Респект, Святославе!
На фоні масової токсикації президентськими амбіціями вчинок Святослава Вакарчука, котрий реально претендував на топ-позицію принаймні у превентивних піар-розбірках, вселяє надію на дорослішання не лише кращих представників інтелектуальної еліти, а й поведеного на епатажі блазнів електорального загалу.
Лідер нашого улюбленого «Океану Ельзи» заявою про відмову від участі у сумнівній «концертній програмі» продемонстрував політичну мудрість, чим, нарешті, розвіяв побоювання щодо неготовності українського суспільства до правильного сприйняття демократії. Адже вже за два десятки вибивається число вождів, схарапуджених можливостями покрасуватися перед нацією позірними чеснотами. Якими б не були цинічно-прагматичними і взірцево-патріотичними виставлені і приховувані цілі цього кандидатського бомонду, переважній його більшості ми б рекомендували наслідувати приклад Святослава Івановича Вакарчука. У котрого шансів побути на слуху набагато більше, ніж у смішних вискочок з рейтинговими відсотками у межах квантової похибки.
До слова, років зо декілька тому, коли гурт концертував у «Листопаді», наші з дружиною місця виявилися поруч з молоденькою фанаткою «ОЕ». Дівча не слухати Славка приходило – танцювати. Ваш покірний слуга теж не впорався з почуттями, схопився та виконав декілька па. Незграбних і, певно ж, карколомних як на вік танцівника, заскоченого інфернальним текстом Dolce Vita: «…сонце, залишилося лиш ти, / сонце, ну куди тобі іти…». Дружина тактовно нагадала про радикуліт, але ж дівча визнало діда за свого! Це ми про велику зцілюючу роль геніального українського року.
Прекрасний і цей Ваш текст, пане Святославе: «Я усвідомлюю, що у джинсах можу зробити для країни більше, ніж з краваткою». Лайк з респектом!
Вадим Демиденко
