Полтавський період життя єпископа Сильвестра (Гаєвського)

Степан Гаєвський (1876-1975) – український літературознавець, педагог, церковний діяч. Але досі його постать маловідома широкому загалу.

Днями в електронному вигляді вийшов збірник матеріалів Всеукраїнській науково-практичній конференції, яка пройшла 12.IV.2023 року у Полтаві з нагоди 95-річчя від дня народження науковиці Віри Никанорівні Жук. До нього включено мою статтю (УДК 929:[2-726.1+378-05]), присвячену дослідженню маловідомих сторінок життя українського літературознавця, педагога, церковного діяча С. Гаєвського (чернече ім'я Сильвестр).

У статті згадано про вплив на формування життєвої позиції Гаєвського його вчителів – Михайла Грушевського, Івана Огієнка (митрополита Іларіона), Володимира Перетца. За результатами аналізу архівних документів, а також епістолярної спадщини вченого:

• зроблено спробу знайти причини трансформації його світоглядних переконань;
• висунуто припущення, що однією з причин зміни ставлення Гаєвського до нацистського режиму в Україні (1941-1944) стали масові розстріли єврейського населення Кременчука, страта активістів місцевого осередку Організації українських націоналістів (ОУН), складні умови праці єпископом Лубенським і Миргородським Української автокефальної православної церкви (УАПЦ);
• показано характер стосунків Сильвестра з ієрархами УАПЦ у контексті з'ясування обставин, що спричинили його еміграцію в Австралію;
• названо етапи пастирського служіння Сильвестра архієпископом Мельбурнським і Австралійсько-Новозеландським УАПЦ.

Гортаючи пожовклі від часу сторінки кримінальної справи №6440 на бурґомістра міста Кременчук Д.С. Дмитренка, яка зберігається у Службі архівного забезпечення УСБУ у Полтавській області, автора зацікавили його свідчення про обставини призначення на цю посаду. Виявляється нацисти зробили вибір на його користь завдяки протекції двох відомих у місті людей, які з першого дня німецької окупації активно співпрацювали з владою:

«...Мене викликав до себе в міську управу колишній професор-мовник з Києва, як завідувач відділом освіти, і доручив провести облік вчителів по місту... Прізвище цього професора Гаєвський...» [15, арк. 12-15].

Вочевидь не тільки С. Гаєвський, який із приходом німців очолив один з найважливіших підрозділів міської управи [16, арк. 12,13,15], залишився задоволеним якістю виконання Д. Дмитренком випробувального доручення. Кандидат у бурґомістри справив позитивне враження й на редактора створеного при міській управі часопису "Дніпрова хвиля" Михайла Щепанського, адже саме вони рекомендували окупантам призначити Дмитренка очільником міста [17, арк. 17].

Якщо трагічна доля одного з керівників місцевого осередку ОУН Щепанського певною мірою досліджена [11, С. 376-384; 12; 18, С. 182-223], то про перебування в окупованому місті професора С. Гаєвського, який із 1939 по 1941 роки очолював кафедру української філології Кременчуцького педагогічного інституту, у роботах істориків і краєзнавців тільки згадується. Закономірно виникають питання:

• Що мотивувало на той час відомого українського вченого, активного учасника національно-визвольних змагань початку ХХ століття співробітничати з нацистами?
• Зроблений Гаєвським вибір був ситуативним, вимушеним чи усвідомленим й ідеологічно вмотивованим?

Отже, Степан Юхимович Гаєвський народився 1876 року у селі Михиринці Волинської губернії (зараз село Теофіпольської селищної громади Хмельницького району Хмельницької області). Навчався у двокласній духовній школі при Почаївській лаврі, Житомирській церковно-учительській семінарії, вчителював на Волині й Київщині.

1909 року поступив і 1913 року закінчив навчання на історико-філологічному факультеті Київського університету. Відомі вітчизняні історики О.М. Завальнюк і О.В. Юркова, які зробили значний внесок у дослідження життя й творчості Гаєвського, називають його одним з кращих учнів видатного українського вченого-мовознавця, академіка В. Перетца (1970-1935) [8, С. 386-399; 21, С. 16].

З початком Першої світової війни Гаєвського було мобілізовано, «відбув чотири роки в царському війську» [20, С. 64]. Вдосконаливши у солдатських окопах знання «витонченої російської словесності», Гаєвський повернувся до мирного життя вже після падіння в Росії самодержавства.

Опинившись у Києві у вирі революційних подій, він активно долучився до українського національно-визвольного руху. Ось як описує життя С. Гаєвського протягом 1917-1920 років. згаданий вище доктор історичних наук, професор, колишній ректор Кам'янець-Подільського національного університету імені Івана Огієнка О. Завальнюк:

«Навесні 1917 року відновив діяльність у київській «Просвіті», до якої вступив ще 1906-го, увійшов до її керівного складу... Сприяв розвитку національно-церковного руху. У травні побував на з'їзді духовенства і мирян Полтавської єпархії, де йшлося, зокрема, про створення Української автокефальної православної церкви. У цьому ж питанні увійшов до складу комісії, яка вела перемовини з Полтавською міською радою робітничих і солдатських депутатів. Згодом працював комісаром Сторожинецького повіту на Буковині, де проводив активну українську роботу. У серпні його колишній шеф, губернський комісар Буковини і Покуття О.Г. Лотоцький, запросив на посаду заступника Генерального писаря Української Центральної Ради (відповідав за господарські і канцелярські справи).

