Похмура Вуглегірська ТЕС вартує Донеччину наче око Сауронове
Ворожий мінометник трохи поспішив. Міна лягла на перехресті секунд за 15 до того, як ми виїхали...
На повному газі рулимо у хмару пилу і згорілого пороху, зверху ще летить сміття, підняте вибухом, а идимість деякий час нульова. Далі наша машина, як дельфін із води, вистрибує із хмари на ясну дорогу, і мчить щосили.
Ми рахуємо секунди: скільки треба, щоби точно відновити наведення міномета і вдарити повторно. На щастя, другу міну навіть не почули.
Око Саурона – така найперша асоціація, яку викликають труби Вуглегірської ТЕС, а їх висота близько 300 метрів. З них видно, як ми переміщаємося за багато кілометрів від електростанції.
Практично усі ключові перехрестя – як на долоні, і російським мінометникам та гармашам є багато роботи, полювати на наші автівки. Вуглегірську ТЕС ми втратили кілька тижнів тому, бої йшли навколо, її оточували, по самій станції завдавали увесь можливий спектр вогневих ударів.
Села довкруж наших позицій дуже похмурі. Я бачу розтрощені хати, розбиті вулики, худобу, чиї хазяї втекли або загинули та людей, чия худоба втекла або загинула.
Бачу дарма засіяні ниви, кинуті садки. Трави буяють навколо, ховають понівечені будинки, ховають горе, а влітку не може бути сумно!
По-справжньому розруха зацарює тоді, коли спаде листя, тоді цей край буде виглядати воістину моторошно. І все ж на село знаходиться одна чи дві людини, котра вперто не їде нікуди.
Бачив, як вранці за кілометр від передової бабця продає молоко солдатам коло дороги. По цій дорозі регулярно б'ють з мінометів.
Мінометники стріляють сюди по координатах. Їм за горою навіть не видно, що обабіч дороги стоїть згорблена стара жінка з відерцями.
