Нова книга. Пастка бідності: чому бідні застряють у бідності
"Пак Солхін був занадто слабким для більшості робіт, занадто недосвідченим для більш кваліфікованої роботи і, в 40 років, занадто старим, щоб навчатися нового: ніхто такого не найматиме."
Уривок з книжки "Економіка бідності. Як звільнити світ від злиднів" Абхіджіт Банерджі, Естер Дуфло. Переклад: видавництво "Наш формат".
"Ми зустрілися з Паком Солхіном у 2008 році в невеликому селі поблизу міста Бандунг, Індонезія.
Його батьки мали трохи землі, але в них було 13 дітей: довелося зводити так багато будинків, що вже не було з чого прогодуватися.
У недалекому минулому Пак Солхін жив із випадкових підробітків на сільськогосподарських роботах і міг заробити до 10 тисяч рупій на день (2 долари) за працю в полі.
Проте останні стрибки цін на добрива та пальне змусили місцевих фермерів економити. Вони вирішили не скорочувати заробітну плату, а значно урізати робочі місця. Тепер Пак Солхін здебільшого безробітний: впродовж двох місяців до нашої зустрічі він жодного дня не працював на сільськогосподарських роботах.
Молоді люди в такій ситуації зазвичай знаходять роботу на будівництві. Але він був занадто слабким для більшості фізичних робіт, занадто недосвідченим для більш кваліфікованої роботи і, в 40 років, занадто старим, щоб навчатися нового: ніхто такого не найматиме…
Здавалося, Пак Солхін не мав виходу. У центрі його теорії про те, що з ним відбувається, була їжа або, радше, її відсутність.
Чоловік здогадувався, чому селяни-землевласники вирішили звільнити працівників, а не скоротити їм зарплати: вони вважали, що за тодішнього швидкого зростання цін на продовольство скорочення винагороди за роботу примусить працівників голодувати, а це зробило б їх непродуктивними в полі.
Ось чому Пак Солхін став безробітним, хоча, очевидно, був готовий працювати. Через брак їжі він став слабким і млявим, депресія підривала його волю до вирішення своєї проблеми.
Мимоволі Пак Солхін заново відкрив одну з найвпливовіших теорій розвитку економіки: ідею пастки бідності на основі відсутності нормального харчування. Коли заробітна плата падає так низько, що денного заробітку не вистачає на придбання їжі в кількості, достатній живити людину протягом одного робочого дня, бідні змушені стати безробітними, виконуючи найменше, що вони досі здатні робити, аби вижити.
У світі є багато людей, які, як і Пак Солхін, недоїдають. Продовольча та сільськогосподарська організація (ПСО) ООН оцінила їхню кількість у понад мільярд осіб.
Дійсно, у колективній уяві бідність часто асоціюється з голодом: в історичному аспекті в багатьох країнах межі бідності спочатку встановлювалися на основі визначення голоду — тобто бюджету, необхідного для купівлі їжі на певну кількість кілокалорій разом з деякими іншими неминучими витратами (наприклад, на житло).
Описане Паком Солхіном економіст назвав би харчовою пасткою бідності — незаможні люди залишаються такими, тому що не можуть дозволити собі їсти вдосталь.
Ідея не нова: її вперше офіційно оприлюднено 1958 року (це була частина кандидатської дисертації Діпака Мазумдара в Лондонській школі економіки). У 1986 році Парта Дасгупта і Дебрадж Рей, на той час професори Стенфордського університету, дали йому витончене тлумачення, звідки його запозичили і ми.
Ідея проста. Організм людини потребує певної кількості кілокалорій, щоб підтримувати життєдіяльність. Тому дуже бідному ледь вистачає тієї їжі, яку він або вона може собі дозволити для забезпечення функціонування організму і, можливо, заробітку мізерних доходів, що їх людина головним чином використовує на цю ж таки їжу (нездатність заробити, найімовірніше, призводить до смерті, якщо держава або товариш не прийде на допомогу).
У такій ситуації перебував і Пак Солхін, коли ми зустрілися: їжі, яку він отримував, ледь вистачало на силу, щоб зловити з берега рибу.
Проте згодом, коли люди стають заможнішими, вони можуть купити більше продуктів харчування. І тоді, задовольнивши основні метаболічні потреби, уся додаткова їжа йде на нарощування сили. Вона робить людину такою сильною, що та здатна заробляти значно більше, ніж їй потрібно, щоб харчуватися для підтримки життєдіяльності.
Коли людина стає багатшою — вона їсть краще, при цьому стаючи сильнішою — отже, ще багатшою і так далі. Багаті стають багатшими, а бідні залишаються бідними.
Ключовою в цій історії є ідея, що коли ви маєте достатній дохід, один долар доходів дає вам змогу заробляти більше, ніж один долар. Але якщо ви маєте дохід, менший за цей критичний рівень, тоді один долар відтворює лише долар або навіть менше.
Отож бідні, як Пак Солхін чи африканські сім’ї, стають дедалі біднішими, щораз більше почуваючись у пастці. А ті, хто починає з достатнього доходу, щоб прогодувати себе, ніколи не голодуватимуть.
Пастки бідності для найбідніших виникають тоді, коли те, що вони мають сьогодні, є недостатнім для заробітку, якого вистачало б для підтримання власної життєдіяльності".
Абхіджіт Банерджі — економіст родом з Індії, співзасновник Лабораторії з дослідження проблем бідності імені Абдула Латіфа Джаміля Массачусетського технологічного інституту, член Консорціуму з питань фінансових систем і бідності. Лауреат гранту Ґуґґенгаймаі стипендії Макартура.
Естер Дуфло — американка французького походження, економістка, наукова асистентка Національного бюро економічних досліджень США. Керує програмою з економіки розвитку при Центрі досліджень економічної політики. У 2012 році увійшла до списку "100 світових мислителів" за версією журналу ForeignPolicy.
