Криза трансатлантичної єдності
Трамп назвав НАТО «паперовим тигром».
Зустріч Трампа з президентом Туреччини Реджепом Таїпом Ердоганом на полях саміту НАТО в Анкарі 7 липня 2026 року стала яскравим проявом глибоких зрушень в архітектурі західної безпеки.
Трамп відкрито назвав Альянс «паперовим тигром», звинуватив європейських союзників у відмові підтримати США в конфлікті з Іраном і наголосив, що Вашингтон більше не має наміру нести основний тягар витрат і ризиків.
За словами американського президента, він «тестував партнерів, перевіряючи їхню готовність стати пліч-о-пліч у критичний момент».
Італія, Німеччина та Франція відмовилися брати участь у військовій кампанії проти Ірану — це стало для Трампа підтвердженням давніх підозр: США допомагають усім, але взаємності немає. «Чому ми витрачаємо сотні мільярдів, а вони не готові зробити те саме для нас?» — риторика, знайома ще з першої каденції Трампа, але тепер підкріплена свіжим досвідом близькосхідної ескалації.
Турецький фактор і прагматизм Вашингтона
Особливе місце у заяві Трампа посіла Туреччина. Ердогана було названо «значно лояльнішим», ніж багатьох традиційних союзників.
Вашингтон розглядає можливість продажу винищувачів F-35 Анкарі, попри попередні санкції CAATSA, пов’язані з придбанням російських С-400.
Це рішення, якщо його буде реалізовано, стане важливим геополітичним кроком: Туреччина отримає доступ до передових технологій, а США — важіль впливу на Анкару як ключового гравця на стику Європи, Близького Сходу та Чорного моря.
Експерти з питань безпеки зазначають, що такий підхід відображає «транзакційну дипломатію» Трампа, коли цінність союзів визначається не ідеологічними мотивами, а конкретною практичною користю в певний момент.
Туреччина, яка має другу за чисельністю армію в НАТО, контролює стратегічні протоки та має досвід військових операцій у Сирії й Лівії, виглядає для Вашингтона надійнішим партнером в умовах переорієнтації американських пріоритетів на Індо-Тихоокеанський регіон як противагу Китаю.
НАТО у пошуках нової ролі
Саміт в Анкарі проходить на тлі амбітних планів щодо збільшення оборонних витрат до 5% ВВП до 2035 року. Канада, наприклад, планує досягти лише 2,5% вже у 2026 році.
Європейські країни оголосили про нові багатомільярдні контракти — від стратегічної військово-транспортної авіації до безпілотників і боєприпасів.
Німеччина різко нарощує військовий бюджет. Однак за цими цифрами приховується фундаментальна проблема — відсутність єдності щодо ключових загроз.
Оглядачі у сфері геополітики вказують, що відмова низки європейських столиць підтримати операції проти Ірану оголила тріщини всередині НАТО. У багатьох країнах Європи напад на Іран сприйняли як близькосхідну авантюру США та «Ізраїлю», до якої не варто втягуватися.
У результаті Вашингтон змушений перебудовувати Альянс відповідно до концепції «NATO 3.0», за якої Європа бере на себе більше відповідальності за власну оборону, тоді як США концентруються на Індо-Тихоокеанському театрі.
Це не перша криза Альянсу, але нинішня відрізняється тим, що вона збіглася з реальними бойовими діями та необхідністю перерозподілу ресурсів.
Деякі аналітики попереджають: якщо європейці не продемонструють готовності більше інвестувати й брати на себе ризики, риторика Трампа про «паперового тигра» може перейти у практичні кроки зі скорочення американської військової присутності в Європі.
Російсько-українська війна
У контексті саміту НАТО в Анкарі українське питання зберігає центральне місце, хоча й набуває дедалі більш інструментального характеру. Президент Зеленський бере участь у заходах саміту, зокрема у вечері з лідерами, і продовжує домагатися посилення постачання систем ППО, далекобійних ракет та гарантій безпеки.
За його словами, Україна досягла значних успіхів, головним із яких стало те, що ЗСУ позбавили росію переваги стратегічної глибини території. Тепер українські дрони долітають до найвіддаленіших тилових районів рф, завдаючи відчутних ударів.
Однак тональність дискусій щодо українського питання помітно змінилася після іранської кризи та переорієнтації американських пріоритетів. Європейські союзники демонструють готовність нарощувати допомогу Києву, зокрема через нові пакети озброєнь і виробничі контракти, але Вашингтон під керівництвом Трампа чітко дає зрозуміти, що очікує від Європи більшої самостійності у цьому питанні.
Ще одна лінія розколу проходить між Польщею та Україною. Польща відмовила Києву у постачанні літаків F-16 та заявила про суттєве скорочення військової допомоги.
Туреччина як господарка саміту займає особливу позицію: Анкара зберігає канали комунікації з Москвою, раніше блокувала окремі ініціативи щодо України й водночас пропонує себе як посередника.
Для Трампа українське питання — ще один приклад «несправедливого тягаря»: США витратили величезні кошти, а європейці, на його думку, вклали недостатньо.
В Анкарі звучать заклики до «справедливого розподілу витрат» і пошуку дипломатичного врегулювання, яке не вимагатиме нескінченного фінансування.
Саміт підкреслює втому ключових гравців від затяжної війни між Україною та росією. Для НАТО він стає випробуванням на здатність трансформуватися з інструмента колективної оборони у механізм управління регіональними кризами за умов скорочення прямого залучення США.
Від результатів цих переговорів значною мірою залежить, чи отримає Київ нові масштабні пакети допомоги, чи процес перейде у фазу замороженого конфлікту з акцентом на європейську відповідальність.
Ширший контекст: Близький Схід і глобальні наслідки
Події в Анкарі неможливо розглядати окремо від регіональної динаміки. Недавній конфлікт з Іраном, напруженість навколо Лівану та збереження загроз з боку недержавних акторів підкреслюють, що традиційні механізми НАТО погано пристосовані до гібридних та асиметричних викликів.
Туреччина, активно залучена до близькосхідних процесів, пропонує Вашингтону альтернативний канал впливу — в обмін на технологічне та політичне визнання.
Водночас існують сили, які категорично виступають проти такої переорієнтації. Опоненти угоди щодо F-35 («Ізраїль», Греція та просіоністські кола у США) вказують на антиізраїльську риторику Анкари, її зв’язки з Москвою та потенційну загрозу витоку технологій.
Для Вашингтона це класична дилема: прагматизм чи довгострокові стратегічні ризики. Судячи з усього, Трамп схиляється до прагматизму.
Перспективи
Саміт в Анкарі може стати поворотним моментом. Або НАТО зуміє адаптуватися до нової реальності — з більшим внеском Європи, гнучкою коаліційною структурою та визнанням пріоритетної ролі таких держав, як Туреччина, — або Альянс продовжить втрачати актуальність в очах американського істеблішменту.
Трамп чітко дав зрозуміти: епоха безумовної американської щедрості завершується. Союзники повинні або платити, або доводити свою цінність.
В умовах багатополярного світу, де Китай і регіональні держави нарощують свій вплив, така жорстка постановка питання виглядає не примхою, а неминучим коригуванням стратегії.
Майбутнє трансатлантичних відносин тепер значною мірою залежить від того, чи почують у європейських столицях цей сигнал з Анкари.
