Мовчання як вирок
Тиша сильніша за покарання.
Одного разу до Будди прийшов Кесі — відомий у окрузі тренер коней. Люди поважали його за вміння приборкувати навіть найноровливіших скакунів. Розмова почалася просто:
Будда запитав, як Кесі зазвичай працює з кіньми.
«Буває м’яко, буває жорстко, а іноді — і так, і так разом», — відповів Кесі.
«А якщо кінь не піддається ні м’якості, ні суворості, ні їх поєднанню? Що тоді?»
Кесі, не замислюючись:
«Тоді я його вбиваю. Щоб не ганьбити своє ремесло й лінію вчителів».
Будда кивнув і сказав:
«Так само чиню і я з людьми, які не піддаються навчанню».
Кесі здивувався:
«Але ж тобі, Благословенний, заборонено відбирати життя!»
«Вірно, — відповів Будда. — Я нікого фізично не вбиваю. Але коли людина не реагує ні на м’яке наставлення, ні на жорстке, ні на їх поєднання — я перестаю з нею говорити. Перестаю давати поради. І її друзі по Дгаммі теж перестають. Вона стає для нас як мертва — у сенсі Вчення і Дисципліни».
Це короткий, але дуже сильний уривок з «Анґуттара-нікаї» (4.111).
Будда бере зрозумілого Кесі образ зі стайні й перевертає його: найжорсткіший метод «приборкання» в Дгаммі — це повне мовчання. Не крик, не покарання, а просто — тебе більше немає в полі зору вчителя й громади. Ти «вбитий» для Шляху не тому, що хтось тебе ненавидить, а тому, що подальші зусилля марні й лише шкодять іншим.
Іноді саме це мовчання — остання, найчесніша форма турботи.
