Маємо розуміти суть «культурних війн»
«Культурні війни» — публіцистичний термін. І в політичному плані він виявився дуже влучним, оскільки чітко окреслює лівацьку тактику.
Спершу нам потрібно звернути увагу на постать італійського марксиста Антоніо Ґрамші (1891-1937) та його теорію культурної гегемонії як засобу класового панування. Він вважав, що існують три відносно автономні сфери влади — політика, економіка і культура.
Для зміни перших двох потрібно досягти культурної переваги над опонентами. Перебуваючи в ув'язнені Ґрамші міркував чому ліві в Європі (де робітничий рух був набагато сильнішим, ніж у переважно аграрній російській імперії, в якій, однак, соціалістична революція відбулася першою) не змогли влаштувати повноцінну революцію в здавалося би ідеальний момент.
Тобто тоді, коли після закінчення Першої світової війни державні інститути Італії були безпорадні, а правлячий клас не міг повноцінно реалізовувати своєї влади. Відтак він дійшов до висновку, що пояснення лежить у сфері ідеології.
Ґрамші усвідомів причину, через яку комуністи так і не змогли захопити владу у буржуазних демократіях — вони не опанували їхню культуру та інститути громадянського суспільства. Так просто...
Ніхто не зможе захопити владу без контролю над її культурним фундаментом, основою, на якій вона базується. Тому потрібно завоювати схвалення людей, закріплюючи в дискурсі окремі концепти, переносячи це на звичаї, мислення, систему цінностей, мистецтво та освіту.
Одним із ключових розділів праці Ґрамші є вчення про гегемонію, згідно з якою, влада панівного класу тримається як на насильстві, так і на згоді. Адже механізм влади — не лише примус, а й переконання і таким чином, держава (який би клас не був панівним) базується на силі та злагоді.
Становище, у якому досягнуто достатньо рівня згоди, Ґрамші називає гегемонією, але гегемонія — не застиглий, одного разу досягнутий стан, а тонкий і динамічний, безперервний процес. Якщо головна сила держави та основа влади пануючого класу — гегемонія, то питання стабільності політичного порядку чи його зламу зводяться до питання, як досягається чи підривається ця гегемонія.
Гегемонія спирається на «культурне ядро» суспільства, яке включає сукупність уявлень про світ і людину, про добро і зло, прекрасне і огидне, символи і образи, традиції та забобони, знання і досвід багатьох поколінь. І поки це ядро є стабільне, у суспільства присутній імунітет, спрямований на збереження існуючого порядку.
Тому підрив цього «культурного ядра» та руйнація цього імунітету є першочерговою умовою революції, відбувається вона у формі «молекулярної» агресії у культурне ядро. Як пише Ґрамші:
«Величезна кількість книг, брошур, журнальних і газетних статей, розмов і суперечок, які без кінця повторюються й у своїй гігантській сукупності утворюють те, з чого народжується колективна воля певного ступеня однорідності, того ступеня, який необхідний, щоби вийшла дія, зкоординована у часі та географічному просторі».
На що в культурному ядрі треба, перш за все, впливати заради встановлення або підриву гегемонії? Потрібно впливати на звичайну свідомість, повсякденні, «маленькі» думки середньої людини. А найефективніший спосіб впливу — невпинне повторення тих самих тверджень, щоб до них звикли і почали приймати не розумом, а на віру.
