Профанація у спорті: хворим відстоюй честь країни або помри на татамі
Історія про травматизм і страховки, які нічого не покривають, і скільки обходиться лікування з обстеженням, якщо травмувався за кордоном.
У квітні 2019 року у Туреччині відбувався навчально-тренувальний збір із боротьби дзюдо серед олімпійців у рамках підготовки до Олімпійських Ігор у Токіо-2020. Нашу паралімпійську збірну часто ставили на такі збори, щоб ми росли технічно і мали практику боротьби з олімпійцями.
Я мала травму, а саме: розрив суглобової губи плечового суглобу, який потребував оперативного втручання. Проте тренер сказав, що потрібно прийняти участь у зборах і просто поїхати, оскільки я була у списках, повідомив, що виходити на татамі й боротися не буду.
Перебуваючи вже на самих зборах сказав, що треба одягти кімоно просто на розминку, потім, кілька сутичок відборотися в партері, а пізніше сказав поборотися у стійці. Під час однієї із них, проводячи кидок, у мене вилетіло плече і саме на нього відбулося падіння.
Мене відразу транспортували до приватної клініки для проходження обстеження, де мене супроводжував лікар збірної. Лікарі клініки повідомили, що за послуги транспортування, рентген до та після огляду лікарем, огляд лікаря та вправлення плечового суглобу обійдеться мені у $900 і запросили мою медичну страховку.
Як виявилося, дана страховка не покривала жодних витрат на обстеження та лікування. Вона була зроблена лише для дозволу приймати участь в зборах, а по факту не покривала нічого.
Завдяки перекладачу, яка була присутня зі мною і лікарем збірної, нас доставили в державну клініку. Там зробили всі ті самі обстеження за $120, які я оплатила самостійно.
Відразу по поверненню в Україну мені зробили операцію на плече, де довелося ставити додаткові анкери в місце розриву суглобу, який ще й ускладнився переломом клювовидного відростка. Так само витрати за операцію, реабілітацію я оплачувала повністю самостійно.
Мене постійно супроводжувала травма, яку я не могла нормально залікувати, пройти належним чином реабілітацію та відновлення, у зв'язку з постійною потребою приймання участі в змаганнях та підготовчих зборах. Це все відбувалося зі мною, тому, що я дозволяла, щоб до мене відносилися, як до робочого матеріалу...
Таке було виховання з дитинства: відкрити рота, аби щось сказати, чи запитати не можна було, бо тебе відразу ставили на твоє місце і давали зрозуміти. Тому, – або робиш так, як тобі кажуть, або підеш звідки прийшла.
Але мова не про це, а про те, що за травматизм у нашій збірній відповідальність та відшкодування ніхто не ніс і не покривав! І це проблема, тому, що так не має бути.
Це все дозволяється, бо навіть в контракті це ніде не прописано і не передбачено, що за твоє здоров'я хтось заплатить. Можливо, якби платили, то і ставлення було б інше.
Справді прикро, що у нашій країні ще існують такі совкові поняття й ставлення до підлеглого персоналу збоку посадових осіб і вищого керівництва. І знаю, що так не лише у спорті, на жаль...
Автор – Ірина Гусєва, українська дзюдоїстка і заслужений майстер спорту України
