Сутінки ручного управління
Якщо Україна не демонтує надзвичайну модель ручного управління, це обернеться внутрішньою інституційною катастрофою.
В урядовому кварталі Києва давно закріпилася тиха, але непорушна істина: фактична карта української влади має мало спільного з Конституцією.
Зкони, як і раніше, ухвалюють у Верховній Раді, постанови формально затверджують на засіданнях Кабінету Міністрів, а мільярдні бюджетні потоки проходять через профільні відомства. Але якщо простежити реальну траєкторію ключових рішень — від кадрових призначень в енергетиці до меж допустимої публічної критики, — усі лінії неминуче сходяться в одній точці. На Банковій. У кабінетах Офісу президента, де вузьке коло необраних функціонерів розпоряджається ресурсами країни з грацією монопольного арбітра.
Повномасштабне вторгнення 2022 року не створило цієї гіперцентралізації з нуля, але дало їй ідеальне алібі надзвичайних обставин.
Воєнний стан зняв необхідність дотримуватися складних процедурних стримувань, перетворивши оперативну необхідність на постійний стиль управління.
Однак із плином років система ручного контролю переродилася в інституційну пастку.
Як переконливо довів економіст Дуглас Норт, суспільства з обмеженим доступом здатні ефективно мобілізуватися перед лицем смертельної загрози, але неминуче заходять у глухий кут, коли вся державна рента й ухвалення рішень замикаються на вузькій елітній групі.
Коріння цієї кризи сягає тріумфального літа 2019 року.
Отримавши 73% голосів у другому турі та сформувавши першу в історії країни монобільшість із 254 депутатів «Слуги народу», Володимир Зеленський мав унікальний політичний капітал. Суспільство надало карт-бланш на злам старих олігархічних «договорняків». Але замість створення сильного парламенту, який контролює виконавчу владу, відбулася деформація: партійний бренд повністю поглинув суб’єктність законодавців. Парламент перетворився на процедурний придаток виборчого штабу, а уряд — на виконавчий орган, позбавлений права на власну стратегію.
Центральним вузлом цієї конструкції став Офіс президента. За законом — лише допоміжна структура для організаційного й аналітичного забезпечення роботи глави держави, яка не має самостійного демократичного мандата й не підконтрольна Раді. На практиці ж — тіньовий уряд. Під керівництвом Андрія Єрмака цей апарат зосередив у своїх руках попереднє погодження кандидатур, кулуарний арбітраж між відомствами та жорсткий контроль за виконанням доручень. У цій асиметрії криється головний дефект системи: влада концентрується на найвищому рівні, а публічна та юридична відповідальність за провали розчиняється в коридорах міністерств.
На початку 2026 року фасад абсолютного контролю дав тріщини. Залежний парламент утратив внутрішню дисципліну: під час голосувань за ключові призначення фракція влади регулярно не може самостійно нашкребти 226 голосів, вимушено збираючи ситуативні коаліції. Системна слабкість законодавчої гілки призвела не до балансу влад, а до постійної управлінської турбулентності.
Межі цієї моделі виразно оголилися в липні 2025 року, коли влада спробувала підпорядкувати Генеральному прокурору незалежні антикорупційні органи — НАБУ і САП. Закон №4555-IX пройшов через парламент за лічені години й був миттєво підписаний президентом. Реакція у відповідь виявилася безпрецедентною: уперше від початку війни на вулиці українських міст вийшли громадяни, а західні союзники прямо заявили про загрозу євроінтеграції. Лише через дев’ять днів Раді довелося в екстреному порядку ухвалювати компенсувальний закон №4560-IX, повертаючи повноваження детективам. Цей епізод показав, що суспільство й інституційні запобіжники живі, але сама необхідність вуличного тиску свідчить про повну відмову внутрішньосистемних стримувань.
Восени 2026 року розмова про ризики неформального управління перестала бути академічною.
Розслідування НАБУ і САП у справі «Енергоатома» (операція «Мідас») викрило ймовірну схему поборів у розмірі 10–15% від вартості контрактів в енергетичному секторі, за якої через окремий офіс було акумульовано понад 111 млн доларів і 12 млн євро готівкою. Фігурування в матеріалах справи колишнього керівника Офісу президента Андрія Єрмака (за дотримання презумпції невинуватості до рішення суду) ставить фундаментальне питання: як навколо стратегічного об’єкта в умовах війни могла роками функціонувати подібна інфраструктура?
Головний ризик надцентралізованої вертикалі проявиться в мить, коли замовкнуть гармати. У доповіді Європейської комісії щодо України за 2026 рік наголошено на необхідності згортання військових адміністрацій і повернення реальних повноважень місцевому самоврядуванню. Якщо трильйонні ресурси на повоєнне відновлення розподілятимуть зі столичних кабінетів за принципом персональної лояльності, українську децентралізацію буде остаточно поховано.
Як зазначав політолог Андреас Шедлер, гнучкість авторитарних спокус полягає в їхній здатності маскуватися під вимоги національної безпеки. Але сильну державу визначає не відсутність опонентів у першої особи, а наявність інституцій, здатних сказати їй «ні» в межах закону. Якщо Україна не демонтує надзвичайну модель ручного управління, перемога над зовнішнім ворогом ризикує обернутися внутрішньою інституційною катастрофою.
Аналітична й теоретична база:
- North, D. C. 1990. Institutions, Institutional Change and Economic Performance. Cambridge University Press.
- Schedler, A. 2013. The Politics of Uncertainty: Sustaining and Subverting Electoral Authoritarianism. Oxford University Press.
- Scott, J. C. 1990. Domination and the Arts of Resistance: Hidden Transcripts. New Haven: Yale University Press.
