Покозачення українців як вихід із петлі часу постійних невдач
В Україні права й свободи є у тих, кому пощастило пролізти до влади. А ті ж, хто її боронить і сплачує податки, — по вуха в обов'язках...
(Текст подано мовою оригіналу зі збереженням авторської стилістики без виправлень і скорочень. Увага! Присутня ненормативна лексика).
«Було колись, панували,
Та більше не будем!..
Тії слави козацької
Повік не забудем!..»
У зв'язку із труднощами мобілізації все популярнішою стає ідея повернення до козацького станового принципу організації суспільного життя. Саме такого, де політичні права мають тільки ті, хто здатен виконувати обов'язок захисту своєї Вітчизни.
Особисто я не вважаю таку ідею абсурдною, скандальною, «несвоєчасною» чи «ретроградною» у світлі наших євросоюзних поривань, тощо. Проте, як завжди, є одне але, і це «але» дуже суттєве!
У минулому, коли козаки прийшли з фронту з перемогою. За схемою «було»-«стало», стало якраз на користь України: була підлегла територія у державі «обойга народув» (польського і литовського) — стала автономна одиниця, звідки викурили гнобителів українського народу.
Козацтво не забирало в народу ніяких прав і свобод — навпаки, додало; були кріпаками — стали вільними людьми. У сучасних реаліях, щоби претендувати на привілейоване становище, треба повернутися із Кубанню й Східною Слобожанщиною.
Бо була найбільша в Європі держава з міжнародно визнаними кордонами, а стало що? Я вже мовчу про те, що правдиві козаки отій істоті, яка нині грає роль верховного головнокомандувача, до булави і Єванґелія й доторкнутися б не дали!
Тому спочатку прибираємо кізяки з чола держави, звільняємо політичний простір від етнічних ОЗУ та осередків «філантропії», здобуваємо, а не втрачаємо правічні українські землі. Й уже за підсумками роздаємо привілеї, але ставку робимо на етнічних українців, а не на резидентів чужинського походження.
