Поки що за канонами шоу
Від справді класної інавгураційної промови нового шостого Президента прокинулось щось глибоко заховане всередині, було вже й забуте з часів полум'яного заклику незабутнього волюнтариста Микити Сергійовича Хрущова до тодішнього покоління радянських людей через якихось двадцять років пожити при комунізмі.
Ще раз концентруємося на принциповому: Президентом найбільшої країни Європи обрано випадкову людину, обрано винятково з допомогою телевізора і соцмереж, на всенародній хвилі праведного протесту проти глитаїв і чорного шоколаду. Без жодного натяку на конструктив. Чи хтось видющий розгледів якісь пункти дорожньої карти у неймовірних фантазіях КоЗе про «ери цілої низки кінців»? Тьху, будь ти неладний – «кінець цілої низки ер», перепрошуємо.
Не належимо до постійно зростаючого кола колег, хто ладен пробачити пану Зеленському стрибок з підмостків «Кварталу» до Пересопницького Євангелія за практичну реалізацію бодай одного зі своїх передвиборних прожектів. Стоїмо на точці зору, що розумна, а надто мудра, людина, тверезо оцінюючи свою потугу, ніколи не візьметься за невластиву і незнайому їй роботу. Експерименти кравця зі шевською смолою однозначно загрожують не лише смакам замовника, а й його здоров'ю. Навіть утілені у щось практичне усі звернені до плебсу трафарети щодо «сдєлать іх вмєстє» і «зашібісь» разом з відданим зубом ніяким чином не схилять нас до визнання претензій цього авантюрного хлопа на гетьманство. Цирк на дроті – одне, а пошук балансу між макрофінансовою стабільністю і черговим траншем Міжнародного валютного фонду у короткостроковій перспективі – інше. Заводити глядацьку залу на кпини проти недолугих політиків – одне, а стати «долугим» політиком ‒ теж інше. Скажете, перше важче? Ну-ну. Ота публіка, котра заводилася від «гумору в негліже», була змушена реготати з продемонстрованого Зеленським пальця – мінімальна пенсія за квиток зобов'язувала. Тепер наш «заводіла» має подбати власне про носіїв квиткового еквіваленту. Одна справа – чесати гривні з публіки, інша – публіку годувати. Бажано – інколи й хлібом.
Хто би сумнівався, що всенародний улюбленець, професійний блазень з апробованим арсеналом риторичного надриву не зможе зачепити болючих струн вже вкотре ошуканого у найкращих сподіваннях посполитого! Авжеж, черги хльостких ярликів, відвертих залякувань і влучних порівнянь на адресу «вчорашніх» у тронній промові справили незабутнє враження навіть на міністра енергетики США Ріка Перрі. Розірвана на клапті інавгураційна сорочка під серію запевнень у своїй рівності з кожним сірим і убогим – ще той аргумент для поведеного на «зуб даю» співвітчизника! «Нарешті прийшов наш». Ну-ну. Бо один вже отак приходив, згадаймо хулігана Маяковського – «которые тут временные?..».
А хіба не ефектно прозвучало зобов'язання: «Наступні п'ять років я зроблю все, українці, щоб ви не плакали». Ну-ну. Володимиру Олександровичу слід би бути обережнішим з носовичком: тут так – плаче ж або народ, або Ігор Валерійович.
Найменше хотіли би звинувачень у блюзнірстві на темі окупованих Криму і частини Донбасу. Інавгураційна мізансцена у виконанні Президента – вищий пілотаж пафосу з патріотизмом. На тлі новоспеченого гетьмана з булавою шаровари і вишиванки – вчорашній день. «І Крим, і Донбас – це українська земля», «Они не чужие, вони – наші» (про донеччан, луганчан і кримчан – авт.), «я без вагань готовий втратити свою посаду, щоб тільки настав мир» ‒ хтось посміє не повірити щирості інавгурованого?! Але ми – опоненти і поки що орієнтуємося на не менш пафосні «термос», «німецьку порнозірку» і здачу родиною Зеленських розташування військовиків АТО. Антивоєнний блок промови був виголошений інтронізованим паном з усією емоційною силою, на яку здатен професійний шоумен, але у громі риторичних ескапад якось загубилося найголовніше – на що «все» готовий Президент заради припинення вогню? Невже відкрив третій шлях? Посьогодні шляхів припинення війни було два – перемога і капітуляція. Яким шляхом поведе країну головнокомандувач Зеленський, залишається таємницею його напівмістичної команди.
Гроно родзинок на інавгураційному торті («Київському» від Рошен? – хі-хі, не втримується автор) – розгін парламенту. Ще не аналізували, настільки відповідають юридичній правді натяки експертів на шість років буцегарні за заклик до повалення конституційного ладу устами новоявленого гаранта Конституції, але, погодьмось, щось антиконституційне таки присутнє у неприродно похапливому бажанні взяти за карк «не тих» і обраних «не тим народом». Якщо оцей демонстративний хайп разом з усім зеленим кагалом поіменувати «рухом країни вперед», то бажано хоч би навпомацки упевнитись, що перед не є задом.
Вистава триває. До кульмінації ще далеко. Молимо філаретового і єпіфанієвого богів, щоби ота рушниця на заднику «Вечірнього кварталу» не вистрілила.
Вадим Демиденко