З приходом до влади гетьмана Павла Скоропадського увійшов до складу Державної канцелярії Української Держави, у якій очолював департамент загальних справ. Незадовго до падіння гетьманського режиму вирішив повернутися до наукових справ, і, витримавши відповідні вступні іспити, був прийнятий професорським стипендіатом по кафедрі української літератури Київського державного українського університету. Утім через політичну ситуацію наукові плани довелося згорнути. З кінця 1918 року його запросили на управлінську роботу, де посів посаду секретаря Державної канцелярії УНР. На короткий час входив до складу Ради міністерства народного господарства.

Із наближенням радянських військ до Києва у січні 1919-го, разом із Держканцелярією та урядом виїхав до Вінниці, а потім до інших міст. Через існуючі кадрові проблеми тимчасово виконував обов'язки Державного секретаря, про що засвідчують посвідчені ним закони УНР від 23 березня в Гусятині, а також 9-14 та 17 квітня – у Рівному. 24 квітня був призначений заступником Державного секретаря УНР, у травні перебрався до Тарнова (Польща), де виконував свої нові обов'язки. У червні разом із урядом УНР і працівниками різних міністерств прибув до Кам'янця-Подільського, де до жовтня продовжив працювати на посаді в. о. Державного секретаря УНР» [8, С. 386-399].

Кам'янець-Подільський період життя С. Гаєвського багатий знаковими подіями. Але найвизначнішою серед них була можливість духовно збагачуватись спілкуванням з видатним українським науковцем, політичним, громадським, церковним діячем І. Огієнком (1882-1972), який 1918 року створив у Кам'янці-Подільському український державний університет й очолив його в якості ректора.

Найімовірніше Гаєвський знав Огієнка ще по Києву, адже обидва в один період навчалися в університеті Святого Володимира, були учнями академіка Перетца, працювали в київському осередку "Просвіти". Тож не дивно, що Гаєвський, про наукові доробки якого знав Огієнко, невдовзі став працювати в цьому навчальному закладі.

Зберіглася заява професорського стипендіата Університету Святого Володимира по кафедрі української мови та літератури Степана Гаєвського до ректора Кам'янець-Подільського державного українського університету Івана Огієнка від 20 жовтня 1919 року: «Маю честь просити Вас, Пане Ректоре, допустити мене до читання лекцій по українській літературі і мові. Прикладаю при цьому curriculum vitae (перекладається з латині як "хід життя", фактично автобіографія, резюме – примітка автора) і список праць» [1].

Можливо то було його перше, але далеко не останнє письмове звернення до Огієнка, який для Гаєвського на все життя залишився авторитетним порадником. Особливо активно вони листувалися після закінчення Другої світової війни, коли єпископ Сильвестр (Гаєвський) мешкав у Німеччині й Австралії, а митрополит Іларіон (Огієнко) проживав у Канаді.

Відомому українському історику, джерелознавцю, доктору історичних наук, почесному члену Всеукраїнської спілки краєзнавців України Ю.А. Мицику в архівному фонді митрополита Іларіона пощастило відшукати понад півсотні листів єпископа Сильвестра та членів його родини. Показово, що в своїх зверненнях він не скупився на епітети, завжди дописуючи до церковних титулів "Ваше високопреосвященство", "Високопреосвящейніший", світські – "Дорогий Владико", "Найпочесніший Владико" тощо.

Огієнко теж дорожив спілкуванням із Гаєвським, цінував його послання, уривки з яких опублікував на сторінках свого часопису "Слово Істини" [13]. Але повернемося до статті О. Завальнюка:

«У зв'язку з потребою друку україномовних підручників Міністерство народної освіти УНР відрядило до Відня "особливу педагогічну місію" із 4-х осіб, на чолі з колишнім міністром освіти УНР А.В. Крушельницьким. До неї увійшов і С.Ю. Гаєвський. 28 жовтня 1919 року місія вирушила з Кам'янця-Подільського і 15 листопада прибула до Відня. Звідти він повернувся лише наприкінці червня 1920-го і взяв участь у конкурсі на заміщення вакантної посади приват-доцента по кафедрі московської мови і літератури у Кам'янець-Подільському державному українському університеті. Відповідне рішення про обрання на цю посаду рада професорів ухвалила 1 липня 1920 року.

Проявити себе у повній мірі на новій посаді не встиг через поразку Української революції. Після встановлення радянської влади у Кам’янці-Подільському у середині листопада 1920 р. продовжив працювати в університеті. Коли в наступному році цей виш було реорганізовано у два незалежних навчальних заклади – інститут народної освіти (ІНО) та сільськогосподарський інститут, Гаєвський опинився у штаті ІНО...

До кінця 1921 р. йому доручили працювати ще й на посаді проректора інституту, що вимагало значних зусиль для виконання завдань, пов'язаних з організацією навчального процесу на радянських засадах. Робота в прикордонному Кам'янці-Подільському, де чимало представників української інтелігенції, які раніше працювали в структурах УНР і не емігрували з УСРР, потрапляли під підозру у нелояльності до влади, все менше задовольняла Гаєвського. До того ж, восени 1922 р. його на короткий час було заарештовано за причетність входження до складу Подільської церковної ради УАПЦ.

