Російський геноцид українців у XXI столітті – це тривожна дійсність
Чому ж тоді Організація Об'єднаних Націй сліпа до нашої трагедії, як і Організація з безпеки та співробітництва в Європі?
Почнемо з того, що напередодні, 16 березня, в ООН виступили з доповіддю, в якій не виявили доказів геноциду у діях російської армії в Україні. Таку заяву зробила голова комісії Еріка Мьосе.
Безумовно, ця заява обурила нас. Безумовно, знову постало питання доцільності існування ООН у тому форматі й із тими "ментальними гирями", які є зараз, проте, слід до будь-якого питання підходити комплексно, а не "за першою сигнальною".
Тож, розбираймося: а щó ж таке, той геноцид? Геноцид – умисно вчинене із метою повного або часткового знищення будь-якої національної, етнічної, расової чи релігійної групи шляхом позбавлення життя членів такої групи чи заподіяння їм тяжких тілесних ушкоджень, створення для групи життєвих умов, розрахованих на повне чи часткове її фізичне знищення, скорочення дітонародження чи запобігання йому в такій групі або шляхом насильницької передачі дітей з однієї групи в іншу.
Чи підпадають дії російських окупантів під це визначення? І так, і ні, адже не можна сказати, що всі мирні люди вбиті окупантами є етнічними Українцями чи Української національності.
Громадянами – так, а от в іншому певні складнощі; тá складнощі з визначенням етнічної приналежності залишимо експертам. Поговоримо про істинну причину такої реакції Комісії ООН.
Вона політична, і ось, чому: у цій заяві криється давня проблема Цивілізованого Світу – не сваритися з агресором. Так, не сваритися з тими хто діє за вказівкою агресора, поки не буде зібрано достатню доказову базу.
Під час геноциду народу тутсі у Руанді, коли з квітня по липень 1994 року було вбито близько одного мільйона людей, адміністрація тодішнього президента США Білла Клінтона вперто називала ті події: «АКТАМИ геноциду». Саме так, а не геноцидом у цілому.
Чому? А тому, що за армією Руанди, яка повністю складалася з народу хуту, котрі вбивали тутсі, – стояла Франція!
Армія Руанди закривала очі на злочини підрозділів "народної міліції хуту" – Інтерхамве та Імпузамуґамбі. А коли Франція направила до Руанди військовий контингент – дозволила їй забрати всіх не руандійців, на що Франція погодилася, кинувши тутсі напризволяще.
Вашинґтон не хотів сваритися з Парижем визнавши події у Руанді геноцидом. Оскільки тоді моментально потрібно було б визнати Францію – його співучасником.
Визнавши Росію такою, яка проводить геноцид без вигнання не тільки з Радбезу, а й з ООН взагалі – це поставити на собі жирний хрест. ООН прикривається недостатньою доказовою базою тому, що не знає що робити, у неї нема ідей і механізмів проти РФ, яка до того ж незаконно займає місце постійного члена Радбезу.
А в цей час ми вже втратили лише вбитими щонайменше 100 тисяч наших співгромадян, хоча мій друг-фронтовик, який воює з 2014-го року, називає всі 150... Та не жонглюймо числами, бо це – життя людей.
Давайте просто усвідомимо той факт, що наразі, саме коштом життів наших громадян світова система безпеки, зі скрипом, внутрішніми болями та колосальним бюрократичним опором – видозмінюється. Впевнені, наслідки для неї будуть такими ж як після Другої світової війни, якщо не радикальнішими.
От тільки скільки ще ми маємо за це заплатити?.. Тож вічна пам'ять невинно убієнним громадянам України.
Автор – Назар Приходько, політолог-міжнародник і військовий експерт
