Іван Франко — 168 років від дня народження
Людина, яка обігнала свій час.
27 серпня 1856 року в присілку Війтова гора села Нагуєвичі Самбірського округу у складі Королівства Галичини та Володимирії народився Іван Франко — письменник, вчений-енциклопедист, мислитель, політичний і громадський діяч, співзасновник і перший голова першої української політичної партії — Русько-української радикальної партії (РУРП).
Батько, Яків Франко, був заможним сільським ковалем. Мати походила зі збіднілої шляхти.
Попри те що рано залишився сиротою, Іван Франко здобув ґрунтовну освіту.
На філософському факультеті Львівського університету вивчав насамперед класичну філологію та українську мову й літературу.
Упродовж своєї понад 40-літньої творчої активності Франко також надзвичайно плідно працював як перекладач, літературний критик і публіцист, мистецтвознавець, етнолог і фольклорист, історик, соціолог, політолог, економіст, філософ.
Його творчий доробок, писаний українською (більшість текстів), польською, німецькою, російською, болгарською, чеською мовами, за приблизними оцінками налічує кілька тисяч творів загальним обсягом понад 100 томів.
Усього за життя Франка окремими книгами і брошурами було понад 220 видань, у тому числі понад 60 збірок його оригінальних і перекладних творів різних жанрів. Він був одним із перших професійних українських письменників, тобто заробляв на життя літературною працею.
Він пережив принаймні три глибокі кохання: до Ольги Рошкевич (у заміжжі Озаркевич), Юзефи Дзвонковської та Целіни Журовської (у заміжжі Зиґмунтовської), кожне з яких знайшло вияв у художній творчості.
Одначе дружиною письменника стала киянка Ольга Хоружинська, шлюб із якою він узяв у травні 1886 року в Павлівській церкві при Колегії Павла Ґалаґана в Києві. Одруження Франка-галичанина з «українкою» сприймалося тодішніми киянами як уособлення духовної і політичної єдності Західної та Східної України. У подружжя було четверо дітей: Андрій (1887—1913), Тарас (1889—1971), Петро (1890—1941) і Анна (1892—1988).
Першу свою працю зі сфери психології Іван Франко опублікував 1881 року, через два роки після того, як Вільгельм Вундт 1879 року відкрив у Лейпцигу психологічну лабораторію. Стаття називалася «Чутливість на барви, її розвиток і значення в органічній природі: Реферат на працю американського природознавця Аллена Ґранта».
Надалі в багатьох своїх публіцистичних та наукових працях Іван Франко користувався відомими на той час психологічними методами.
Найкраще це виявляється в статті «З секретів поетичної творчости» (1898) (II розділ має назву — «Психологічні основи»), психологічних аналізах діяльності тогочасних суспільних діячів і психологічному аналізі персонажів із творчості відомих тоді класиків літератури.
«Літературна критика мусить бути, по нашій думці, поперед усього естетичною, значить, входить в обсяг психології, і мусить послуговуватися тими методами наукового дослідження, якими послуговується сучасна психологія» (з 1-го розділу статті «З секретів поетичної творчости», 1898).
Велику роль у житті Франка грала і політика. Так, за громадсько-політичну діяльність Франко чотири рази був ув’язнений австрійською владою.
Через це повну вищу освіту завершив пізніше, у 1890−1891, навчаючись у Чернівецькому університеті.
В молодості Іван Франко, як і багато інших тогочасних інтелектуалів, зазнав впливу соціалістичних ідей, з захопленням читав Маркса, Енгельса, але наприкінці життя розчарувався в соціалізмі, назвавши соціалістичну державу тюрмою, «а всевладність комуністичної держави… означала б тріумф нової бюрократії над суспільністю, над усім її матеріальним і духовним щастям».
Саме тому за радянських часів творча спадщина Івана Франка немилосердно фальсифікувалася. Совєтське франкознавство однобічно, тенденційно висвітлювало його творчість, представляючи Франка як активного поборника ідей «українсько-російського єднання», переконаного соціаліста, войовничого атеїста.
Насправді Франко у зрілому віці все ж вважав себе віруючою людиною, хоч у нього і було не прості відносини з духовенством.
Можна говорити про те, що Франко в останні два десятиліття свого життя переживав переосмислення свого ставлення до віри в Бога і навернення до християнства.
Втім, до кінця життя Франко залишався вірянином не в традиційному розумінні. Його позицію важко окреслити за звичною дихотомією «вірянин — атеїст».
Натомість більш вдалим є його власне визнання «Я вірив, і вірую в Бога не так як всі…», яке знаходимо у спогадах З. Монджеєвської-Гончарової...
Попри певну критику його пастирського послання «О квестії соціальній», Франко відзначив чимало позитивних рис митрополита Андрея. Письменник також подарував митрополиту Андрею книгу «Адам Міцкевич. Wielka utrata» з дарчим написом «Його Преосвященству Митрополітови гр. Андрієви Шептицькому con amplissimi profundissimi gratulacioni [лат. з найщирішими і найглибшими побажаннями] в день іменин 13 грудня 1913 р. Іван Франко».
Митрополит Андрей відповідав Франкові взаємною симпатією та відвідував його дім, що описано в спогадах його доньки Анни.
Підводячи риску під біографією Франка, слід зауважити:
Доба після здобуття української незалежності принесла кілька варіантів Франкового образу.
З одного боку, на зміну радянському стереотипу «революціонера-демократа»/«Каменяра комуністичного майбутнього» прийшов реактивований образ Франка-Мойсея, провидця визвольних змагань ХХ ст.
Погляд на І. Франка як атеїста і соціаліста, властивий часам радянської окупації, був витіснений уявленнями про Франкову релігійність та націоналістичний світогляд.
Але, здається, друге і тим більше перше твердження, не відповідають дійсності.