Вийшовши на волю, дізнався, що його звільнили з роботи в ІНО. Саме тоді розірвав шлюб з дружиною, очевидно, побоюючись за долю своїх дітей та їх матері. Мріяв перебратися до наукових центрів УСРР, де було більше умов для працевлаштування. 28 грудня 1922 року вчений вибув до столичного Харкова. Там до кінця літа 1923 р. працював науковим співробітником секції українського письма науково-дослідної кафедри історії України та вченим секретарем Центральної дослідної станції Головсоцвиху НКО (Головний комітет соціального виховання дітей Наркомату освіти – примітка автора) УСРР. До викладацької праці в столиці не допускали. 21 серпня 1923 р. переїздить до Києва, де отримує другорядну посаду викладача української мови і літератури на робітничому факультеті Київського інституту народного господарства» [8, С. 386-399].

На початку 1928 року Гаєвського було запрошено на роботу науковим співробітником кафедри історії українського народу при Історико-філологічному відділі Всеукраїнської академії наук (ВУАН). Це стало визнанням авторитету й неабиякого потенціалу вченого, адже на той час кафедру очолював академік Грушевський, відомий своїм вимогливим ставленням до колег-науковців.

У листі від 31 січня 1928 року до дружини Грушевської Марії-Іванни Сильвестрівни (1868-1948) і доньки Катерини Михайлівни (1900-1943) він схвально відгукується про призначення Гаєвського: «...У катедрі сю пропозицію прийняли прихильно» [22, С. 472-494]. Попри те, що Гаєвському пощастило пропрацювати під керівництвом патріарха української історичної науки всього два роки, вплив Грушевського на нього був настільки потужним, що навіть у роки воєнного лихоліття він не забував засвідчити своє шанобливе ставлення до фундатора української державності.

У статті "Академік М.С. Грушевський і давнє письменство", яку Гаєвський написав у листопаді 1941 року з нагоди роковин кончини великого вченого, він позиціонує себе його учнем: «Кинуте Михайлом Грушевським гасло підхопили його послідовники і в своїх розвідках дали фактичний матеріал до того, що в академіка Грушевського залишилось тільки як гіпотеза, як припущення. Шануючи вченого в день його смерті, можемо упевнено говорити про живі ідеї, якими окрилив нас цей вчений назавжди» [3].

Із статті Завальнюка, дізнаємося про подальші переслідування Гаєвського каральними органами СССР: «Через те, що з травня 1929 р. працівники ДПУ почали активно ізольовувати українських інтелігентів, причетних до міфічної Спілки визволення України, зокрема і автокефаліста, прем'єр-міністра УНР В.М. Чехівського, чимало київських діячів потрапили під підозру. Одним із них був С.Ю. Гаєвський, який в жовтні 1927 р. був учасником Всеукраїнського церковного собору УАПЦ, а отже знову потрапив у поле зору радянської спецслужби.

Вчений вирішив шукати порятунку поза інтелігентним Києвом, наївно сподіваючись у такий спосіб уникнути репресії. Серед провінційних міст, що імпонували вченому, була Полтава, де він свого часу бував. Переїхавши туди, упродовж двох років посідав посаду професора кафедри літературознавства місцевого ІНО. Але можливості посадового росту тут були мізерні. Тому вирішив перебратися до Кривого Рогу, де в 1930 року було відкрито Інститут професійної освіти. Тут отримав посаду завідувача кафедри української мови, яка давала трохи вищу зарплату і можливість дещо поліпшити своє матеріальне становище.

Щоправда, довго попрацювати у новоствореному виші професор не зміг – уже наступного року його безцеремонно звільнили з роботи, можливо, через втручання ДПУ. Не маючи шматка хліба і намагаючись морально підтримати доньку-киянку та її сім’ю, із сумом повернувся до Києва, де 1932 року з труднощами працевлаштувався контролером на кінофабриці. На новому місці його у спокої не залишили. Під час голодомору 1932-1933 рр. тоталітарний режим вирішив добити українську національно свідому інтелігенцію, сприймаючи її за антирадянську силу. У 1933-му колишнього держслужбовця УНР високого рангу і прихильника УАПЦ С.Ю. Гаєвського арештовують як «члена» «Української військової організації», що готувала повалення диктатури пролетаріату. Трійка при колегії ДПУ УСРР по справі С.Ю. Гаєвського засудила обвинуваченого за ст. 54 п. 10 КК РСФРР (антирадянська діяльність) на 5 років заслання до Сибіру» [8, С. 386-399].

Між тим обставини переслідування Гаєвського за причетність до "Української військової організації" потребують уточнення. Так, виходячи з посилань О. Завальнюка на матеріали Центрального державного архіву громадських організацій України [ЦДАГО, ф. 263, оп. 1, спр. 54892, арк. 40-41], Гаєвського було арештовано й засуджено 1933 року в Києві.

Однак краєзнавці з Кривого Рогу висвітлюють цю драматичну подію інакше. За їхніми даними, Гаєвського було засуджено 1 січня 1933 року в Кривому Розі, коли той працював професором Криворізького інституту професійної освіти (КІПО) [9, С. 34; 14, С. 34]; про це 2008 року журналіст місцевої телерадіокомпанії "Рудана" О. Чистякова в рамках проекту "Криворізькі глави" навіть зняла цікавий телевізійний сюжет [7].

