Іван Пулюй і чарівна лампа
Іван Пулюй довів, що можна поєднувати різні галузі й бути успішним у кожній
Фізик, електротехнік, письменник-перекладач і громадсько-політичний діяч. Іван Пулюй довів, що можна поєднувати різні галузі й бути успішним у кожній. Його внесок у світову науку вражає!
Іванові Пулюю почасти пощастило: він народився в заможній греко-католицькій родині, яка мала 36 гектарів землі та 100 вуликів.
Його батько, Павло, займався землеробством та бджільництвом і здобув авторитет серед міщан містечка Грималова, яке тоді розташовувалося на території Австро-Угорської імперії (зараз Гримайлів Тернопільської області).
Про матір, Ксенію, відомо небагато. Проте у листуванні Івана Пулюя з Пантелеймоном Кулішем згадується, що вчений дуже тепло ставився до неї й надзвичайно сумував після її втрати.
Дитинство Пулюя минуло в Медоборах, але вже у 12-річному віці він вступив до Тернопільської класичної гімназії, де викладали німецькою мовою. Потім став студентом-теологом Віденського університету.
Спершу він опанував богослів’я, а потім закінчив ще й філософський факультет за спеціальністю «фізика, електромеханіка».
У Відні Пулюй організував Товариство українських богословів, а згодом переклав Біблію і Псалтир разом із Пантелеймоном Кулішем та Іваном Нечуєм-Левицьким. Він уклав і почав видавати українською мовою не тільки освітню, а й релігійну літературу. Пулюй вважав, що треба писати тією мовою, якою говорять люди (зокрема дотримуватися фонетичного правопису), тоді як у керівних колах греко-католицької церкви наполегливо консервувалася застаріла літературна руська мова Галичини (так зване «язичіє». Вчений доводив, що заборона на видання молитовника мовою народу є хибною. Для цього він друкував книжки, виступав на засіданнях, листувався з можновладцями (врешті йому вдалося переконати частину священників, зокрема майбутнього митрополита і кардинала доктора Сильвестра Сембратовича – прим. ред.).
Тепло Пулюя
Науковими дослідженнями Пулюй почав займатися вже у 1872 році. Його першим експериментальним кабінетом була лабораторія професора Віктора Лянґа. З 1865 до 1909 керував фізичним кабінетом при Віденському університеті. Свої перші дві праці Пулюй присвятив дослідженням залежності внутрішнього тертя повітря від температури.
Два роки потому він отримав запрошення на посаду асистента викладача кафедри фізики, механіки та математики Військової-морської академії у Рієці (сучасна Хорватія; на той час – Фіюме, Австро-Угорщина). Там він читав курс про теорію тепла. Саме в Рієці Пулюй створив новий метод вимірювання тепла і на його основі сконструював прилад для вимірювання механічного еквівалента теплоти, який відзначили срібною медаллю на першій Міжнародній електричній виставці у Парижі 1881 року. Сьогодні цей винахід експонується у Мюнхенському музеї поряд з металевим калориметром Джоуля для вимірювання тепла (подарунок самого Пулюя на прохання дирекції музею – прим. ред.).
У 1876 році Пулюй успішно захистив дисертацію про залежність внутрішнього тертя газів від температури й отримав ступінь доктора наук у Страсбурзькому університеті. Потім він повернувся до Відня і відновив роботу в лабораторії Віктора Лянґа. Також вчений викладав приват-доцентом (Приват-доцент – вчене звання позаштатного викладача в навчальних закладах вищої школи) і проводив дослідження з фізики.
Друг Нікола Тесла
Явищами, що створюють електричний струм у вакуумі, Пулюй цікавився ще у Страсбурзькому університеті. Він навчився видувати скляні трубки для своїх наступних експериментів і для потреб колег-фізиків. Дослідники біографії вченого, зокрема Олег Гаврилюк і Віра Шумська, стверджують, що у Страсбурзі Пулюй познайомився з видатним науковцем Ніколою Тесла, який також у цей час стажувався у професора Августа Кундта (Август Кундт – відомий німецький фізик. Займався методами вимірювання швидкості звуку в твердих тілах і газах, вперше визначив показник заломлення світла в металах). Пулюй і Тесла начебто провели низку досліджень з газорозрядними трубками й майже з’ясували природу випромінювання, що ініціюється катодними плямами (Катодна пляма – яскрава пляма на поверхні катоду (електроду з від’ємним потенціалом), що виникає під час переходу типу горіння розряду від тліючого до дугового).
