Нічия: Проміжні підсумки нового Палестино-ізраїльського військового зіткнення
Про зміну уряду Ізраїлю та про конструкції на яких тримається хиткий мир.
Закінчився черговий раунд палестино-ізраїльського конфлікту. Привід – виселення арабських сімей із десятка квартир. Але справжня причина – наростання напруги протягом років правління уряду Беньяміна Нетаньягу, та корупційні розслідування проти нього.
Попри завершення обстрілів через кілька тижнів і підтвердження військово-технічної гегемонії Ізраїлю (зокрема ефективності протиракетної системи “Залізного купола”), конфлікт показав зменшення зовнішньої підтримки Тель-Авіва в США та Європі, а також наростання суперечностей в ізраїльському суспільстві (зокрема щодо ролі 20% арабів, з партіями яких хотіли робити коаліцію ліволіберальні сили).
У правому таборі натомість загострюється поділ на ортодоксальних клерикалів та світських сіоністів.
У зв’язку з вагомими змінами у політиці Ізраїлю, що відкриває можливості для корекції військово-політичної ситуації як на Близькому Сході, так і опосередковано в глобальному масштабі, вважаємо за необхідне проаналізувати передумови та результати останнього конфлікту і перспективи арабо-ізраїльських відносин.
Також наводимо стислі рекомендації для позиції України.
Передісторія
Внутрішній аспект
У квітні 2019 в Ізраїлі на виборах перемогла партія Ліхуд на чолі з чинним прем’єр-міністром Беньяміном Нетаньягу. Затвердження перемоги чинної влади тоді привело до вагомого посилення рівня представництва правоконсервативних сил.
Беньямін Нетаньягу
У квітні 2020 року Беньямін Нетаньягу від імені партії “Лікуд” уклав домовленість з опозиційним альянсом “Кахоль Лаван” (лідер Бені Ганц) щодо формування коаліційного уряду на ротаційній основі (з одночасною присягою двох очільників уряду, що мало стати прецедентом в історії держави).
У березні 2021 в Ізраїлі пройшли позачергові вибори, на яких перемагає партія Лікуд Біньяміна Нетаньягу. Але вона набирає лише четвертину місць, і майбутнє коаліційного уряду під питанням, що закономірно продовжує політичну кризу в країні, що триває вже кілька років.
Зовнішній аспект
У 2017 році адміністрація Дональда Трампа визнає перенесення столиці Ізраїля до Єрусалима, що згодом визнала низка інших держав (зокрема це стало однією з умов посередництва між Косово та Сербією у вересні 2020 року). У 2019 році так само визнається анексія Голанських висот.
Нова-стара столиця.
Спершу дані контроверсійні дії адміністрації Дональда Трампа розкололи ісламський світ, і окремі держави почали подавати сигнал готовності до переговорів.
Але відродження антиізраїльських настроїв остудило цей процес, уряди змушені реагувати на настрої ісламської “вулиці”. Досі залишаються чітко орієнтованими на зближення з Тель-Авівом Об’єднані Арабські емірати та Єгипет (які нагадаємо, потребують спокою в регіоні Палестини через концентрацію на протистояння Туреччині та Ірану).
У вересні 2020 року вагомим проривом Білого дому стали так звані “Авраамові угоди”. Бахрейн і ОАЕ підписують мирну угоду з Тель-Авівом.
До цього єврейську державу серед арабських країн визнавали лише Йорданія і Єгипет (хоча той же єгипетський президент Анвер Садат був убитий через мир, який повернув Каїру контроль за Синайським півостровом ще в 1981 році). Циркулювала інформація про те, що через більшу загрозу з боку Ірану готовність доєднатись до нормалізації відносин з Ізраїлем подає і Мохаммед бен Салман (спадковий принц і фактичний лідер Саудівської Аравії).
До кінця 2020 року процес розвивається - зокрема ОАЕ відкривають посольство в Тель Авіві.
У грудні починаються також спроби налагодити контакти між Саудівською Аравією та Катаром з поверненням останнього у табір більш лояльних до Ізраїлю монархій.
Це відбувається на фоні продовження наростання напруги у відносинах з Іраном. Зокрема 11 квітня відбувся вибух на іранському об’єкті зі збагачення урану в Натанзі, в якому підозрюють Ізраїль.
Відносини між Тель-Авівом та Тегераном не покращуються, що стимулює сунітські арабські монархії до пошуку порозуміння з єврейською державою.
Загострення палестинської проблеми
Причини сягають кінця 19 століття. Але безпосередній конфлікт з 1947 року підживлювався протистоянням СРСР і США, що поглибилось міжрелігійною напругою.
У 2020 році новостворений коаліційний уряд Ізраїлю, попри всі внутрішні корупційні скандали навколо Беньяміна Натаньяху, намагається пришвидшити розв'язання палестинського питання, поки в Білому Домі гарантовано залишається найбільший режим сприяння.
Влітку починається перегляд угод 1994 року щодо Палестинської автономії, з фактичною анексією двох третин території Західного берега, попри негативну реакцію арабського світу.
Тим часом лідер Палестинської національної адміністрації Махмуд Аббас заявляє про розрив усіх домовленостей із Тель-Авівом та Вашингтоном. Закономірно було очікувати чергового спалаху насильства, відновлення незавершеного революційного руху попередніх Інтифад.
Привід спалаху 2021 року – виселення арабських сімей із десятка квартир. Але справжня причина – наростання напруги протягом років правління уряду Беньяміна Нетаньягу.