Так чи інакше, 1939 року, відбувши десь за Уралом незаслужене покарання, Гаєвський повернувся в Україну. Проживати у Києві, Харкові чи інших крупних містах "політично неблагодійному" вченому не дозволялось, тому він влаштувався на посаду професора, завідувача кафедрою української мови й літератури Кременчуцького педагогічного інституту. Через те, що фонди міського архіву під час Другої світової війни вщент згоріли, залишилася лишень одна письмова згадка про перебування Гаєвського у Кременчуці.

Його прізвище серед інших викладачів названо в статті "До 10-річчя з часу заснування педінституту", опублікованій у часописі "Робітник Кременчуччини" за 10 вересня 1940 року. Примірник цього видання дивом вцілив і зберігається в приватній колекції невтомного краєзнавця, кандидата мистецтвознавства, доцента Кременчуцького національного університету імені Михайла Остроградського А.М. Лушакової.

Звістку про напад гітлерівської Німеччини на Совєцький Союз 65-річний ветеран Першої світової війни С.Ю. Гаєвський зустрів у Кременчуці. За віком і станом здоров'я мобілізації він не підлягав.

Життєвий досвід підказував, що в разі окупації Кременчука німці не будуть ставитись вороже до колишнього активного діяча Директорії УНР, багаторічного в'язня сталінських таборів. Тому бажання евакуюватись у Середню Азію чи Сибір, звідки виснажений тривалим засланням С.Ю. Гаєвський нещодавно повернувся, у нього не виникало.

Щодо мотивів, які спонукали його погодитися на пропозицію окупантів обійняти посаду завідувача відділом освіти бургомістрату і короткий час навіть співробітничати з німцями з питань підбору лояльних кадрів, можна висловити лише припущення. Насамперед, антисовєцька позиція не суперечила його ідейним переконанням, позаяк «за своїми політичним поглядами й партійною належністю» С.Ю. Гаєвський був членом мельниківського крила ОУН; принаймні в цьому були переконані радянські спецслужби, під контролем яких професор Гаєвський перебував постійно [5, арк. 177-178].

У довоєнний період він навряд чи мав змогу підтримувати конспіративний зв'язок із Проводом ОУН(м) за кордоном, але його очільники могли знати про перебування професора в Кременчуці. Як відомо, напередодні війни, мріючи про утворення Української Держави під протекторатом Німеччини, мельниківці прийняли рішення надавати сприяння нацистам у формуванні допоміжних органів влади.

Тож цілком імовірно, що хтось із очільників Проводу ОУН(м) у переддень вторгнення в СССР міг відрекомендувати окупантам Гаєвського. Хоча не можна виключати й ініціативних кроків з його боку, адже образа на совєцьку владу за зламане незаконними репресіями життя накопичувалась у нього роками, породжуючи природне бажання помститися.

Десь на початку жовтня 1941 року Гаєвський залишив Кременчук і переїхав у Київ, де мешкала його донька Лідія, 1909 року народження. Там він відразу ж почав працювати «завідувачем відділом соціального забезпечення міської управи» [6, арк. 143-144].

На цю посаду його вочевидь запросив однокашник по Київському університету Святого Володимира, український історик, архівіст, професор Олександр Оглоблин (1899-1992), який нетривалий час очолював бургомістрат Києва. Крім вирішення господарських справ, Гаєвський встигав співпрацювати з газетою "Українське слово" – неофіційним органом мельниківців, видання якого у Києві відновила "культурна референтура" Проводу ОУН (м) на чолі з Олегом Ольжичем.

На шпальтах цього часопису час від часу з'являлися статті, підписані Гаєвським або псевдонімами, які він зазвичай використовував (В. Гаєвський, М. Гай, Проф. С. Гаєвський). Його виступи в пресі були різноплановими: "Шляхи розвитку українського театру" у співавторстві з В. Ревуцьким (№29 від 12.10.41), "Академік Грушевський і давнє письменство" (№66 від 25.11), "Продаємо та купуємо" (№72 від 02.12.41) тощо.

Після арешту нацистами редколегії "Українського слова" й закриття цього тижневика 12 грудня 1941 року Гаєвський певний час продовжував епізодично друкуватись в часописі "Нове українське слово". Зокрема, іменем М. Гай підписано статтю "Майстри стають до праці" (№4 від 18.12.41).

Десь наприкінці грудня 1941 року на зміну ейфорії від обіцяних "носіями європейської культури" змін, яку разом з іншими представниками національно-свідомої інтелігенції переживав Гаєвський, прийшло глибоке розчарування. Сивочолий професор переконався, що нова репресивна машина "визволителів" навіть жорстокіша за більшовицьку.

Швидше за все однією з причин трансформації його світоглядних переконань стали події в Кременчуці, про які С. Гаєвський знав від своїх однодумців. Адже мешкаючи в Києві, зав'язок із цим наддніпрянським містом він не припиняв, про що свідчить коротка замітка "Кременчук" у газеті "Українське слово", яка з'явилась у листопаді 1941 року [10]; хоча її було надруковано без підпису, не важко здогадатися, хто був автором.

Інформація про масові розстріли єврейського населення, які тривали в Кременчуці з вересня по листопад 1941 року, не могла залишити його байдужим. Імовірно він був шокований безжалісною стратою свого колишнього керівника –  першого бурґомістра Кременчука М.М. Верховського, котрий 28 вересня 1941 року наважився видати письмове розпорядження протоієрею М. Роменському вихрещувати євреїв, рятуючи їх у такий спосіб від неминучої загибелі [19, С. 41-57].

