ОУН і християнство
Для Організації Українських Націоналістів нація була передусім, а от Бог і релігія мали другорядне значення. Свобода волі вважалася даром.
Чи може бути християнином воїн, якщо він не виконує біблійних приписів? Наприклад, не підставляє ліву щоку, коли б'ють по правій, і не любить своїх ворогів.
Минуле нам каже, що християнство, як релігія поневолення і нищення Українського Народу було насаджене на Русі вогнем та мечем Візантією за допомогою кагана Володимира I Великого. У результаті приблизно до 2/3 населення Русі було знищено або вигнано під загрозою смерті через відмову прийняти нову віру.
До тепер християнство роздрібнилося на течії та секти, які ставляться вороже одна до другої, розділюючи між собою і Український Народ. У народі постійно живе ворожнеча й роздор, що допомагає ворогам тримати нас у рабстві, сам себе поборюючи.
Ми виразно бачимо, що християнство мирним шляхом ніколи не згодиться віддати своїх панівних позицій в Українській Державі. Щобільше, ніякими Конституціями, Законами та Рішеннями ми не зможемо вгамувати сучасні агресивні юдео-християнські секти, котрі ховають під овечою шкурою своє вовче нутро.
Скажімо, так звані православні — всі ці архієреї, монахи, проповідники, — ігноруючи Конституцію України (статтю 35) і всі Закони й Постанови агресивно займають усі ключові позиції в нашому суспільстві, служачи під прикриттям Христа різним ворогам Українства. Особливо старанно служать окупанту віруни Московського патріархату, яке практично є структурою ФСБ РФ.
Питання релігії не може оминати жодна Організація, яка ставить собі за мету розвиток і розцвіт Української Нації, бо, питання релігії — питання світогляду! Ця проблема не нова, з нею вже стикалася ОУН, ще на початках минулого століття.
Конґрес Українських Націоналістів вже на Великому Зборі в програмних документах доклав максимальних зусиль, аби «відхреститися» від християнства. Постанова Великого Збору Організації Українських Націоналістів, що відбувався від 28 січня до 3 лютого 1929 року, яскравий тому доказ, особливо Розділ VIII, який стосується релігійної політики та містить наступні положення:
- Вважаючи релігійне почуття внутрішньою справою людської особи, Українська держава у цьому огляді стане на становищі повної волі релігійної совісти.
- Приймаючи засадничо відділення церкви від держави, влада — задержуючи необхідну контролю над церковними організаціями — співпрацюватиме з українським духовенством різних культів у справах морального виховання Нації.
- У школу буде допущена наука релігійних культів, що не будуть проявляти денаціоналізуючих тенденцій.
- Українська Держава буде сприяти розвиткові Української Національної Церкви, незалежної від чужоземних патріярхів, та Українізації релігійних культів, що будуть діяти в Україні.
Минуло 20 років після Збору і Закордонний Провід Української Головної Визвольної Ради, очолюваний отцем Іваном Гриньохом, почав «перелицьовувати» рішення Великого Збору. Він і його соратники активно християнізували Революційну Боротьбу Українського Народу.
На ці спроби син греко-католицького пароха, який зазнав переслідувань польських, совєцьких і нацистських окупантів, Степан Бандера видав свою заяву. Вона мала на меті завадити переведенню націоналістичного руху на рейки церковного догматизму.
«Коли отець Іван Гриньох під іменем ЗП УГВР окреслює позиції Визвольно-Революційного Руху у питаннях ставлення до релігії, то це є явне фальшування правди. Католицький священник із докторатом, як голова ЗП УГВР, напевне вміє розрізнити між тезою про ненав'язування Руху з якоюсь філософською доктриною (чи системою) і його засадничими ідеологічними позиціями у відношенні до релігії.
Окреслення Українського Визвольного Руху як не-антихристиянського — означає повну БАЙДУЖІСТЬ цього руху до християнізму. Так само можна б твердити, що він не є антимусульманським...», — наголошував Степан Бандера у своїй монументальній праці «Перспективи Української Революції».
Найбільше турбувало членство ОУН (як єдиної, так і у часи розколу — прим. ред.), — розділена й окупована сусідами Українська Нація перебувала під впливом різних Церков, які між собою перебували у ворожих стосунках. Зокрема, православне духівництво підтримувало совєцький режим і румунських загарбників, а греко-католики толерували нейтральне ставлення до поляків, чехів, німців і угорців.
Тут принагідно зацитувати учасника 1-го Конґресу Українських Націоналістів, видатного хіміка і громадського діяча Миколу Вікула. Ось, як він вельми вичерпно резюмував ставлення свідомих патріотів до релігії та Церкви:
«Жадний єпископ чи інший зверхник духовенства в Українській Соборній Самостійній Державі не смітиме ставити на священника такого кандидата, що не мав би санкції державної влади. Ми, як виразники Нації, самі вирішимо її долю без ніякого впливу парохів-ризоносців».
Окремо медіаагенція «Останній Бастіон» нагадує читачам, як після двох совєцьких окупацій московські більшовики та їхні українські посіпаки цілеспрямовано займалися деукраїнізацією малечі. Першочергово зомбували дітей розкуркулених і замордованих у таборах ГУЛАГу селян.
