Хронічна хвороба національного судівництва продовжується

Стилістика автора збережена!

Судова влада в Україні давно і хронічно хворіє. Усі верстви українського суспільства одностайні в питанні – судова система країни є неналежна, вона побудована у корупційний та антиправовий спосіб. Відтак наразі за своєю природою вона покликана захищати не правопорядок, не беззаконня, а, навпаки, підтримувати ці явища, тож має бути змінена негайно. Таке переконання, як то свідчать численні опитування громадянської думки, володіє думками людей уже не перший рік. І його абсолютно не похитнули наслідки проведеної паном Порошенком судової псевдореформи «під себе», яка змінила хіба що вивіски.

Насправді, вона лише закріпила ту порочну юридичну систему, яка відірвана фактично від реалій життя, конкретних реагувань на правопорушення, а правозастосовні вердикти в більшості дійсно значимих питань приймаються в угоду кому завгодно – олігархам, можновладцям, кумам чи відвертим злодіям - тільки не задля такого явища, яке називається справедливістю.

Подія, що відбулася нещодавно, відверто потрясла свідомість притомного українського суспільства. Мова йде про резонансне рішення Конституційного Суду України від 27 жовтня 2020 року, за яким цей орган скасував кримінальну відповідальність за неправдиве декларування можновладцями своїх статків та прийняв інші кроки, якими припинив в Україні боротьбу з корупцією, принаймні в милому йому суддівському середовищі.

Відсьогодні бандити від влади, котрі і раніше не дуже боялися переслідувань за вкрадені чи набуті корупційно доходи, взагалі отримали карт-бланш на незаконне збагачення. Більше того, ті крадії, котрі вже були спіймані за вчинення подібного злочину, віднині ніколи за нього не зможуть бути покарані в кримінальному порядку, бо дія карального механізму скасована. Навіть, якщо колись Верховна Рада відновить втрачений процес, то далебі не означає, що через деякий час, назбиравши певну кількість кримінальних проваджень, державна правоохоронна система знову не спіймає облизня: КСУ вчергове скасує закон і всі потрачені на роботу правоохоронців бюджетні (тобто, наші з вами) кошти разом з розслідуваними справами і надіями народу на справедливість накриються великим... мідним тазом. 

І то (вивчаючи становище з правосуддям у нашій країні, можна певно сказати) стосується не тільки антикорупційних законів. Цілком можливо, що отримавши азарт та вірогідні 30 срібників (як казав Бувалий, кожному) від московських чи промосковських, що, зрештою, те ж саме, зацікавлених суб’єктів, наш рідненький КСУ розухариться і скасує кримінальну відповідальність, скажімо, за грабіж. Все, у принципі, залежатиме від того, чи порушене провадження за даним злочином проти когось із суддів цієї державної установи. Адже серед фігурантів кримінального переслідування за скасованою вже ст. 366-1 ККУ був не хтось інший, а сам голова Конституційного суду пан Тупіцький О.М.

Він, власне, і не заперечує, що є порушником кримінального закону. А ось стосовно основоположного правового припису, що за кожен злочин має настати кримінальна відповідальність (знамените жигловське «вор должен сидеть в тюрьме») у очільника органу конституційної юрисдикції своє бачення. Взагалі-то, це непорушний принцип для простих людей; дещо спірне його застосування до можновладців (ці можуть відкупитися, домовитися, «порішати» і т. п.); і вже зовсім неможливе щодо суддів, тим більше конституційного суду. Бо тут напрацьований оригінальний як для цивілізованого світу, але тривіальний для корумпованої правової національної системи варіант: скасовується сам закон. Все, що неправомірно утаємничено крадіями від влади, можна вільно використовувати без будь-яких вказівок на джерело походження. Кари немає.

Електронне декларування, особливо в нашій схильній до продажності у середовищі влади, державі, як то відомо кожному, було покликане для хоча б якогось контролю корупційних діянь, які вже давно заполонили країну. Тепер за покликом душ членів КСУ антикорупційна діяльність у нас припинена, бо декларації були найбільш результативним та ефективним джерелом виявлення «лівих» доходів чиновників. І, зокрема, самих суддів, у тому числі – конституційних.

Що ж, вітаю працівників Феміди з їхнім черговим професійним святом – державним дозволом красти безкарно. Втім, вітання поширюється не на всю українську суддівську спільноту. На щастя, поки що суддів-корупціонерів серед сонму своїх колег частка незначна, особливо у місцевих судах. Тож, чесним суддям з даного рішення КСУ радуватися нічого. А ось нечисленним, але добряче відомим у кожній громаді суддям-хабарникам є чому радіти. То відразу видно по їхнім обличчям.