І вже зовсім приголомшила С.Ю. Гаєвського звістка про вбивство нацистами у березні 1942 року редактора газети "Дніпрова хвиля" М. Щепанського лише на тій підставі, що той гуртував навколо себе прихильників ОУН [11, С. 376-384; 12; 18, С. 182-223]. Звичайно, ми ніколи не дізнаємось головних мотивів, які змусили Гаєвського відмовитися від світського життя й присвятити відведену йому решту років служінню УАПЦ.

Тá чи й можна щось виокремити з багатьох причин прийняття такого доленосного рішення? У будь-якому випадку в травні 1942 року на Київському соборі УАПЦ у Свято-Андріївському храмі С.Ю. Гаєвського було урочисто хіротонізовано на єпископа Лубенського з ім'ям Сильвестр.

Цікаво, що на цьому ж Соборі єпископом Переяславським з ім'ям Мстислав став С.І. Скрипник (1898-1993) – майбутній Предстоятель УАПЦ у Діаспорі, Святіший Патріарх Київський і всієї України. Єпископ Сильвестр відразу ж активно включився в справу розбудови незалежної української церкви.

Згадуючи пережите в листі до митрополита Іларіона від 1 листопада 1949 року, він так описує свою службу на Полтавщині: «Висвячено мене на єпископа лубенського, а на місці в порозумінні з митр[ополитом] Феофілом Харківським приділено до моєї єпархії й Миргородщину, бо в Полтаві єпископа не було. Мені доводилось опікуватись всією Полтавщиною й відвідувати села по всій Полтавщині. Застав я на Лубенщині 56 укр[аїнських] парафій, а залишив 183.

Всю зиму 1942–43 р. відвідував села своєї єпархії і ціле літо 1943 р. аж до примусової евакуації німцями. Окупанти відносились до мене з великим підозрінням, а співчували автономістам (прихильникам Української Автономної Православної Церкви, яка визнавала канонічне підпорядкування Московській патріархії – примітка автора). Навіть забрали відремонтовану моїми парафіянами церкву й передали "славянам" (автономістам), прихильникам московської патріярхії.

Мої протести нічого не помогли. Автономісти поводилися дуже сміло й навіть пересвячували висвячених мною священиків. А коли я на підставі 68 пр. оголосив це окружним посланням, надрукованим двома мовами (укр. і нім), то гестапо конфіскувало в мене 500 примірників послання й не повернуло мені, чіпляючись до неточності перекладів. І мені залишилося прим. 30, які я розіслав відповідальним особам. Всі визнали чинність правильною й доцільною. Відвідуючи визначні місця на Полтавщині, Водохреща провів у м. Чорнухах, на батьківщині філософа Г.С. Сковороди, й святив воду на ставку в Ордані при трьох хорах з трьох церков великого містечка. Урочистість була незвичайно імпозантна» [13].

Попри війну, радянські спецслужби продовжували відслідковувати діяльність єпископа Сильвестра, вплив якого на церковне життя України виходив за межі Полтавщини. У березні 1943 року НКВС УРСР доповідав в Москву здобуту розвідувальну інформацію про перебування в грудні 1942 року «націоналіста церковника, єпископа Сильвестра (колишнього петлюрівського емігранта, професора Степана Гаєвського)» в окупованому Харкові.

У доповідній зазначалось, що метою його візиту було «підібрати міцніше до рук націоналістів, церковну організацію і орієнтувати відповідним чином харківські націоналістичні кола». При цьому співробітники радянської розвідки об'єктивно доповідали, що спілкуючись зі своїми прихильниками, єпископ Сильвестр критично висловлювався на адресу окупаційної влади:

«Німці так закрутили гайку і настроїли проти себе населення, що зараз дуже немодно говорити про них, як про визволителів, а їх втручання в справи церкви й бажання підвести її й духовенство під ранжир своїх військових закладів і унтерофіцерів, фелдфебелів ображає і церкву, і віруючих, і робить перебування німців в Україні, чим далі, тим більш нестерпним» [2, арк. 115].

Але чи не найбільше Сильвестра (Гаєвського) обурювало варварське розграбування національної культурної спадщини. Уже після війни в роботі "На послугах у сусідів (З пам'яток ХV століття)" він повертається до оцінок спустошливих наслідків німецької окупації.

Порівнюючи гітлерівський режим з набігами татар, "допомогою братів із Півночі", насильницькою польською "пацифікацією", він робить висновок: «Перевищив усе гітлерівський нацизм. Усе робилося, як кажуть, "у білих рукавичках". Вищі наукові й науково-культурні заклади, як Академія Наук, Інститути, Музеї, переводили на консервацію, а культурні цінності вивозили на захід. На прохання розписки партієць-гітлеровець показував револьвер [...] і річ упливала на захід, щобb ніколи не повернутися на Україну.

Унікуми з книжкових фондів академічної бібліотеки таким способом уплили з німцями, а в додаток до культурного варварства при відході з Києва вивезено картковий каталог академічної бібліотеки. Без каталога шестимільйонова бібліотека перетворилася в звалище, бо вже нема по чому встановити нестачу й поповнити її якимсь культурним способом. З академічних музеїв вивезено раритети музейно-геологічної давнини на Україні. Це також зветься «поміч» культурної Німеччини» [4].

