Ми заслужили цю війну, дозволивши «Кварталу 95» узурпувати владу

(Текст подано мовою оригіналу зі збереженням авторської стилістики без виправлень і скорочень. Увага! Присутня ненормативна лексика).

«У перемоги багато батьків, поразка — завжди сирота», — або трохи про відповідальність України та партнерів. Почну здалеку про наболіле, що ятрить рани травмованих війною і короткою пам'яттю співгромадян.

Оце зараз популярний дискурс, хто більше винуватий: злочинна влада, погане суспільство, погані партнери... Звісно, уся ця дискусія добре полита політичними вподобаннями деяких її учасників.

Але тло для пошуку винних сприятливе, звісно ж. Наразі ворог наступає, у партнерів майже весь дискурс — про перемовини (і не тільки у Дональда Трампа, насправді), а серед багатьох українців — про те, що ми або «ось-ось програємо», або треба щось ото домовлятися.

Просто нагадаю, коли Україна відбила російську спробу захопити Київ, а особливо після визволення Харківщини й Херсона західні військовики та політики радо хвалилися, що «це ми їх усьому навчили». А потім, якщо вірити Бобу Вудворту, «легко піддалися на ядерний шантаж путіна».

Тепер же, коли ми вимушені розмінювати російські втрати й час на території, можна пошукати проблему в Україні та українцям. Звісно, українці не залишаються у боргу; особливо влада, для якої це політично природно.

Владу, звісно, треба та є за що штурхнути, бо помилок (кадрових і управлінських), і прорахунків (особливо заднім числом виявлених) вистачає. Та й себе є за що штурхнути, — і суспільство, і державу.

Бо зараз ми живемо із тими інституціями, тим суспільством і тією державою, яку набудували за 30 років, а радикально її змінити під час війни неможливо. І так, без наших партнерів і їх грошей нам би настала... кабзда.

Але у багатьох питаннях і постачання зброї, і надання дозволів на її використання, і на обмеження щодо РФ і ЄС, і США діють боягузливо або відверто лицемірно, — це факт. Тож ті, хто повторює відверто ідіотську формулу «треба почати з себе, і допомога прийде», здається, реально переслухали тренінги особистісного зростання.

Жодна навіть велика імперія не вивезла світову війну без зовнішнього ресурсу, особливо коли війна йшла на її території. Ані Франція, ні Британія, ні СССР, ані США, які вийшли з Другої світової у боргах.

І навіть зараз є приклади країн, які діють відносно свого потенціалу набагато більш рішуче і послідовно, ніж «великі гравці». Це країни Скандинавії, які виділяють відносно ВВП у рази більше, ніж США чи великі країни Європи, і які не бігають за Україною зі спробою «повісити» на жертву агресії комплекс провини.

Поточні обмеження для України й дуже повільна допомога нас не знищать як державу. Все ж і допомога є, і заводи з бельґійцями та німцями будуються, і зброя створюється, тому вигребемо.

Однак ця специфічна політика розтягує і масштабує виклики, на які нашим партнерам доведеться відповідати (я сам багато разів пояснював мотиви їх обережності, але це не змінює результату). Відгребуть проблеми вони навіть не через Україну, а по сукупності.

Ось вони не прибили «Вагнер» в Україні й не вибили росію із Сахелю, а вже палає війна у Судані, яка за наслідками для Європи та США виявиться ще більшою проблемою. Там вже 13 мільйонів біженців (ще у серпні було 10), з них 500 тисяч — уже в ЄС, 25 мільйонів на межі голоду.

Запалає і ще десь, бо величезний Судан стане експортувати радикалізм і нестабільність, провокуючи кризу за кризою в Африці. А це посилить як економічний, та і міграційний тиск; ну й те, що путіна не побили швидко, веде до найгіршого сценарію, якого наші партнери бояться по росії.

Власне, хаосу і колапсу при трансфері влади! Узурпатор путін дуже старається перетворити свою країну на перенасичену ненавистю і нацизмом територію, яка рано чи пізно вибухне.

Тому що свого часу не дали Україні зброю і дозволи відносно швидко виграти війну. І вже, якщо в умовне завтра війна завершиться, точку неповернення режим путіна, скоріше за все, вже пройшов.

Як свого часу СССР, який рухнув вже після завершення Афґанської війни та буде як завжди, — чого боялися, те й отримали. І тут навіть кілька прізвищ «винних» не вийде призначити.

Ви знову запитаєте: «А чому?», — ну, бо це системні помилки та хиби усталеної за минулі 30 років політики. І ці похибки та помилки доведеться лікувати, коли завершиться цей цикл війни й протистояння.