«Інтелектуальна складова»: до чого призводить партійна залежність системи освіти
За подіями початку політичного сезону відійшла на другий план проблема, яка насправді вартує не меншої уваги.
Цей навчальний рік сотні тисяч школярів зустріли із пустими ранцями – держава не забезпечила їх підручниками. І ось пройшов перший тиждень з отакого початку реформи під назвою «Нова українська школа». Тема інформаційно застаріла, увага суспільства переключена на початок політичних баталій. Тому причетні в уряді, зокрема керівництво Міносвіти, можуть зітхнути з полегшенням.
Винуватців, мовляв, буде покарано, підручники додрукують. Все. Як кажуть, проїхали.
Питання в тому, що саме таким чином звично «спускають на гальмах». Зрив учбового процесу, причому на стартовому етапі освітньої реформи, повинен був стати шоком для Міносвіти і приводом для аналізу причин з боку відповідних органів – від управлінських до правоохоронних. Натомість ми бачимо поблажливе ставлення до явища, яке є, без перебільшення, проявом апогею управлінської неспроможності. Спроби виправдатись, вказуючи на провину Інституту модернізації змісту освіти, який погано впорався із експертизою змісту підручників, та жалітись на недостатні потужності поліграфічних підприємств – наївні і слабкі.
Від того, що обіцяно «усіх звільнити», такий ганебний початок реформації вже не виправиш. Але про пряму відповідальність керівництва міністерства освіти ніхто навіть не каже. Що є дивним, адже про можливий зрив друку підручників було відомо ще навесні. Причому ситуація вже тоді давала привід для підозр в тому, що бардак із друком підручників є не тільки проявом управлінських помилок, а й містить ознаки корупційної складової.
Ще 26 квітня Українська асоціація видавців і книгорозповсюджувачів провела прес-конференцію, де було заявлено – жоден підручник з програми 2018 ще не надрукований. Тобто до початку навчального року залишалось чотири місяці. Отже, зрив учбового процесу намітився вже тоді, але Міносвіти перебувало у філософському спокої. Хоча Асоціація видавців прямо звернулась до Лілії Гриневич з проханням терміново відрегулювати економічні відносини між Інститутом модернізації змісту освіти та видавцями і нівелювати ризик повернення корупційних схем у сфері видання навчальної літератури.
Пастка для Гриневич
Тут, якщо натяк на корупційні схеми вже прозвучав, є сенс згадати дзеркальну ситуацію, яка сталась у 2010 році. Тоді також відбувся масштабний зрив початку навчального року. Причому риторика Табачника була напрочуд схожою на нинішню – мовляв, не встигли, запізно надійшло фінансування, додрукуємо, а поки що є електронні версії…
Хіба що не обіцяв когось звільнити. А справжньою причиною було те, що Табачник, який за кілька місяців до того оголосив про початок своєї «реформи освіти», у той час запроваджував та, як кажуть, «обкатував» схеми заробітку на підручниках. Він завів своїх людей в керівництво державної акціонерної компанії «Укрвидавполіграфія», які розподіляли замовлення на друк підручників між «своїми» приватними поліграфічними підприємствами. Це був справжній Клондайк Табачника. Навіть розвозились підручники виключно «своїми» автопідприємствами.
Так от – ви здивуєтесь, але «схемники» Табачника досі очолюють «Укрвидавполіграфію» - але вже під новим «дахом». За час їхнього хазяйнування поліграфічні потужності були просто знищені, державне майно передане купі орендарів, з чого «схемники» мають свою маржу. А поліграфічні замовлення передаються «своїм» приватним фірмам. Контракт із цими «фахівцями» підписаний Держкомітетом телебачення і радіомовлення України.
Приватизацію вітчизняних видавництв доручено людям Табачника
І навіть те, що до МОНу ці люди вже стосунку начебто не мають, аж ніяк не виключає вірогідність того, що бізнес на підручниках залишився у «проклятому минулому». І це – не єдиний прояв «спадщини попередників». Ще у червні ЗМІ писали про те, що МОН випустив наказ, яким змінив результати конкурсу підручників в угоду бізнес-інтересам окремих видавництв, аби вони узяли участь у виданні навчальної літератури за кошти державного бюджету. Через що видавництва, які виграли конкурс, не змогли вчасно розпочати друк. При цьому час вже був критичним! Але через зміни умов в пул видавців потрапили, скажімо, видавництва «Освіта» і «Грамота». Сподіваюсь, ніхто не здивується такому факту – саме ці поліграфічні підприємства отримували у свій час величезні замовлення за часів Табачника.
Наразі жодна з відповідних державних служб очевидно не пов’язує ці дані із корупційним інтересом, який можливо став одним з факторів нівелювання широко рекламованої реформи «Нова українська школа».
Так, зовні все виглядає начебто цілком «антикорупційно». Цього року видавців суттєво обмежили ціною. Керівництво міністерства своєю заслугою вважає значне здешевлення підручників, унеможливлення «відкатів».
Хоча є одне «але». Наклад – рекордний: 18,5 мільйона примірників. При такому обсязі корупційна «маржа» може бути мінімальною, майже непомітною. Але якщо помножити на загальну кількість підручників навіть 50 копійок з кожного примірника? Сума виходить вартою того, щоб гратися з умовами конкурсів і тримати на роботі старих досвідчених «схемників». Тим більше, що ніхто насправді не бачив обґрунтування розрахунку ціни – на це поліграфісти скаржились ще під час вже згадуваної квітневої прес-конференції. Середню вартість виготовлення підручників визначили в Інституті модернізації змісту освіти, а затвердили у Міністерстві фінансів. Проте видавцям розрахунків на надали.
Така непрозорість аж ніяк не переконує у «чистоті гри» на великому ринку освітньої реформи. Найганебніше те, що якість самих підручників, здається, тут узагалі нікого не цікавить. Адже, як сказав представник Асоціації видавців, через дивну міністерську політику видавництва вимушені «скорочувати кількість сторінок й зменшувати інтелектуальну складову».
Повторюю – ІНТЕЛЕКТУАЛЬНУ СКЛАДОВУ.
Вибачте – це як?
Отака картина освіти майбутнього України. Її дітей, які входять в життя на етапі розвитку людства, коли інтелект відіграє ключову роль у розвитку держави і особистості.
Єдине, що зрозуміло достеменно – глибинна причина такого провалу. Вона у тому, що будь-який міністр освіти є перш за все партійним висуванцем, а вже потім – освітянином.
Власне, такий принцип є обов’язковим для всіх міністрів.
Чи може за цих умов чиновник такого рангу бути вільним у своїх ідеологічних та економічних рішеннях? Питання риторичне.
Це політико-кадрове збочення, що переслідує виконавчу владу, треба остаточно вбити, але за нинішньої політичної генерації очікувати такого щастя не варто. Як, власне, і на те, що можливістю корупційної складової в цьогорічній історії з підручниками хтось зацікавиться. Бо партія, яка отримала квоту на міністерство освіти, мала квоту і на очільника МВС…
То ж «інтелектуальна складова» покоління маленьких українців – в надійних руках. Її «спускають на гальмах» разом з пустими ранцями школярів.