1943 року разом з іншими єпископами УАПЦ Сильвестр виїхав за кордон ы у листі до митрополита Іларіона від 1 листопада 1949 року він називає цей переїзд "примусовою евакуацією німцями". У таборі для біженців і переміщених осіб поруч з ним була донька Лідія зі своєю родиною.

Там єпископ Лубенський і Миргородський Сильвестр продовжував нести церковну службу, а також знаходив час для занять наукою. Наприкінці війни його було прийнято членом Української вільної Академії наук (УВАН), членом Наукового товариства імені Шевченка (НТШ) і членом Словацької Академії наук [13].

На жаль, до хронічних захворювань і побутових проблем, з якими Сильвестр (Гаєвський) мужньо справлявся за допомогою доньки, добавилось загострення давніх непорозумінь з митрополитом УАПЦ у Діаспорі Полікарпом (Сікорським) та деякими іншими ієрархами УАПЦ. Справжні причини конфлікту між ними мають стати предметом спеціальних досліджень істориків УАПЦ.

Однак навіть поверхневого аналізу змісту окремих послань єпископа Сильвестра (Гаєвського) митрополиту Іларіону (Огієнку) достатньо, аби зрозуміти, що визнаний вчений-літератор і авторитетний богослов не сприймав дилетантських повчань малоосвічених членів Синоду УАПЦ. Так, у листі від 8 жовтня 1946 року, оцінюючи "мудрий" Синод, Сильвестр нагадав, що до нього входять священники без вищої освіти й наукової практики, у яких «сверблять руки до расейського тащить и не пущать».

«Важкувато зносити витівки доморощених адміністраторів. Всім їм хочеться бути "докторами" й вченими оракулами. Деякі з владик, маючи нижчу освіту дорожного майстра, беруться виправляти вчені переклади доктора філологічних наук Івана Огієнка (митр. Іларіона) й перевидавати попсовані ними церковні тексти, керуючись тільки принципом спекулятивного заробітку», – бідкався єпископ Сильвестр (Гаєвський).

До цієї теми він повертається також у листі митрополиту Іларіону (Огієнку) від 24 липня 1949 року: «Синод УАПЦ не має ієрархів з науковою кваліфікацією, а Полікарп і далі збиткуються над "науковцем"» ("науковцем" С.Ю. Гаєвський називає себе – примітка автора) [13].

Ще складнішими були взаємини Сильвестра з єпископом, майбутнім Предстоятелем УАПЦ Мстиславом (Скрипником). Про це залишила згадку донька С.Ю. Гаєвського Лідія у листі до І.І. Огієнка від 28 грудня 1948 року: «Я кілька років зверталася до єпископа Мстислава. Але він, не люблячи мого батька, і до мене поставився автентично».

Коли ж Сильвестр 1947 року висловив наміри переїхати із Німеччини у Канаду, де мешкав митрополит Іларіон (Огієнко), проти реалізації його задуму виступив усе той же Мстислав (Скрипник). Тоді він був уже первоієрархом Української греко-православної церкви з титулом єпископа Вінніпезького і всієї Канади, а відтак міг впливати на переміщення єпископів в цю країну.

«Владика Мстислав написав моєму батькові дуже різкого листа, майже нахабного. З зауваженнями, доганами і виговором. Батько відповів йому ще більш різко. Так що абсолютно очевидно, що єп[ископ] Мстислав вживе всіх своїх можливостей, щоб мій батько до Канади не попав. Він боїться "трошки" мого батька», – писала Лідія Гаєвська 9 лютого 1948 року Івану Огієнку [13].

Таким чином, із багатьох держав і континентів, де після Другої світової війни почали формуватися крупні діаспорні об'єднання українських емігрантів, єпископу Сильвестру (Гаєвському) довелось обирати далеку Австралію. Щоби мінімізувати його вплив на церковне життя українців Австралії митрополит УАПЦ Полікарп (Сікорський) вжив низку упереджувальних заходів.

Не з власної доброї волі Сильвестр написав заяву про вихід зі складу Собору Єпископів, а рішенням Синоду УАПЦ від 16 червня 1949 року він був «тимчасово завішений у його архиєрейських чинностях» [20, С. 64]. Уже готуючись до виїзду в Австралію, Сильвестр (Гаєвський) дізнався, що 13 березня 1949 року Іларіон (Огієнко) разом з двома ієрархами Константинопольського патріархату проголосили створення "Української і Карпаторуської Митрополії всієї Північної і Південної Америки", а владику Іларіона було інтронізовано на митрополита.

Фактично позбавлений перспективи служіння УАПЦ на "Зеленому континенті", Сильвестр (Гаєвський) у травні 1949 року звернувся до митрополита Іларіона (Огієнка) з проханням: «Прошу рахувати мене в складі Вашої Митрополії як єпископа Австралійського».

Зважаючи на організацію поштового сполучення між Канадою і Австралію, позитивна відповідь на цей лист надійшла лише через рік – 6 лютого 1950 року: «Ви просили мене прийняти у свою юрисдикцію. Я не можу скликати Собору, але доручаю Вам там формувати приходи моєї юрисдикції» [13].

