Перезавантаження? Еrror 404
Або про черговий проліт фанери над Парижем...
Під канонаду усього спектру засобів масової інформації з їх блогерською підтанцьовкою, ботофермськими бандформуваннями, народним ополченням на Фейсбуці, загороджувальними загонами під командуванням подоляків і арестовичів, інформаційними приватними військовими компаніями медведчуківсько-мураєвського штибу, спецназом масового ураження «Мендель» тощо виходимо на стежку до пекла.
Переступаючи через рештки добрих намірів, які неприбраними так і догнивають під дороговказами: «До раю – сюди». Озираючись на бовваніючі у зелених сутінках, вицвілі бігборди «Перестати стріляти», «Мир в окремо взятій голові», «Зазирнути і всьо»…
Перша: «час розкидати каміння і час збирати». Чи вистачить нам розважливості нарешті побачити стартову неспроможність «майстра з усіх на світі видів спорту і пандемій»? Оскільки камінюччя розкидалось невігласом аж у якомусь афектованому ражі нестямного пубертата, що злетів з котушок після відмови Свєтки Соколової, фаза збирання розкиданого може обдурити лише фанатичного зебобика, котрому кілок на голові затеши, а він все одно мило про «слугу» Голобородька буде вважати шедевром світового кінематографу.
На наш дилетантський погляд з дивану, збирання «наваляного» за попередні два роки мало б розпочатися з прес-конференції Зе. Без Мендель. Бо те п-сс дівча тільки заважатиме, створюючи нездоровий ажіотаж навколо спілкування «українським суахілі».
Ви ж бачили отой приморожений дует під стінами «Єлисею»? Цей двох слів без суфлера не зв'яже, а та уся із себе у кольорах викопної слонової кістки – в очочках без халата, ніби у негліже на лабутенах. Вам тепер зрозуміло, чому Макрон посоромився вийти з ними на люди?
А картина олією уявляється наступною: витикається увесь із себе Магдалина до людей, рве на собі сорочку жестом Леонова у «Джентльменах удачі» і (як на духу!) про:
а) якого ханатка літав до Оману;
б) хто і за скільки здав вагнерівців;
в) чи, бува, не скапує кров з роялті на суму 4 589 832 грн.;
г) уточнення до в – коли якийсь антикорупційний орган розв’яже задачу з арифметики: дається – 97 слуг, 74 Toyot'и, Mersedes'и і BMW, 20 квартир, 5 житлових будинків, 67 земельних ділянок; питається – де слуги взяли 100 млн. гривень у минулому році;
ґ) хто напоумив пересадити Квартал-95 до ОфісуПре, ВР, СБУ, ОфісуПро і решти АБВГД;
д) уточнення до д – який з єфрейтора Баканова Ріхард Зорге;
е) друге уточнення до д – чиєю ініціативою є ідіотизм з викраденням банкоутримувача Чауса з-під носа у нашої, проєвропейської Санду;
є) готовність порвати на собі, Шмигалеві і Степанові волосся за повністю провалену боротьбу з коронавірусом;
ж) чи, бува, не еротичні фантазії тримають записного корупціонера Татарова в обоймі вищої номенклатури ОфіПре, а якщо не еротичні, то які;
з) що перша Лєна забула у Катарі…
І так до крайнього я) – «взявся не за своє, вибачте, не мої брати і сестри, прошу знову вважати мене блазнем». Принаймні, душу б відвів.
Банальність друга: «зеленим житом не хвалися, або чи восени курчата курми будуть?».
Маргинали отримали друге дихання. Хитка дещиця з-поміж притомних засумнівалася. Ядерний електорат Кварталу, якому з часів Велесової книги було все одно, під яким Рюриком обіцяти Парасі женитись «якщо що», одностайно готовий повторити «аби не Порошенко». І все через одне-однісіньке «зрєліще» з «дранг нах НАТО» на тлі різкого скорочення «хліба».
Ефект вибуху націоналістичної бомби на згадані вище хиткі біомаси справили останні заяви найвеличнішого. Виявляється, «Крим – наш», хода під НАТО-парасольку – безальтернативна і, (увага!), РФ – практично агресор! Ясен пеньок, зміна і векторів, і кольорів (зеленого на хакі), і усталеної думки про недолугість, котра не здатна бути мужчиною, і усієї решти обставин знову зробила Зе рейтинговою бульбашкою.
Нас кличуть полишити чвари, пробачити бубочці усі закидони, побачити в ній правнука Міхновського і дружити із Зеленськими сім'ями. Бо українське в ній (бубочці – авт.) було завше, лише кантувалося в засаді, а оце, нарешті, перемогло чорти його батька знають чиє.
P.S. У конструктивній частині опінії кличемо до перегляду засад. «Толерація», «політкоректність», «терпимість» – гарнюні терміни для посібника ОБСЄ з практичного залагодження «кластерного конфлікту» на Донбасі, що відгонять Мюнхеном-38. Та у реальному житті, поза ідеалізмом корисних ідіотів Макрона з Меркель, воно трохи по-іншому: між білим і чорним – сіре. І мало не щоденні похоронки.
Мовою ненависті не послуговуються в інші часи. Коли головною проблемою фемінізму є спроба гендерки влізти у придбану півроку назад спідницю, а яню доводиться вибирати між «Хортицею», віскі і бурбоном. Сьогодні – не до спідниць. На жаль, і не до бурбону.
Ухиляючись від обов'язку називати речі своїми іменами, наділяючи блазня властивостями короля, пробачаючи йому пустощі з Конституцією, правом, здоровим глуздом, ми – такі всі із себе толерантні – скочуємося на банальні манівці, які точно не виведуть до раю.
Відтак, дозвольте, пане колего, називати гімно – гімном. Є час? Вчитайтеся у висновки фахівців-психологів: цнотливо-єлейне ухиляння від означення зла злом, автоматично приведе вас до сором’язливого примовчування правди і фактів. Аякже, ви ж «травмуєте добро»! А воно ж, таке беззахисне, таке нещасне, а як потерпає від бариги-поперєдніка, хотіло $4000 – злидарям-шкрабам, кінця – епосі бідності, буцегарень – глитаям-кровопивцям, асфальту – до кожної руїни колгоспної ферми, Конче-Заспи і морозива – дітям, діверів і орхідей – кожній окремо взятій бабі. Кожній Мендель – по халату.
Спробуйте заперечити, що, відмовляючись ставити питання руба (хоч би й оце – чим має займатися чоботар?), ви втрачаєте лєнінську здатність намацати оте об’єктивне, що дається нам у відчуттях і аж проситься пізнатись.
Спрокволу чимчикуєте підметеною, вимощеною благовістям стежкою, мрієте про голу інь, запеченого карася в сметані, гульк – а перед вами диктатура. Сірості, бидла, пристосуванців, глитаїв, п’ятої колони, весільних фотографів.
«Ну що б, здавалося, слова...
Слова та голос — більш нічого…»
Тараса Григоровича тоді теж спершу зупинила янь:
«…Із туману,
Як кажуть, стала виглядать
Червонолицая Діана...
А я вже думав спать лягать…»
А вас, може, хоч оце Тарасове зупине:
«…Чого ж тепер заплакав ти?
Чого тепер тобі, старому,
У цій неволі стало жаль —
Що світ зав’язаний, закритий!
Що сам єси тепер москаль,
Що серце порване, побите,
І що хороше-дороге
Було в йому, то розлилося,
Що ось як жити довелося, —
Чи так, лебедику?! — Еге...»
Не дійшло? Давай, колего, ще раз. А про «тепер москаль» бажано тричі.