Змінюється електоральна ситуація в США
Демографічні перетворення у країні сприяють зміні позиції політикуму щодо арабо-ізраїльського конфлікту. Лівішання Демократичної партії супроводжується посиленням антиізраїльських позицій (насамперед через опору в тому числі на діаспору з мусульманських країн – згадаймо обраних в 2018 році конгресменок Ільхан Омар та Рашиду Тлаїб).
Мало того, на наступному етапі деконструкції національних держав орієнтована на глобалістський проєкт частина єврейського лобі вже менше зацікавлена у збереженні різко етнократичної державності, яку все важче захищати на іміджевому рівні.
Національні інтереси США
На фоні напруги у відносинах з Китаєм, відсутності змін у проблемі російської агресивної політики, Білий дім все менш зацікавлений серйозно входити у близькосхідну війну, що послаблює позиції Тель-Авіва.
Міжнародна оцінка - з погляду міжнародної системи угод Ізраїль регулярно порушує резолюції ООН щодо створення арабської держави Палестини в межах так званої “зеленої лінії” (по суті лінії припинення вогню до 1967 року, Шестиденної війни), і блокує розв'язання питання повернення палестинських біженців.
Наростання суперечностей в ізраїльському суспільстві.
Вже зараз на території самого Ізраїлю у визнаних світом межах до 1967 року проживає до 20% арабів, з якими вимушені створювати коаліцію ліволіберальні сили. У правому таборі натомість загострюється поділ на ортодоксальних клерикалів та світських сіоністів.
Можливі виходи – або створення двох держав для двох народів (з евакуацією поселень на Західному березі та в Східному Єрусалимі), або побудова єдиної двоетнічної держави на всій території колишньої підмандатної Палестини, яка зможе включити як арабську меншість нинішнього Ізрахля, так і окупаційні поселення на території Західного берега (чи в ізраїльській оптиці – Юдеї та Самарії)..
Зростання фактору впливу Туреччини
На противагу кемалістам, адміністрація Реджепа Ердогана апелює до ідентичності суннітської Умми та османської спадщини. У минулому вже відбувались операції з позначення власної позиції у захисті палестинців (спроби прориву морської блокади сектору Газа починаючи з 2010 року). Останніми місяцями Анкара досягає позитивних зрушень для початку нормалізації відносин із Грецією, що дозволить звільнити частину морських сил.
Результат конфлікту
Починається переорієнтація Хамасу на Туреччину. Натомість бачимо політичну та іміджеву катастрофу бездіяльного режиму ФАТГ Махмуда Аббаса (попри піар на спробах відновити Бригади мучеників Аль-Акси).
Демографічні показники співмірні – 9.5 млн. населення в Ізраїлі (з них 20 % араби, переважно мусульмани) проти 5 млн. жителів на Палестинських територіях.
Загроза для Негеву – вже зараз поліція та армія не справлялись із погромами, деякі дороги контролювали лояльні бедуїнські відділення. З іншого боку, у майбутньому можлива атака на ізраїльське прикордоння в пустелі з боку ісламістських груп, зокрема “Аль Каїдb на Сінайському півострові” вплинути на процес?
Роль “Залізного купола”, попри значну ефективність, переоцінена – ракетні запаси виснажуються.
Тенденції останніх днів
Нагадаємо – під час останніх виборів у березні партія Нетаньягу не змогла набрати більшості голосів.
За угодою опозиціонерів, спершу головою уряду до 2023 буде Беннет, а до 2025 – Яір Лапід (центристська партія “Є майбутнє”).
31 травня цього року оприлюднена інформація про комітет Кнесету щодо внутрішніх справ, який обіцяний ісламістській партії РААМ (Об’єднаний арабський список). Вона історично пов’язана з Рухом братів-мусульман. Це вперше уряд може бути сформовано завдяки підтримці арабської партії.
Хоча звісно, після цього проблеми ніде не зникнуть, зокрема суперечності між лівими та арабами та сіоністами з іншого боку щодо долі поселень і врегулювання відносин із палестинцями. Але процес зрушиться з місця.
Позиція України
Ізраїль, як союзник США та держав НАТО, у російсько-українському питанні мав би підтримувати Україну. Адже у Ізраїля, як партнера США, були натягнуті стосунки з Російською Федерацією (у Сирії регулярно бомбардували саме позиції Асада). Але це не заважало візитам до Москви Беньяміна Нетаньягу.
Звісно, тут важлива роль “ватного” електорату – “русскоязичних” вихідців з пострадянських територій, на ностальгії яких грає, наприклад, партія “Наш дім – Ізраїль”.
Також багато зав’язано на спекуляціях довкола історичної пам’яті, оскільки Ізраїль часто використовує історичне тло подій першої половини 20 століття як виправдання і механізм поширення свого впливу у західному світі.
Україні варто не ставати на будь-яку сторону жорстко, однак апелювати до міжнародних норм, що не буде йти в розріз зі стратегічним союзництвом з Турецькою Республікою.
Водночас слід засуджувати антигуманні ексцеси як з одного, так і іншого боку, і закликати до діалогу, підтримуючи можливі прагнення нового уряду Ізраїля.
Юрій Сиротюк, директор Недержавного аналітичного центру «Українські студії стратегічних досліджень», народний депутат України VII скликання
Юрій Олійник,Керівник дослідницьких програм Недержавного аналітичного центру «Українські студії стратегічних досліджень», кандидат політичних наук.