26 червня 1949 року, як утриманець деньки Лідії, Сильвестр прибув у Сідней; на той час він остаточно втратив поважний статус в церковній ієрархії. Декретом митрополита УАПЦ Полікарпа (Сікорського) від 2 березня 1950 року Сильвестра (Гаєвського) було «звільнено від виконання єпископських обов'язків і переведено в стан спочинку» [20, С. 41-43].

«...Митрополит Полікарп, як бачите, заповзявся доконати мене цілком. До "завішення" він доточив ще й "стан відпочинку" [...] Така груба й непорядна екзекуція наді мною, старим і хворим, вибиває мене з колії і позбавляє хоч крихітку працювати науково», – скаржиться він на початку 1951 року митрополиту Іларіону (Огієнку) [13].

Втім "завішений і переведений в стан спочинку" Сильвестр (Гаєвський) вирішив не визнати постанов Ієрархічного проводу УАПЦ і, тримаючи засади незалежності, розпочав самостійну церковну діяльність в Австралії. Він відновив пастирське служіння, організувавши на Редферні (Сідней) парафію святого Афанасія Лубенського Чудотворця [20, С. 41-43].

Чверть столітній період життя в Австралії (1949 -1975) Сильвестра (Гаєвського) був наповнений багатьма подіями, творчими злетами й прикрими невдачами. За цей час він чимало зробив для активізації духовного життя українських переселенців, насамперед, відіграючи помітну роль у діяльності православних громад.

1953 року Сильвестр повернув собі статус єпископа, а вже на першому Соборі УАПЦ, який відбувся 25 грудня 1953 року у Мельбурні, його було обрано архієпископом Мельбурнським і Австралійсько-Новозеландським. 1962 року, гідно відслуживши на цьому відповідальному посту, він подав заяву про перехід у стан спочинку через поважний вік.

Однак 1965 року Сильвестр знову повернувся до церковної діяльності. Він підтримав і очолив групу віруючих, які утворили незалежні від УАПЦ парафії й перейшли під юрисдикцію Української греко-православної церкви в Канаді під назвою УПЦ(А) – Українська православна церква (автокефальна) в Австралії.

Значним був також вплив єпископа Сильвестра (Гаєвського) на розвиток національної культури українців Австралії. Активний член ОУН, голова Української громади в Сіднеї, багаторічний член Консисторії Митрополичої Єпархії УАПЦ в Австралії і Новій Зеландії, член редакційних колегій часописів "Наш голос", "Право і життя", "Вільна думка" Михайло Чигрин визнавав, що:

«Владика Сильвестр був у першу чергу науковцем, і головні його заслуги для української спільноти лежать якраз у цій ділянці... З хвилиною його прибуття до Австралії, він видав кілька чисел "Церковного вісника" в Сіднеї, співпрацював у "Нашому голосі", друкував дещо в газетах "Єдність", "Вільна думка","Українець в Австралії" та в "Рідній Церкві". Написав і видав між іншими: "Мойсей", "Церковний устрій в Україні", "Заповіт Петра Могили" та інші» [20, С. 64-65].

Упокоївся професор Степан Гаєвський (єпископ Сильвестр) у Мельбурні 9 вересня 1975 року. Його донька Лідія Степанівна Гаєвська-Денес (1909-1989) також брала активну участь у житті української громади Австралії; з 1950 року вона викладала в українських суботніх школах у Саншайні, потім у Мельбурні.

Затим довгий час працювала вчителькою Братської та інших шкіл у Мельбурні, викладала на педагогічних і українознавчих курсах, була членом Української Шкільної Ради Австралії.

У 1955-1956 роках Гаєвська-Денес очолювала Союз Української Організації Австралії (СУОА), була головою Української Громади Вікторії (1956-1957), головою Союзу українок Австралії (1964-1970, 1973-1983). Заснувала 1965 року журнал Союзу українок Австралії "Наше слово", друкувала статті й репортажі з життя української громади Австралії; також вона – автор оповідань для дітей, померла 1989 року у Мельбурні.

Попри те, що С.Ю. Гаєвський у 1922 і 1929 роках опинявся під підозрою совєцьких каральних органів, а 1933 року був засуджений за "антисовєцьку агітацію і пропаганду", спроби розшукати кримінальну справу на нього у Галузевому державному архіві Служби безпеки України успіху не мали. За інформацією його співробітників групова кримінальна справа, по якій серед інших осіб імовірно проходить Гаєвський, зберігаються в ЦДАГО України.

І може так статися, що один з тих, чиє ім'я за Законом України "Про правовий статус та вшанування пам'яті учасників боротьби за незалежність України у ХХ столітті" має бути занесено у Пантеон слави, продовжує вважатися засудженим на законних підставах, позаяк до цього часу ніхто не порушував питання про реабілітацію С.Ю. Гаєвського. Принаймні його прізвище не фігурує в електронній версії Національного банку репресованих "Реабілітовані історією".