Проте старший науковий співробітник Національної академії наук Роман Пляцко, який займається вивченням біографії Івана Пулюя, стверджує: реальних доказів такого знайомства немає (а Тесла не навчався у Кундта; можливо причиною виникнення цієї версії є те, що Пулюй справді навчив видувати скляні трубки іншого видатного електротехніка, винахідника автоматичних дугових ламп Франтішка Кжіжіка – прим. ред.). Натомість у листах сина Пулюя Олександра є згадки про спілкування українського науковця з Альбертом Айнштайном, (який мешкав неподалік від дому Пулюїв – прим. ред.).
Повернувшись до Відня, Пулюй далі вивчав фізичні явища у скляних трубках. Він детально описав видимі катодні промені (Катодні промені або електронні пучки — потоки електронів з катода електровакуумного приладу). Крім того, вчений постійно займався електротехнікою, досліджував процеси в електричних лампах розжарювання. Пізніше він сконструював лампочку, що мала кращі характеристики, ніж та, яку створив Едісон, – вона генерувала те саме випромінювання за меншої потужності струму. У 1890-х роках Пулюй став керівником проєктів спорудження багатьох електростанцій на змінному струмі у Чехії.
Хто перший?
Під час досліджень катодних променів Іван Пулюй конструює спеціальний прилад, що став відомий як «лампа Пулюя». Крім катодних, ця лампа випромінювала також Х-промені, проте тоді ніхто про це не знав.
Через 14 років після розробки лампи Пулюя Вільгельм Рентґен опублікував роботу про відкриття нового типу випромінювання. Ймовірно, під час своїх дослідів він користувався саме лампою Пулюя, хоча не називав її у своїй роботі. Згодом анатом Альберт фон Келлікер запропонував назвати випромінювання рентгенівським.
Після виходу статті Рентґена Пулюй одразу починає досліджувати нове випромінювання.
За допомогою своєї лампи він уперше у світовій практиці зробив рентгенівські знімки зламаної руки 13-річного хлопчика, руки своєї доньки зі шпилькою, що лежала під нею, а також скелета мертвонародженої дитини.
Виконана дослідником серія рентгенограм людських органів була такою чіткою, що допомогла виявити патологічні зміни в тілах пацієнтів.
Пулюй встиг не лише долучитися до відкриття рентгенівських променів. Навесні 1896 року він опублікував дві статті, в яких пояснив їхні властивості, просторовий розподіл, а також природу і механізми їхнього утворення.
Він першим виявив появу електропровідності у газах, що опромінюються Х-променями, і зробив знімок усього людського скелета.
Паралельно з Пулюєм пояснити природу виникнення Х-променів намагався Рентґен. Спочатку він запропонував хибне пояснення. І хоча Пулюй створив передумови для відкриття Х-променів і згодом доклався до їхнього вивчення, саме Рентґен як першовідкривач у 1901 році отримав за них першу Нобелівську премію з фізики.
Громадянин Пулюй
З початком Першої світової війни Пулюй разом з Іваном Горбачевським (Іван Горбачевський – український хімік, епідеміолог. Кандидат на Нобелівську премію 1911 року, міністр охорони здоров’я Австро-Угорської імперії) очолив Комітет допомоги українським біженцям з Галичини.
У 1915 році він видав низку статей і кілька брошур німецькою мовою, де обґрунтував необхідність створення самостійної української держави. За рік Пулюй отримує пропозицію стати міністром освіти Австрійської монархії, але відмовляється через проблеми зі здоров’ям.
Крім того, вчений був почесним членом Наукового товариства імені Шевченка.
Помер Іван Пулюй 31 січня 1918 року у Празі, там і похований. На прощанні з ним ректор німецької політехніки, професор Бах, сказав:
«Ти був не тільки людиною твердих переконань і виразно викарбуваною особистістю, але й людиною, що знала, як дотримуватися вірності, передусім вірності народові, з якого ти вийшов. А немає більшої вірності, ніж вірність власному народові».
Пулюй написав понад 50 наукових і науково-популярних праць з фізики й електротехніки українською, німецькою та англійською мовами. Без сумніву, він належить до когорти вчених, що творили науку та світ XIX–XX століть.
Автор: В’ячеслав Катречко
Джерело: Куншт
