КСУ — бюджетний тягар, який тримається на страху й байдужості
Скільки можна терпіти цю імітацію конституційного судочинства? Бо правосуддям це дійство назвати неможливо.
Конституційний Суд України — це не «охоронець Конституції», а годівниця для обраних, які бояться навіть дихнути в бік справ, але щомісяця спокійно отримують сотні тисяч гривень.
Подивіться на цифри — і все стане на свої місця. Середня зарплата судді КСУ за вересень 2026 року — 586 900 гривень. Один із суддів КСУ задекларував 4,8 млн гривень зарплати за рік. Інша суддя отримала понад 1,1 млн гривень — і при цьому ще й соціальні виплати як ВПО. Це не «винагорода за складну розумову працю». Це зарплата за бездіяльність.
Бо що робить цей орган?
Спочатку відкриває провадження, визнаючи їх «обґрунтованими», а через роки закриває як «необґрунтовані».
Справи, які мали б стати запобіжником проти свавілля, розглядаються роками, поки не втрачають будь-якого сенсу.
Судді КСУ бояться накликати на себе гнів активістів, тому воліють не ухвалювати резонансних рішень, а тихенько їздити у відрядження та чекати на чергову виплату.
Навіщо державі цей бюджетний тягар?
Європейський досвід доводить: спеціалізований конституційний суд — не обов’язковий атрибут демократії. У Нідерландах Конституція прямо забороняє судам перевіряти закони на конституційність — це робить парламент. У Фінляндії конституційний контроль здійснює спеціальний комітет парламенту, а не окремий суд. Данія, Швеція, Естонія, Ірландія, Греція, Велика Британія — усі ці країни функціонують без окремого конституційного суду, і їхні демократії від цього не руйнуються.
Тож після війни, коли ми все одно будемо переписувати Конституцію, треба чесно поставити питання: чи потрібен Україні КСУ в його нинішньому вигляді? Чи не краще передбачити інший механізм — і зекономити мільярди гривень, які зараз ідуть на зарплати людям, котрі бояться ухвалювати рішення?
Ми, мабуть, мало приділяємо уваги цьому непотрібу на тлі зашквареної ВРП. Виправимося. Час переглянути декларації, підняти ці факти на поверхню і повернутися до широкого інформування суспільства.
Бо платити пів мільйона на місяць за страх і байдужість — це не «конституційна гарантія». Це розкіш, яку Україна більше не може собі дозволити.