Автор – Олександр Христенко, журналіст, член Національної спілки краєзнавців

Список використаних джерел:

1. Будзей Олег. Степан, що став Сильвестром // електронна версія газети "Подолянин" за 7 січня 2016. URL: https://podolyanin.com.ua/history/7921/
2. Витяг з доповідної записки НКВС УРСР в НКВС СРСР щодо церковників міста Харкова і Правобережжя України за березень 1943 р. ГДА СЗРУ (Галузевий державний архів Служби зовнішньої розвідки України), Ф.1, спр. 7093, том 1, арк.115.
3. Гаєвський С. Академік М.С.Грушевський і давнє письменство // електрона версія газети «Українське слово» (Київ), №66 за 25 листопада 1941. URL: http://libraria.ua/nambers/425/18265/
4. Гаєвський С. На послугах у сусідів (З пам'яток XV століття). Праці членів УВАН 1948 р. URL https://chtyvo.org.ua/authors/Haievskyi_Stepan/Na_posluhakh_u_susidiv_z_pamiatok_XV_stolittia/
5. Довідка щодо С.Ю. Гаєвського від 28.12.1951р. ГДА СЗРУ (Галузевий державний архів Служби зовнішньої розвідки України), Ф.1, спр.10343, том 1, арк. 177-178.
6. Довідка щодо С.Ю.Гаєвського за червень 1947. ГДА СЗРУ (Галузевий державний архів Служби зовнішньої розвідки України), Ф.1, спр. 7822, том 1, арк.143-144.
7. Документальный проект Ольги Чистяковой «Криворожские главы». Частина 8 (1931—1939). ТРК «Рудана», 2008 р. URL:https://www.youtube.com/watch?v=is60vU08uh0&t=687s
8. Завальнюк О.М. Гаєвський Сильвестр Юхимович // Історія Кам'янець-Подільського державного українського університету в іменах (1918-1921 рр.). — Кам'янець-Подільський: Абетка-НОВА, 2006.
9. Історична пам'ять Дніпропетровщини: події, факти, імена: зб.статей та документів: у 5 - т. – Дніпро: Науково-ред. Центр Дніпропетровської обл. редколегії по вид. тем. серії книг «Реабілітовані історією»; Вид-во «Моноліт». – Т.5: Криворіжжя в тенетах політичних репресій / уклад. – Є.І.Бородін, В.В.Іваненко, Л.Л.Прокопенко та ін. – 2012. - 212 c.
10. Електрона версія газети «Українське слово» (Київ), №52, від 8 листопада 1941 року, URL: https://libraria.ua/numbers/425/18267/
11. Капустян Г.Т. Повсякденне життя в окупованому Кременчуці (1941–1943 рр.) // Вісник Львівського університету. Серія історична. 2017 – Випуск 53.
12. Мелешко Я.Г. Підпільний рух ОУН в Кременчуці під проводом Михайла Щепанського URL: http://almanah.ltd.ua/save/2019/10%20(31)/5.pdf
13. Мицик Ю.А.. Листи єпископа Сильвестра (Гаєвського) до митрополита Іларіона (Огієнка). URL: http://hram.in.ua/biblioteka/osnovy-viry/261-book261/3148-title3698
14. Поздняк Кристина. Життєвий шлях С.Ю.Гаєвського: До 140-річчя від дня народження // Матеріали Других історико-краєзнавчих читань «КРИВОРІЖЖЯ: ПОГЛЯД У МИНУЛЕ...» / Ред.кол.: д.і.н., проф. В.О.Шайкан (голова), к.і.н. Р.П. Шляхтич (заст.голови); к.і.н., доц. Н.А.Печеніна; к.і.н., доц. А.В.Тарасов; В.А. Фінічева (укладач) – Кривий Ріг, 2016. – URL: http://elibrary.kdpu.edu.ua/jspui/bitstream/0564/795/1
15. Протокол допиту Д.С.Дмитренка відділом військової контррозвідки «Смерш» від 16 лютого 1944 р. САЗ УСБУ в Полтавській області (Служба архівного забезпечення Управління Служби безпеки України в Полтавській області), Спр. 6440.
16. Протокол допиту Д.С.Дмитренка відділом військової контррозвідки «Смерш» від 16 лютого 1944 р. САЗ УСБУ в Полтавській області (Служба архівного забезпечення Управління Служби безпеки України в Полтавській області), Спр. 6440.
17. Протокол допиту Д.С.Дмитренка відділом військової контррозвідки «Смерш» від 16 лютого 1944 р. САЗ УСБУ в Полтавській області (Служба архівного забезпечення Управління Служби безпеки України в Полтавській області), Спр. 6440.
18. Твердохліб М.Ф. Кременчуччина в роки німецько-радянської війни 1941 – 1945 рр.: Історичний нарис. / М.Ф. Твердохліб. – Кременчук: Піраміда, 2000. - 386 с.
19. Христенко О.Б. Рятування євреїв бургомістром М.М. Верховським і протоієреєм Миколою Роменським у м. Кременчуці на Полтавщині. Труди Київської духовної академії, № 36, 2022, - 320 с.
20. Чигрин М. Правлячі єпископи. Владика Сильвестр // Альманах з нагоди 40-ліття УАПЦ в Австралії і Новій Зеляндії. 1948–1988 / упоряд. М.Чигрин. Сідней., 1990, - 328 с.
21. Юркова О.В. Гаєвський Степан Юхимович // Енциклопедія історії Укараїни / редкол.: В.А.Смолій та ін. : Інститут історії України НАН України. – К.: Наукова думка. 2004.-Т.2: Г-Д.
22. Юркова Оксана. «Має історичну ціність»: справа-формуліяр ДПУ УРСР на Федора Савченка (структура та документи) // Михайло Грушевський. Студії та джерела. Кн.1 /Національна академія наук України; Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.С.Грушевського. – Київ, 2019.