Але такий симптоматичний крок органу конституційної юрисдикції, безумовно зменшить частку чесних суддів в системі. Адже так влаштоване життя, безкарність у будь-якому разі розбещує. 

Як вказував Томас Джефферсон, закони пишуться для простих людей, тому вони повинні базуватися на звичайних правилах здорового глузду. Конституція, здавалося б, притримувалася цього правила. Але її нинішнє тлумачення фактично нищить принцип ст. 21 Основного Закону про рівність усіх громадян. Воно запроваджує розподіл людей на касти, створює в державі окрему кліку, яка має жити поза межами загальнолюдських законів и правил поведінки. У даному сенсі в рішенні від 27 жовтня 2020 року КСУ зазначив окремо, що норми закону про запобігання корупції в частині декларування не повинні взагалі стосуватися суддів. Нічого вам це не нагадує? Ні? Дарма. Бо то чітка ознака продовження намагання КСУ відділити судову систему і самого себе, рідненького, у окрему сферу життєдіяльності, де всі проблеми і обов’язки пересічних людей їм не притаманні.

Я вже багато років спостерігаю за помираючим станом національної системи судівництва. Цьому питанню присвятив близько 200 наукових і публіцистичних публікацій, відтак, як мало хто, помічаю неухильний крен правосуддя в бік незворотних змін к катастрофічному напрямку. 

Неозброєним оком видно, що судівництво в останні роки будувалося шляхом заміни фахових, компетентних і в цілому адекватних суддів на осіб, що вміють виконувати забаганки влади, не забуваючи і про себе. В результаті, багато молодих та енергійних осіб, що мають високий рівень професійних знань, але не мають грошей на хабар, так і не стають суддями, а ті компетентні особи, що таки проходять відбір, не будучи в круговій системі, назавжди залишаються на місці, зупинившись у кар’єрному рості. Натомість, активно просуваються невігласи, котрі мають зв’язки і належний дах. Вони б ніколи не пройшли кваліфікаційне оцінювання, якби воно проводилося об’єктивно та чесно. Але такий добір не вигідний владі.

Відтак маємо випадки, коли в судах правосуддя здійснюють особи, які не знають елементарних правил, прописаних у кодексах. На фоні нелогічного, неправового, а часом і безграмотного рішення КСУ від 27.10.2020 року люди змушені ставити питання, чи є достатньою рівень кваліфікації українських суддів. Якщо вести мову про членів Конституційного суду, то до них закон пред’являє додаткову вимогу: вони повинні бути правниками із визнаним рівнем компетентності. Таке гумове формулювання дозволяє призначати на посаду кого завгодно, навіть без видимого інтелектуального потенціалу. І подібні випадки мали місце. Що ж вже казати про суддів звичайних судів? Тут навіть у Верховному не достатньо пальців на руках і ногах, щоб перелічити безграмотних працівників Феміди.

В цьому може переконатися будь-хто, слід тільки почитати окремі перли, що суперечать здоровому глузду, закону і «правовій позиції» ВС. Ну і що? А, нічого. Бо за тупість цих суддів не наказують, оскаржити їхнє рішення фізично неможливо, тож і продовжують існувати дурні рішення без якогось наслідку для їх видавця. Ні, даруйте, звісно наслідок, звичайно є. У незаконному рішенні, зазвичай, є якась зацікавлена особа. Тож, матеріальний результат суддя якраз отримує. 

Коли так кепсько йдуть справи у вищих правозастосовних інституціях, чого вже казати про місцеві суди. Тут в фаворі судді-«специ», які, не дивлячись на норми закону, на суддівську присягу, етичний кодекс і просто чесність, можуть витягнути на замовлення будь-яку справу. Таких працівників небагато, але вони є в кожному суді, підкреслюю, в кожному, бо владі та бізнесу на місцях необхідно отримати потрібний результат. Тож для цього робиться все необхідне.

Для вказаної мети, зазвичай, обираються не дуже, м’яко кажучи, компетентні особи. Тут подвійний інтерес, замовнику потрібен результат, судді-нездарі – фінансовий чи організаційних дах. Найцікавіше, що інші судді – колеги означених, бачачи, що абсолютно незаконні, необґрунтовані рішення успішно проходять апеляційний, а затим касаційний бар’єр, втрачають бажання вивчати матеріали справи, знайомитися з законодавством, що регулює окремі матеріальні відносини. Тож, і отримуємо безглузді, незаконні за змістом і формою, ніяк не мотивовані рішення.

