КНР обирає шлях балансування, а не гегемонії
Сі Цзіньпін опинився на роздоріжжі. Воювати з усім світом, навіть західною частиною, у Китаю бракує засобів і загально народного бажання.
Про це заявив професор міжнародних відносин і політичної теорії приватного гуманітарного вишу «Macalester College» у штаті Міннесота пан Ендрю Летем. Він ґрунтовно дослідив розвиток і стратегію комуністичної диктатури за минулі 50 років.
За панування Мао Цзедуна провідним шляхом китайської держави вважалося фактичне виживання у двополярному світі. У центрі уваги великого червоного керманича було зміцнення внутрішньої влади, відбиття зовнішніх загроз та становлення суверенної суб'єктності КНР.
Своєю чергою, реформатор Ден Сяопін перейшов до стратегії омолодження, приділяючи пріоритетну увагу економічній модернізації, зберігаючи при цьому невисокий статус у світових справах. По закінченню Холодної війни та зростання економіки Китаю, його наступники (Цзян Цземінь і Ху Цзіньтао) перейшли до стадії максимізації.
Приєднання КНР до Світової організації торгівлі у 2000-х роках, модернізація його збройних сил і дедалі активніша дипломатія ознаменували це зрушення. Натомість епоха узурпатора Сі Цзіньпіна започаткувала ще більш амбітний етап, який частково перекреслює надбання попередників.
Формулювання Сі Цзіньпіном його нової «Китайської мрії» втілює бачення національного відродження, яке включає не тільки економічну міць, а й глобальне лідерство. Теперішній диктатор у Пекіні ініціював проєкт «Один пояс — один шлях» (One Belt and Road Initiative), посилив військову присутність у Південнокитайському морі, прагне реформувати глобальні інститути, щоби вони краще відображали інтереси КНР, чинили опір спробам інших держав, особливо США, обмежити зростання.
Ця стратегія не передбачає прямої глобальної гегемонії (особливо насадження своєї волі воєнним шляхом, на відміну від РФ), але вона вказує на зусилля щодо максимізації впливу Пекіну у рамках багатополярної міжнародної системи з одночасним уникненням прямої конфронтації із Вашинґтоном. Торгувати й збагачуватися вигідніше.
Поточна китайська стратегія, хоч і амбітна, мабуть, не спрямована на досягнення глобальної гегемонії так, як це робила Америка після Другої світової війни. Натомість дії КНР наводять на думку про якусь форму балансування; наприклад, Пекін виявляє позірну обережність у налагодженні тісніших зв'язків із Москвою, створенні регіональних економічних інститутів, таких як Азійський банк інфраструктурних інвестицій та створенні широкої мережі партнерських відносин у рамках ініціативи товариша Сі.
Оскільки комуністичний Китай стикається із зустрічними вітрами — старінням населення, уповільненням економічного зростання, екологічними проблемами та потенційними внутрішньополітичними хвилюваннями, — стратегія балансування може бути стійкішою системою, ніж стратегія прямої максимізації. Підлеглі намагаються втовкмачити це у голову свого партійного начальства.
«Важливо пам'ятати, що загальна ж стратегія Китаю здавна й завжди була спрямована на балансування, ніж на досягнення прямої першості. Особливо враховуючи обмеження, пов'язані із домінуванням США (і ширше: Заходу як такого) та економічною вразливістю Китаю», — наголосив Ендрю Летем.
Насамкінець медіаагенція «Останній Бастіон» нагадує читачам про те, що спілка Москви, Пекіна, Тегерана і Пхеньяна загрожує не лише Україні, а всьому світові. Північноєвропейські країни зрозуміли це і воліють убезпечитися.
