Кандидатський максимум: хто й чому балотується в президенти
Президентські вибори – ще один шанс для політиків будь-якої ваги заявити про себе. Оголосивши про свій намір піти на вибори, новостворені кандидати поринають із головою у передвиборчу кампанію, часом вдало та оригінально заявляючи про себе, а часом навпаки – повністю втрачаючи будь-який потенціал для подальшої політичної кар’єри.
Президентські вибори в 2019 році можуть стати справжнім бумом «нових обличь» у гонитві за найвищу посаду в країні. Яка мотивація спонукає кандидатів витрачати величезні фінансові та організаційні зусилля для такого роду політичних маневрів? Що змушує їх конкурувати за голоси потенційних виборців? Чому соціологи вказують лише з десяток прізвищ у своїх опитуваннях, хоча охочих балотуватися може бути щонайменше вдвічі більше?
Навряд чи пересічний громадянин задається цими запитаннями. Втім, залюбки спостерігає за передвиборчими баталіями, а іноді й бере активну участь в агітаційній роботі. Чи складно стати президентом в Україні та чому похід у президентство є таким популярним кроком серед окремих політиків – спробуємо розібратися.
Кандидатів по осені рахують
У 2019 році українці вже всьоме обиратимуть собі главу держави. Причому починаючи з 1991 року ми вже двічі достроково проводили президентські вибори.
За останні три виборчі кампанії кількість політиків, які хотіли очолити державу, завжди була достатньою. У 2004 році брали участь 24 кандидати, у 2010-му – 18, у 2014-му – 21 кандидат. Цієї осені ми станемо свідками подальшого збільшення кількості тих, хто не проти позмагатися за головну посаду в державі.
Серед відомих і рейтингових політиків про своє бажання балотуватися в президенти публічно оголосили не так уже й багато політиків. Дехто очікує слушної миті, однак уже активно готується в медійному полі.
Братимуть участь у перегонах чинний президент Петро Порошенко, лідерка партії «Батьківщина» Юлія Тимошенко, «радикал» Олег Ляшко, кандидат від «Опозиційного блоку» (наразі називають кілька прізвищ, зокрема Юрія Бойка та Олександра Вілкула), очільник партії «Громадянська позиція» Анатолій Гриценко. Ще кілька потенційно рейтингових кандидатів із високою ймовірністю спробують свої сили під час виборчих перегонів, але публічно ще про це не заявили або просто перебувають у роздумах. Серед них – мер Львова та лідер партії «Самопоміч» Андрій Садовий, актор, ведучий та керівник студії «Квартал 95» Володимир Зеленський, лідер партії «За життя» Вадим Рабінович. 24 серпня під час великого концерту до Дня незалежності очікувалося, що про свої наміри балотуватись оголосить і фронтмен гурту «Океан Ельзи» Святослав Вакарчук, проте він цього так і не зробив, ретельно добираючи слова й уникаючи відвертих політичних заяв.
Ще про свої амбітні плани заявили політик, дипломат і екс-представник України в політичній підгрупі Тристоронньої контактної групи з мирного врегулювання ситуації на сході України Роман Безсмертний, позафракційний депутат Олександр Шевченко, нардеп і соратник Міхеіла Саакашвілі Юрій Дерев’янко, позафракційний нардеп Віктор Чумак. Натякнули на намір балотуватися нардеп, лідер партії «Основа» Сергій Тарута, очільник партії «Національний корпус», нардеп Андрій Білецький, нардеп Сергій Каплін.
Ще низка кандидатів – колишні народні депутати з різних політичних таборів, наприклад, Інна Богословська та Микола Томенко. Після партійних з’їздів, вочевидь, з’являться й висуванці від менш рейтингових політичних сил. Так, активну рекламну кампанію проводять лідер Аграрної партії Віталій Скоцик та один з імовірних очільників Соцпартії Ілля Кива. Оголосив про свій намір балотуватися й громадський діяч, екс-очільник СБУ Валентин Наливайченко.