Прикладом такого рівня судівництва є діяльність судді Октябрського районного суду м. Полтави Материнко Марини Олександрівни. Я давно за нею спостерігаю, адже упродовж кількох років довелося приймати участь у низці справ у якості позивача або представника сторони, які вона вела. Суддя поганенько знає закони, довільно тлумачить правові норми, але веде себе самовпевнено, всіляко намагаючись підкреслити свою зверхність.

Та справа в тім, що практично усі рішення даної особи виносяться з цілим комплексом порушень процесуального чи матеріального закону. При цьому, позаяк людина не знає нормативного правила, її рішення, будучи скасованими через значний час в апеляційному порядку, наносять істотну шкоду стороні. Як відомо, шкода, заподіяна людині неграмотним рішенням, не відшкодовується в нашій державі (черговий показник законодавчої «особливості» суддів, адже заподіяна усіляким іншим суб’єктом шкода – має відшкодовуватися завдавачем). Бо до кого-кого, а до суду претензії не приймаються. І все з-за неправильного застосування суддею закону, який вона не мала права застосовувати. 

Приклад, коли суддя Материнко М.О. відверто та цинічно нехтує законом при розгляді спору. У справі № 554/4546/19 вона, не довго думаючи, прийняла до уваги в якості доказів матеріали, надані відповідачем з порушенням закону. Річ у тім, що наприкінці 2017 року були прийняті і діють нові редакції процесуальних кодексів. Окремі судді, у тому числі і ця, їх не читали. А дарма. Бо в них є серйозні процесуальні новели, за ідеєю законодавця покликані поліпшити доказову базу та пришвидшити процес, який у нас триває роками.

Так ось, вже три роки, як змінилися вимоги до пред’явлення доказів у справі. Наразі суд не може (то його обов’язок, а не право) приймати докази, надані після закінчення встановленого для цього строку без поважної причини, а також докази, що не були попередньо та завчасно направлені іншим учасникам справи. Такий нинішній імператив. Звісно, в Україні судді переважно кладуть на вимоги закону (як вказувалося, відповідальності за порушення немає, працівники Феміди – вища каста), але ж подібні процесуальні порушення є неприпустимими.

Пожуримо лише пальчиком суддю Материнко, хоча їй від того, ні холодно, ні жарко. Бо у наступній справі № 554/2575/20 ця ж суддя вже умисно вчинила порушення темпорального припису процесуального закону. Вона через майже рік після початку розгляду вирішила змінити порядок провадження – зі спрощеного на загальний. Це означає, що справа починається з самого початку, всі численні процесуальні дії, які відбулися протягом цього часу, а саме здобуті докази, надані заяви і проведені дослідження втрачають сенс. Для чого потрібна була вказана дія?

Виявляється, відповідач, якому дана суддя відверто та відкрито симпатизує (якщо не сказати більше), не встиг у належний строк подати докази. Отже у подібний спосіб йому така можливість була надана. То було б лише прикро, якби подібна дія була дозволена законом. Але вона прямо заборонена. У ст. 19 ЦПК України прямо та недвозначно вказано, що трудові спори (а саме такий спір розглядався) вирішуються виключно у спрощеному провадженні. Тільки у ньому, і ніяк інакше.

Процесуальний закон у ст. 274 ЦПК України вказує, що суддя за своїм розсудом може замінити вид провадження, але то категорично заборонено щодо справ, які розглядаються виключно у спрощеному порядку (ч. 7 ст. 274 КПК). Як бачимо, норма безумовно забороняє вчинення певної дії, але суддя Материнко, всупереч закону її вчиняє. А, що, безкарність, повторимо, розбещує. Тож у наступній справі за участю вказаної судді вже спостерігаємо апофеоз вільного та зухвалого нехтування правовими приписами.

При вирішенні спору у справі № 554/606/20 було виявлено, що відповідач взагалі не надав до суду ніяких обґрунтувань своїх заперечень, тим більше – доказів. Тоді як позивач надав детальний розрахунок стягуваної суми і додатково – низку документів, які посвідчують обґрунтованість його вимог. Але Материнко взагалі не розглядала матеріали справи, вона без будь-якого обґрунтування відмовила у позові. Таке порушення - незазначення в судовому рішенні мотивів прийняття або відхилення аргументів сторін щодо суті спору – у нашому нецивілізованому законодавстві, на відміну від європейського, не є підставою для скасування рішення. Але воно входить до переліку караних за ст. 106 ЗУ «Про судоустрій і статус суддів» діянь. Таку санкцію повноважний застосовувати спеціальний орган – Вища рада правосуддя.

