Іде велика гра, в якій Україна — один із козирів Заходу
Прийдешній 2024-й рік буде доленоснішим за попередні два. Україна має вистояти як держава, але для цього нація мусить лишатися згуртованою.
Якщо почитати підряд дописи фронтовиків і волонтерів у соціальних мережах, не відволікаючись на інше, то навіть найстійкішу психіку відверто кажучи «поплавить». Бо ці люди війни вже втомлені, вони без ротації, а ще їм дуже важко.
Паралельно з цим, дії ТЦК та СП, про які розгромну статтю написало заангажоване американське видання The New York Times — негативно впливають на тил. Адже, якщо в інших цивілізованих країнах діє принцип рекрутингу, у нас, у деяких випадках, — проглядається типова росія, з «пакованами» у мікроавтобуси, побиттям та примусом.
Виходить глухий кут: ротація конче потрібна, та методи, якими хочуть її забезпечити — аж ніяк не сприятимуть її ефективності. Та це наше, внутрішнє, а ще ж є і зовнішнє, тобто відсутність єдності у ЗМІ наших союзників:
- одні кажуть про плани РФ захопити Харків, Запоріжжя та Дніпро;
- інші ж — про новий контрнаступ від Валерія Залужного, який заплановано на наступний рік і який буде успішним.
Для того, аби росія не досягла заявлених виданням Bild цілей, а новий контрнаступ України, заявлений виданням Die Welt досяг — необхідно декілька надважливих факторів. Яких саме, спитаєтеся ви, наведемо їх нижче:
- Зміна тактики наших Сил оборони на полі бою.
- Ротація генералітету.
- Налагодження власного виробництва зброї та боєприпасів.
- Стабільна допомога союзників.
Виконання Україною першого і другого факторів — прямо пов'язані: комусь не сподобається порівняння, та зауважимо, що росіяни проводять бодай якусь ротацію командного складу, змінюючи не тільки генералів на певних секторах, а й взагалі змінюючи командувача їхньою горезвісної «СВО»: Гєрасімов, Дворніков, Суровікін, Ґєрасімов. У нас такого і близько нема.
Особисто автор цього тексту має велику довіру до Валерія Залужного, тому виступає проти заміни Головнокомандувача навіть на Михайла Забродського. Водночас категорично і безапеляційно проти Олександра Сирського, цього адепта Жукова, совкового м'ясника у стилі Суровікіна; його треба прибрати кудись у далекий-далекий штаб папірці перекладати, а не залишати командувачем сухопутних військ і це ж вам скаже багато Воїнів на фронті!
Проблема в тому, що до Сирського прихильний Володимир Зеленський, а із Залужним спостерігається доволі тривала, хай і не криклива, але конфронтація. Цією конфронтацією, подекуди, пробує скористатися опозиція, піднімаючи соцмережеві хвилі, на кшталт: «Руки геть від Залужного!», — що аж ніяк не сприяє, так би мовити, «возз'єднанню» тандема Верховного Головнокомандувача з Головнокомандувачем.
Ба навпаки: поглиблює конфронтацію. Хочеться запитати — ми, українці, хочемо переломити ситуацію у війні чи гратися в політику, особисті вподобання та особисті образи?
Для реалізації третього фактора, себто налагодження власного виробництва зброї та боєприпасів, потрібно не тільки збільшення видатків на оборону, не тільки політична воля і політична свідомість — потрібна політична та національна зрілість. Тож геть інфантилізм.
Народ і влада, як діти на Святого Миколая, чекали, що от союзники передадуть +100500 танків, +200500 літаків і +300500 «starship troopers», і от тоді... А ні, передають обмеженими порціями танки, літаки ще не передали, а космодесантники із Wunferwaffe не плануються зовсім.
