Майже 500 бійців прооперував полтавський хірург Юрій Хавер на війні на Сході України
Хірург Юрій Хавер за рік на війні прооперував цілий батальйон за час перебуванн на передовій.
45-річний Юрій Хавер ще зі шкільних років був упевнений, що стане лікарем, адже народився в родині медиків. Але якщо тато й мама були стоматологами, то син вже з третього курсу медінституту обрав спеціалізацію «хірургія». Нині він хірург вищої категорії Миргородської центральної районної лікарні.
У вересні 2015 року Юрій Хавер був мобілізований на війну на Схід України і завідував хірургічним відділенням 65-го мобільного госпіталю в Часовому Ярі Донецької області. У 2016 році щокварталу воно визнавалося кращим відділенням операцій серед чотирьох мобільних госпіталів на війні.
Нагороджений відзнакою патріарха Філарета «За жертовність та любов до України» та відзнакою міністра оборони України «За бездоганну медичну службу».
Серйозний, вольовий, відповідальний – таке враження справляє Юрій Олександрович з перших хвилин спілкування.
За рік очолюване ним хірургічне відділення виконало 1100 операцій. З них майже 500 операцій – особисто пан Юрій.
З цієї прикметної статистики ми й розпочали розмову.
Розмовляла Людмила Стельмах (Кучеренко),
президентка Полтавського медіаклубу
- Пане Юрію, здавалося б, 2015-2016 роки – не настільки «гаряча» фаза російсько-української війни, як у 2014 (Зеленодольськ, Іловайськ), а стільки поранень, що вимагали хірургічного втручання…
- То тільки на перший погляд – «не гаряча». Адже фактичного перемир’я за Мінськими угодами немає: щодоби – десятки обстрілів з того боку, а значить - убиті й поранені. Чимало підривалося на ворожих мінах. Тож роботи в мене вистачало: за рік зробив майже півтисячі операцій. Бувало, що операції тривали по 10 годин без перерви. Виходиш з операційної не в білому, а в червоному від крові халаті, мов різник. Не відчуваєш ні втоми, ні голоду, відчуваєш тільки психоемоційну спустошеність.
- Ви були провідним хірургом по Донецькій області?
- Фактично я відповідав за хірургію не лише в своєму 65-му мобільному госпіталі, а й ще за великий сектор - прифронтові районні лікарні у Попасній, Костянтинівці, Торецьку, Бахмуті, бо туди поранених довозили швидше, ніж у Часів Яр. Тож мені з колегами доводилося виїжджати туди й оперувати там.
- Які випадки особливо запам’яталися?
- Запам’яталося багато. Стільки понівечених людських тіл й стільки крові, як за останній рік, не доводилося бачити за кілька десятиліть практики цивільної хірургії. Військова хірургія – гарний досвід, але жахливий. Наприклад, у Бахмуті солдат отримав вісім кульових поранень: три в живіт, одне в грудну клітину, дві в кінцівки і одне в геніталії. Чотири години тривала операція на грудині та черевній порожнині. Ми врятували його, він вижив. Іншим разом під час операції на пораненій нирці виявилося, що вона в бійця взагалі єдина, а він навіть не знав про цю вроджену патологію. Вражала сила духу наших захисників. Уявіть, у відділення привозять двох важких поранених, а хірургічна бригада одна. Лежить молодий хлопець з відірваною кінцівкою і з останніх сил шепче пересохлими й покусаними від болю губами: «Я почекаю, оперуйте спочатку мого товариша». Оцей справжній героїзм і сила духу наших хлопців шокували.
- Ви потім відслідковували долі своїх пацієнтів?
- Так. На доліковування ми відправляли прооперованих у госпіталі Києва, Одеси, Вінниці, Харкова, Дніпра. То я завжди телефонував своїм колегам і цікавився станом здоров’я «моїх».
- Бувало, що вмирали на операційному столі?
- Траплялося. За рік я втратив двох. Буквально за два тижні до демобілізації ми оперували в Попасній під час мінометного обстрілу. У солдата було дуже важке поранення в голову й живіт. Доки рятували черевну порожнину, він помер від черепно-мозкової травми.
- Я сама як волонтерка буваю і на передовій, і чимало спілкуюся з ветеранами АТО. Практично всі вони кажуть, що після фронту стали іншими людьми.
- Безумовно, я теж повернувся іншим. «Там» і «тут» - два різні світи, між якими - прірва. Який для себе висновок зробив з побаченого й пережитого? Війна не робить людину ні гіршою, ні кращою. Війна просто як під лупою показує, яким ти є насправді. Там не можна ні сховатися за кимось, ні відійти в бік, там треба максимально викладатися. Там зовсім інші цінності. Патріотизм, відчуття плеча товариша і братство колективу, в якому працюєш, мабуть, найбільше моє особисте надбання, яке я звідти виніс. Там неймовірна концентрація патріотів і неймовірний патріотизм. І від того відчуваєш велику гордість, що мав честь бути серед таких людей, Людей з великої літери. Я усвідомлював, що повернувшись додому, в Миргород, уже цього не побачу. Вже місяць як я вдома, ще не зовсім відновився фізично й морально, ще триває процес адаптації до цивільного життя. І щемить душа...
- Як ви ставитеся до корупції в медицині? Бо одна справа, коли пацієнт після операції чи вдалого лікування з власної ініціативи хоче віддячити лікарю, а інша, коли представник найгуманнішої в світі професії називає суму, яку хворий має покласти йому в кишеню і без якої лікування не розпочнеться, навіть коли йдеться про ургентні випадки.
- Я згоден, що це ганебно й не заперечуватиму, що цього немає в медицині, як і в усіх інших галузях. Однак вважаю, що фактично держава сама створює передумови для хабарів, даючи фахівцям мізерні зарплати. Чому в зоні АТО в медицині немає корупції? Бо зовсім інші умови праці: зарплата у лікаря пристойна і повне забезпечення. Я не думав про те, де мені взяти вату, марлю, шприц, флакон цефтриаксону, пляшку глюкози, бо все було… І з прикрістю думаєш, чому держава не може зробити так, щоб медичні послуги були доступними для пересічних громадян?
- Преса досить рідко висвітлює роботу лікарів на війні, хоча вони заслуговують на визнання суспільства не менше, ніж бійці на лінії вогню. За час російської агресії це перше інтерв’ю, яке я беру у військового медика…
- А у мене це друге спілкування з журналістами. 26 вересня ц.р. хірурги нашого госпіталю несподівано стали героями новинного сюжету ICTV. Кореспонденти зі столиці взагалі то приїхали «на передок» брати інтерв’ю у військових, але ті сказали, що краще нехай телевізійники розкажуть про хірургів з госпіталю в Часовому Ярі, які рятують їм життя.
- Юрію Олександровичу, знаю, що зараз оголошений конкурс на посаду головного лікаря Миргородської центральної районної лікарні й ви хочете на неї балотуватися. Чи можуть жителі Миргородщини сподіватися на поліпшення медичного забезпечення і якості обслуговування в ЦРЛ, якщо за вас проголосує більшість депутатів Миргородської районної ради?
- Так, можуть. Я докладу максимум зусиль, аби результатом моєї діяльності на посаді було зменшення фінансове навантаження на пацієнта.
- Ви уявляєте, наскільки це буде складно?
- Уявляю! Та хіба це важче за те, що я пройшов в АТО?!