Але, давайте не будемо лукавити. Чи відомо комусь випадок притягнення судді до дисциплінарної відповідальності за завідомо немотивоване рішення (нагадаю, така диспозиція в законі є)? Ні, подібного факту ніколи зафіксовано не було, і навряд чи буде. Принаймні за нинішньої системи суддівського врядування. Наразі норма ст. 106 Закону мертва, бо ВРП є ще одним ланцюжком закритого клану. А свої своїх не їдять. 

Між тим, в цивілізованих країнах, у яких практика Європейського суду з прав людини є звичайним правилом, а не відмазкою, як у нас, вже давно напрацювали і ефективно використовують правовий механізм, за якого винесення судом певного рішення, у тому числі процесуального, якого суд не мав права робити, означає ні багато, ні мало, що даний суд не створений на підставі закону. А відтак його рішення не є легітимним і не має права на існування.

Це чіткий припис ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, до речі одного із основних актів національного права. Будучи трансформованим у правозастосовну площину у рішеннях ЄСПЛ в конкретних справах, зокрема, проти України, він виглядає таким чином. За позицією Європейського суду судочинство обов’язково має вестися з дотриманням процесуальних вимог. Так, як право бути судимим судом, створеним на підставі закону, набуває істотного значення, тож його здійснення не може залежати тільки від зацікавлених осіб. Бо питання легітимності права, яке підлягає застосуванню, є непересічним при визначенні, чи є певний суд, що розглядає спір, законним.

Міжнародне право послідовно перебуває на тій позиції, що термін «суд, встановлений законом» у пункті 1 статті 6 Конвенції передбачає усю організаційну структуру судів, включно з питаннями, що належать до юрисдикції певних категорій судів. Тож, у справі «Коем та інші проти Бельгії» ЄСПЛ дійшов висновку, що національний суд не мав юрисдикції вчиняти окремі дії, керуючись практикою, яка не мала регулювання законом, і, таким чином, не міг вважатися судом, «встановленим законом» [Рішення ЄСПЛ від 22 червня 2000 року у справі «Коем та інші проти Бельгії» (Coëme and Others v. Belgium), заяви № 32492/96, 32547/96, 32548/96, 33209/96 and 33210/96. п. 108-109]. Інакше кажучи, формула «встановлений законом» поширюється не лише на правову основу самого існування «суду», але й на дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність.

Приміром, у справі «Верітас проти України» ЄСПЛ визнав незаконним рішення Верховного Суду України, тому що він перевищив свої повноваження, порушивши принцип рівності сторін, тому не може  вважатись "судом, встановленим законом" (Рішення ЄСПЛ від 13 листопада 2008 року у справі «Верітас проти України», заява № 39157/02). Подивіться та захоплюйтеся! Наш Верховний Суд у конкретній справі визнаний таким, що не створений на підставі закону!

А ви колись бачили подібний вердикт в Україні стосовно місцевих судів, які щодня тисячами порушують процесуальні норми права? То-то ж і воно. Ось у цьому яскраво проглядається суттєва, поки що неподолана прірва між нашим печерним правосуддям і європейським.

У нас же поки що дрімуча неграмотність. Тут наразі не до пізнання європейських підходів, хоча, повторюсь, Конвенція та практика ЄСПЛ за нашим законом є джерелами національного права, а за Конституцією у разі колізії вони мають перевагу). Нам хоча би досягти того рівня, коли всі, а не окремі, судді знають нормативну базу та основні положення справедливого ведення процесу. Але, дивлячись на суддю Материнко М.О., така мрія видається недосяжною. І ось тут мені стає насправді страшно за нашу Україну, за її правову систему, адже за подібного поступу, що спостерігається наразі, правосуддя перетвориться в суцільну материнківщину. 

Між тим, серйозних кроків для покращення правосуддя влада не вчиняє, вона досі робить вигляд, що їй не до цього. Але наразі в тепле місце вже клюнув смажений півень у вигляді низки рішень КСУ, що пахнуть конституційним переворотом. Тож, відсидітися далі вже не вдасться. Однак, сьогодні також не вдасться відбутися і простою заміною персонажів чи декорацій. Навіть усунувши корумпованих та злодійкуватих суддів, залишивши тільки компетентних та чесних, поповнивши їхні ряди за рахунок кваліфікованої і компетентної молоді за відритим і справедливим конкурсом, все ж залишиться проблема дієвості очевидно незаконних та корупційних рішень, прийнятих за останні роки нинішніми нечесними суддями.