Задумуються про похід у президенти навіть чиновники та колишні нардепи, які перебувають під слідством й не завжди на території України. Так, про це згадували відсторонений голова ДФС Роман Насіров, нардеп-утікач і фігурант «касетних скандалів» Олександр Оніщенко, колишній нардеп під слідством Надія Савченко.
Уже зараз можна нарахувати зо два десятки кандидатів у президенти. Ймовірно, що до кінця осені цього року ця кількість збільшиться ще десь на третину. Згідно із законодавством, президентські вибори мають відбутися в останню неділю березня, а виборчий процес розпочинається за дев’яносто днів до дня голосування. Тож «буму» охочих балотуватися слід очікувати в листопаді-грудні цього року.
Президентський магніт
Спробувати свої сили в передвиборчих перегонах на посаду президента можуть громадяни України, які досягли 35 років, володіють державною мовою, проживають на території держави останні 10 років, мають право голосу. Кандидат повинен мати погашені судимості й дати згоду на оприлюднення своїх біографічних даних і відомостей із декларації.
Але цікавим є інше: кожен кандидат – чи то висунений від партії, чи шляхом самовисування, має внести грошову заставу в розмірі 2,5 мільйонів гривень. Застава повертається лише в разі обрання президентом. Усі інші кандидати мають заздалегідь «розпрощатися» з внесеними коштами. Враховуючи, що застава – це лише одна з обов’язкових умов участі у виборах, слід мати на увазі й вартість усієї виборчої кампанії. В разі серйозних шансів кандидата йдеться про десятки мільйонів доларів у масштабах усієї країни.
Враховуючи ці обставини, стає очевидним, що балотування в президенти – справа не дешева. Тож навіщо політикам, які не мають ані рейтингів, ані достатньої впізнаваності серед українців, ставати кандидатами в президенти й проводити кампанію?
Відповідей декілька. По-перше, вибори президента – це трамплін у велику політику. Без такого досвіду жоден політик-важковаговик не зможе в подальшому будувати успішну політичну кар'єру на загальнонаціональному рівні.
По-друге, це шанс підвищити власну впізнаваність для подальшого політичного старту на виборах до парламенту. Тобто на хвилі президентської кампанії розпочати похід до Верховної Ради.
По-третє, політиків підштовхують на такі кроки відповідні запити суспільства. Зараз рейтингові кандидати мають досить низьку підтримку серед громадян і високі антирейтинги. Запит на «нові обличчя» напередодні будь-яких виборів актуалізується з новою силою, тож не скористатися цим було б помилкою.
У технологічних обіймах
Звісно, більшість із кандидатів, які балотуватимуться на найвищу посаду в державі, так чи інакше вже мають певне політичне минуле. Назвати їх «новими обличчями» складно, хоча дехто, звісно, реєструватиметься як кандидат у президенти вперше.
Утім, є й інші мотиви участі у виборах – суто технологічні. Сам виборчий процес, одним з етапів якого є агітація, дозволяє деяким політикам не лише заявити про себе, але й згодом дуже вигідно зняти свою кандидатуру на користь того чи іншого фаворита перегонів. Дехто замислюється про це заздалегідь, інші – вже на етапі агітації.
Так чи інакше, «технічні» кандидати будуть і цього разу. Скільки їх буде, залежатиме від того, наскільки рейтинговим кандидатам вдасться бути переконливими для своїх виборців та відновлювати довіру. Тож і мета балотування «технічних» кандидатів може бути різною – «відтягувати» голоси конкурентів, забезпечувати завуальовану підтримку одному з кандидатів-фаворитів у регіонах, де він менш популярний, брати на себе негатив чи створювати контраст із кандидатом-фаворитом.
Найбільш цікавим у цьому ключі будуть останні кілька тижнів передвиборчої кампанії, коли більшості з кандидатів доведеться «розкрити карти». Саме в цей період політики мають визначитися, з ким чи проти кого вони грають. І саме цей час найбільш визначальний для майбутніх політичних альянсів і коаліцій.
Олександр Радчук, політолог, спеціально для «Слова і Діла»