Як Україна підстрахувалася на цей випадок? Майже ніяк. Майже, бо щось таки робиться, виробляється, розробляється, втім все це незіставне із масштабом очікувань, а тому треба змінити наше ставлення до союзників, у контексті їхньої допомоги нам, з «О, наші дорогі рятівники! Ми на вас молимось» на «Дякуємо, що виручили! Зараз важко, та ми віддамо. За нами не заіржавіє».
Ну, себто як у людей: «Позич до зарплати». Без зміни ставлення, ми щораз більше виглядатимемо як жебраки під церквою, бо на союзників і партнерів сподівайся, але ж сам не штангуй.
Усі ми бачимо, як в США і ЄС вирують політичні пристрасті довкола цього фактору. Так, у США «не на життя, а на смерть» б'ються демократи та республіканці, при тому в обох палатах Конґресу, а в ЄС то Віктора Орбана, то Карла Негаммера відправляють «каву попити».
І воно не дивно, бо у США мова йде про $61 мільярд доларів, а в ЄС — про €50 мільярдів. Якщо все це перевести в американський долар, виходить $115 мільярдів. Солідно? Дуже, тож США і ЄС, можна сказати змагаються в тому, хто перший дасть, що означатиме імідж більш надійного та оперативного союзника, йде велика гра.
У цій великій грі є ще й третій гравець — Об'єднане Королівство Великої Британії та Північної Ірландії, яке, користуючись політичними кризами в США і ЄС, пробує перехопити лідерство. Лондон заручився підтримкою не тільки найзаможнішої частини Співдружності націй (Commonwealth of Nations), завдяки Австралії та Канади, а і європейських монархій.
Подивіться на Нідерланди, Данію, Норвеґію, Швецію та Іспанію: передають гроші, озброєння, екіпіровку, техніку, боєприпаси, а найцікавіше — катери. Річ у тім, що Об'єднане Королівство хоче мати контроль над всіма європейськими морями, себто над Чорним та Азовським теж, і для цього у Лондона є ціла стратегія.
Цю стратегію бачать у Москві та в Анкарі. Так, путін під час останнього стендапу у Кремлі заявив, що все узбережжя Чорного моря колись було «російським», а Ердоган запускає тристоронню ініціативу з розмінування акваторії, за участі Румунії та Болгарії, паралельно не забувши заявити, що Туреччина «неухильно дотримується конвенції Монтрьо», натякаючи, що не допустить збільшення чиєїсь присутності, адже якщо у Чорне море зайде Британія — Туреччина автоматично втратить лідерство на ньому.
А зайти Лондон може, при тому, не тільки у Чорне море, а взагалі в Україну, принаймні про це заявив експосол Вадим Пристайко. Тож, як бачимо, масштаби геополітичних процесів довкола України вражають своєю глобальністю, та воліли б повернутися до наших внутрішніх питань після всього вищесказаного.
Акцентуємо, що листопад 2023-го — перший із п'яти найважчих місяців, а значить грудень — другий. У листопаді активно заговорили про перемовини, а вже у грудні почали підштовхувати нашу суспільну думку.
Соціологічні опитування показують, що частка людей, які виступають за початок перемовин зросла з 12% у лютому до 24% у листопаді, себто чверть (кожен четвертий громадянин України — за перемовини). І ми повертаємось до того, що Воїни без ротацій, а методи ТЦК та СП подекуди далекі від ідеальних, навіть від просто нормальних.
Родичі одних чекають на своїх рідних, а родичі інших — не хочуть, щоб їхніх рідних заламували та пакували як злочинців, а потім відправляли у відверто кажучи «м'ясну бригаду» під пильним оком «генерала 200» Сирського. Це все — людська природа й оця от людська природа проявлятиметься дедалі сильніше, бо тиск на нас зусібіч посилюватиметься.
Вищевикладене — лише пропозиції для розв'язання наявних проблем, які мали б прочитати у високих кабінетах. Нам же всім радимо «підзарядитися», бо реально далі буде ще важче, ніж у 2022-му. Пам'ятаймо про це!
Автор – Назар Приходько, медіааналітик, політолог-міжнародник і військовий експерт