На жаль, цим питанням взагалі ніхто не переймається. А подібних несправедливих рішень – тисячі. Україна серед лідерів щодо кількості скарг до ЄСПЛ. В той же час, про перевірку діяльності суддів щодо винесення неправомірних рішень, які порушили майнові інтереси громадян, суспільства та держави в жодному законопроекті мова не йде. 

Зараз судові справи, де реалізується якийсь майновий інтерес учасників, розглядаються, переважно, за одним сценарієм. Це як у тому анекдоті, коли небагатий студент привів свою дівчину до ресторану. Він лівою долонею закриває текст меню, а пальцем правої водить по ціннику і каже: нам це, ось це і оце. Так часто буває і у процесі: значення має не зміст та обґрунтованість вимоги чи заперечення, а особа учасника. Кожен з практикуючих юристів може навести десятки таких випадків. І тут проблема не лише у невисокій кваліфікації суддів, то дуже спрощений підхід. Сьогодні кваліфікаційні вимоги до суддів досить високі, тож казати про низьку кваліфікацію не можна. Справа радше в іншому – судді перебувають під значним зовнішнім тиском. 

Хто ж чинить цей тиск? По-перше, це близькі та знайомі люди, сім’я. Так вже склалася наша ментальність (на відміну від, наприклад, європейської) що українець не може відмовити рідній чи знайомій людині, чимось хоч трішки допомогти. Таку національну рису характеру, як кумівство, ще довго не вдасться викоренити, попри прийняття будь-яких законів. По-друге, корупційний тиск. Здавалося б, заробітки суддів досить високі, але, як відомо, у тих, хто має більші можливості, і потреби стають більшими. По-третє, судді перебувають під шаленим тиском з боку місцевої чи центральної адміністрації. При цьому повальним явищем стало вирішення окремих соціальних питань, що були провалені бездарними керівниками, за рахунок несправедливих судових рішень. За допомогою судів кришуються як приватний бізнес представників влади, так і окремі громадські проекти.

Відтак, неправомірним шляхом в результаті прийняття незаконного рішення досягається якийсь суспільно значимий результат. Той факт, що працівник Феміди при цьому обікрав конкретну фізичну чи юридичну особу, вже мало кого хвилює.
Серйозно дається взнаки тиск на суддю з боку вищих судових інстанцій. Серед юристів давно гуляє така приказка: правосуддя закінчується у апеляційному суді. Практично вона означає, що учасники процесу можуть намагатися довести свою правоту тільки у судах першої та апеляційної інстанції.

Верховний Суд став органом, котрий виносить рішення, керуючись не законодавством, а принципами політичної доцільності. До цього слід додати тиск, що активізувався нещодавно. Інформація перевірена. По суддівським кабінетам часто мандрують молоді хлопці, що вирішують справу на користь певної сторони. Вони представляються людьми від Коломойського, іноді – від самого Зеленського (навіть попри те, що той публічно їх зрікся). Такий тиск вельми ефективний, принаймі збоїв поки не зафіксовано, бо молоді люди, діючи вельми активно, ставлять альтернативу: або ти вирішуєш справу, як ми тобі сказали, або Президент внаслідок реформи тебе звільняє. Поки – діє безвідмовно. 

Що ж, все так непроглядно та катастрофічно? Наразі виглядає дійсно так. Але з таким державним підходом Україна як незалежна, соціальна та демократична держава довго не протягне. Європа з нашим олігархічно-корупційним сьогоденням спілкуватися не стане, і ми опинимося на узбіччі прогресу.

Єдиним «другом» виявиться Росія, до якої так прагнуть фактичні бенефіціари ситуації – наші рідні олігархи. А сусідня держава їм у цьому всіляко допомогає, захопивши через Портнова КСУ і тримаючи поки що каменюку за пазухою, щоб надалі болючіше нас вдарити. Та, як вже показувала нещодавня історія такого варіанта подій не дозволить український Народ, саме той суб’єкт, інтересами якого вкотре знехтував орган, покликаний їх захищати – КСУ.
 
Написав: Гуйван Петро, кандидат юридичних наук, заслужений юрист України