Недержавна нація у лабетах політичного каґалу
Розірвати замкнене коло взаємних зрад здатна лише автохтонна моноетнічна, монокультурна, ієрархічна політична сила. Наша українська сила!
Коли я була на Майдані у 2014-му, то спілкувалася з багатьма майданівцями. І абсолютна більшість із тих, хто там стояв, у 2010-му шукала менше зло у валянку з косою.
Про "Юща-зрадника, який привів Януковича" (от так таки взяв і привів – сам збігав на дільниці і сам вкинув за зека 12 млн бюлетенів), вони й чути нічого не хотіли. І певно, освистали й загетькали б його, якби той вийшов на сцену.
А потім ці прекрасні люди пішли за тушками, на яких вони проміняли адекватного й відповідального українського лідера, у "мирний наступ", де їх розстріляли, як мішені у тирі во славу планів Кремля й дніпропетровського клану. Кремлю потрібен був casus belli, дніпропетровцям – влада за будь-яку ціну.
А потім ті, кого не застрелили/не скалічили наприкінці лютого 2014-го, побігли у добробати Коломойського (ну, не до "пузатих" же генералів іти під оруду), де батяні-комбатяні позатягали їх у казани під Іловайськом. А відповідальність звалили на Генштаб.
І зараз ті, хто не хотів воювати за "Ліпєцьку хвабрику", і хто вчиняв хай через сотні й десятки загиблих, вкладаються у землю тисячами за рейтинги Зеленського, за майно Ахметова, за божевільні плани маразмуючих глобалістів, що хочуть "виснажити" Росію в Україні, змолоти мамонта у ручній м'ясорубці. А зламається – то й хрін з нею, не своє – не шкода...
Бо "oblico morale" – це призма, крізь яку людина дивиться на світ. І маленькі зрадники стають легкою поживою великих шахраїв, адже не здатні розгледіти їхнє справжнє обличчя і нутро крізь мутне скельце власних гріхів.
Русскіє нищать чужі народи й країни во славу свого отєчєства. Продукти окупації нєважно-какіх-национальностей (усі ці бєні, пінчуки, льовочки, ахмети, грігяни, авакяни, малхасяни, баканови, буданови, люськи, муськи й прочі арахамії) дурять, грабують і ведуть на забій чужий їм народ. До якого, як усім нам відомо, вони не належать.
А наші хруні здають своїх, аби вислужитися перед чужими, щоби заслужити у них милостей і лакомств. Тому саме вони першими приймають на себе кармічні бумеранги, хоча в механізмі злочину грають останню роль.
Бо, які б відмазки вони собі не вигадували, ті, хто ними маніпулює, бачать, ким вони є насправді, і ставляться до них, як до гною. Так, лабільність – це жахливий наслідок 600-літньої бездержавності, оскільки життя у чужій державі є цілою вервичкою вимушених малих і великих зрад заради виживання, які стають звичною стратегією поведінки конформної більшості.
І в тактичному вимірі можуть дати певні вигоди, але в стратегічному ведуть до повного виродження. А кожне покоління українців було пограбоване і позбавлене того, на що воно в моменти біфуркації вимінювало гідність, державу, національних лідерів.
І коли "державники" проклинають власний нарід (дурний, ненадійний, але свій) і тягнуть собі у компанію якихось хороших чужинців, які нібито розумніші, патріотичніші, дисциплінованіші, ніж щирі-вишивані автохтони, – це теж форма зради. Бо якщо придивитися до тих прекрасних людей нєважно-какіх-национальностей, то виявиться, що у своїй етнічній групі вони становлять мізерну й нереферентну меншість.
І саме ця меншість не справляє ніякого впливу на поведінку групи у цілому, а служить їй індульгенцією й перепусткою до соціальних ліфтів. А розірвати це замкнене коло взаємних зрад може тільки автохтонна моноетнічна, монокультурна, ієрархічна політсила, що не боїться називати речі своїми іменами й виходити за прапорці, майстерно виставлені маразмуючим і деградуючим "цивілізованим світом".
