Історії українців за кордоном
Як ірландці дали дім українці, а вона створила з нього артпростір з елементами петриківського розпису.
«Коли малювала першу частину, я слухала книжку „Тигролови“ Багряного – там також розповідається про людей в еміграції, які виїхали, але зберегли український дух, традиції, мову. І це мене дуже надихало», – розповідає Олена Шепелюк.
Майже три роки тому вона виїхала з Кривого Рогу до Ірландії. Оселилася у невеликому селищі на заході країни, в графстві Мейо. Там місцеве подружжя запропонувало біженці пожити у своєму будинку, куди вони навідуються лише влітку.
Про це повідомляє Радіо Свобода.
Заміське помешкання переселенка перетворила на артпростір – прикрасила його елементами петриківського розпису, що походить з її рідного регіону. Тепер українку впізнають не лише сусіди – про розмальований столітній будинок говорять у всьому графстві.
Початок повномасштабної війни Олена Шепелюк зустріла у Дніпрі, де орендувала квартиру й працювала графічною дизайнеркою. З перших днів вона долучалася до волонтерських ініціатив: приносила продукти, допомагала сортувати одяг для біженців і військових. Після кількох місяців у місті Олена повернулася до рідного Кривого Рогу. Влітку там зустріла подругу, яка після початку широкомасштабного вторгнення знайшла прихисток в Ірландії. Та запропонувала українці також переїхати у безпечніше місце. Олена зізнається: вагалася, бо недосконало володіла англійською. Але наприкінці серпня 2022-го все ж наважилася виїхати до Ірландії.
«На той час квитки на літак для українців були зі знижками. Я тоді подумала: це теж шанс, знак долі – треба діяти. Літаком я дісталася до Дубліна. Спочатку нас поселили в розподільчий центр у Сітівесті для біженців. Ми ночували там не лише з українцями, а й з біженцями з різних країн. Вранці нам оформили документи, посадили в автобус і відвезли в хостел. У кімнаті нас жило по десять людей, були двоярусні ліжка», – пригадує біженка.
Так Олена потрапила у місто Вестпорт, що на заході Ірландії, у графстві Мейо. Вона розповідає: одразу почала відвідувати заходи для воєнних мігрантів з України, щоб познайомитися з місцевими та потренувати англійську. Потім познайомилася з подружжям, у яких був зайвий будинок. Їм хотілося, щоб у будинку хтось оселився, щоб він наповнився життям.
«Тім виріс у цьому будинку, згодом переїхав до Дубліна, а через деякий час повернувся і викупив його. Вони трохи реконструювали помешкання, але до кінця не доробили. Це була для них як дача, куди вони приїжджали влітку. Узимку там ніхто не жив. Вони сказали: „Заїжджай, живи, все добре“. Звісно, будинок потребував догляду – його треба було підмалювати, пофарбувати, привести до ладу», – каже Олена.
Понад два роки вона живе у селищі Оувенві, що неподалік від Вестпорта. Ідея розмалювати будинок, за її словами, належала Джо: «Він каже: „Тут багато дизайнерів, це не досить популярно. А мистецтво тут дуже цінується. Спробуй розмалювати будинок“».
Побачивши портфоліо переселенки, зокрема її розпис під’їзду в Україні, подружжя Мур схвально відгукнулося на ідею. Художниця підготувала мокап з ескізом, який господарі затвердили.
«У них у гаражі було багато блакитної фарби. Раніше вікна в будинку були з блакитними рамами, але їх уже замінили. Поєднання блакитного і білого мені не подобалося. Думала: ні, потрібно щось ближче до нашого. А господарі дуже добре налаштовані до України, підтримують, донатять. Я кажу: „Якщо я зроблю жовто-блакитним, ви не проти?“ І вони погодилися», – пригадує Олена.
Малювала вона між роботою на фабриці, дизайнерськими онлайн-завданнями, навчанням у коледжі та в очікуванні хорошої погоди. Орнамент розробила, надихаючись, зокрема, петриківським розписом – декоративно-орнаментальним народним малярством, що зародилося на Дніпропетровщині, звідки вона родом.
«Дощ тут постійно. І треба встигнути впіймати теплі дні – тільки тоді щось можна малювати. Можна сказати, що це „петриківка“, але з моїм художнім баченням. Коли малювала першу частину, я слухала книжку „Тигролови“ Багряного – там також розповідається про людей в еміграції, які виїхали, але зберегли український дух, традиції, мову. І це мене дуже надихало. Справді, малювалося легко. Але це ще не кінець. Я планую доробити деякі елементи й уже маю ескізи для інтер’єрного розпису – більш деталізованого, з гармонійною до простору кольоровою гамою», – каже Олена.
Жінка розповідає: сусіди цікавилися її роботою під час малювання, згодом публікували світлини будинку у соцмережах і навіть запрошували друзів подивитися на помешкання.
«У нас дуже добрі сусіди – з перших днів підтримували, посміхалися, питали, як справи. Звісно, вони не готові просити, щоб і їм розмалювати будівлю. Хтось більш відкритий, хтось – більш консервативний. Подорожуючи Ірландією, я не бачила тенденції розмальовувати будинки, в яких вони мешкають. Будівлі одноколірні. Можливо, у Дубліні є мурали або вони люблять розмальовувати паби. А власний будинок – такого тут немає. Тому це для них екзотика. І українські кольори, звісно, впізнають», – розповідає біженка.
Олена додає, що і її вже впізнають на вулицях сусіднього міста: «Коли кажу, що я з України і мешкаю в Оувенві, вони відповідають: „А, це ви живете у тому розмальованому будинку?“»
