Росія вирішила ліквідувати українську культуру в Омську
«Це чергова ланка «зачистки» українців у Російській Федерації, яка цілеспрямовано здійснюється протягом останніх 10 років».
28 серпня цього року Омський обласний суд задовольнив адміністративний позов обласного управління Міністерства юстиції Росії і ухвалив рішення про ліквідацію Омської регіональної громадської організації «Сибірський центр української культури «Сірий клин».
Про це для «Радіо Свобода» написав Петро Кралюк – голова Вченої ради Національного університету «Острозька академія».
«Це чергова ланка «зачистки» українців у Російській Федерації, яка цілеспрямовано здійснюється протягом останніх 10 років. Так, у 2010 році в судовому порядку була ліквідована «Федеральна національна культурна автономія українців у Росії», 2012 року – ще одна загальноросійська організація, «Об’єднання українців у Росії», – поінформував Кралюк.
Тексті статті науковця ми публікуємо без скорочень.
На такі речі мала б реагувати українська влада. «Зрештою, вони були певною пересторогою. Адже російське керівництво почало наступ на українство. Однак адекватної реакції з боку тодішньої української влади, на вершині якої перебував президент Віктор Янукович, годі було чекати. Адже ця влада, за підказкою російських кураторів, фактично займалася нищенням українського в Україні й насадженням тут «русского мира».
Після Революції гідності «зачистка» українців у Російській Федерації вступила в нову стадію. У 2017 році була закрита Бібліотека української літератури в Москві, а у 2019 році Генеральна прокуратура Росії визнала Світовий конгрес українців «небажаною організацією». Зараз почали «розбиратися» з регіональними інституціями українців у Росії. У контексті цього цілком закономірною є ліквідація громадської організації «Сірий клин».
Українці з організації «Сірий клин».
Пам’ятник Тарасу Шевченку в Новосибірську (Західний Сибір).
Нинішнє російське керівництво (і тут не треба мати ілюзій!) веде війну з Україною і всім українським. Це не лише «гаряча війна» на Донбасі, а й широкомасштабна інформаційна війна в самій Україні й «внутрішня війна» проти українців у Росії.
Чесно кажучи, не доводиться чекати жорсткої реакції на утиски українців, які проживають у Російській Федерації, від нинішньої української влади, яка наївно (?) мріє про мир на Донбасі.
Хоча треба подякувати міністру закордонних справ Дмитрові Кулебі, який публічно засудив заборону організації «Сірий клин», заявивши: «Ми рішуче протестуємо проти цих репресивних дій і вимагаємо від Росії дотримуватися норм міжнародного права і визнаних демократичних норм у цьому питанні».
Власне, про Сірий клин – не про громадську організацію, а про великий регіон, заселений українцями, – у нас знають небагато. Це так званий Середньоазійський степ сучасного північного Казахстану, півдня Омської та Новосибірської областей, а також Алтайського краю Російської Федерації.
Проникнення українців у цей регіон відбувалося ще з XVI століття, коли сюди здійснювала експансію Московія. У часи Російської імперії на Сірий клин нерідко засилали бунтівних українців. Наприклад, у 1770 році сюди заслали 138 козаків – учасників Коліївщини. У 1741–1742 роках тут митрополитом Сибірським і Тобольським був українець, виходець із Волині Арсеній (Мацієвич), якого в 1772 році замучили до смерті за наказом Катерини ІІ.
Масове заселення українцями Сірого клину почалося наприкінці ХІХ століття. Сюди вони їхали, сподіваючись отримати землю. Для них місцеві умови степу й лісостепу були звичними. До того ж їхали на Сірий клин з різних регіонів України – Лівобережжя, Київщини, Чернігівщини, Волині. За переписом 1897 року, в цьому регіоні українців налічувалося понад 200 тис. осіб, що для малозаселених сибірських земель було немало.
Наступна хвиля української міграції в цей регіон припала після революції 1905–1907 років і була пов’язана зі Столипінською реформою. Ще одна хвиля припала на період Першої світової війни. Сюди царський уряд переселив чимало українців із Холмщини, яка була зайнята німецькими військами. Також на Сірий клин вивезли багатьох полонених австро-угорської армії, серед яких були й українці – переважно з Галичини та Буковини.
Дарма що абсолютну більшість українців Сірого клину становили селяни, які, фактично, не мали своїх організацій, все ж вони виявилися доволі активними після Лютневої революції 1917 року. Не останню роль відіграли в цьому національно свідомі галицькі українці. 23 березня 1917 року в Томську відбулася перша масова маніфестація українців.
Виникли українські організації в Омську, Томську, Славгороді, Кургані, Бійську, Каїнську, Новомиколаївську (сучасний Новосибірськ) тощо. Видавалися газети «Український голос» в Омську й «Українське слово» в Томську.
30 липня – 6 серпня 1917 року в Омську відбувся Перший Український з’їзд Сибіру, який створив представницький орган місцевих українців – Головну Українську Раду Сибіру. Через рік, 11–13 серпня 1918 року, відбувся другий такий з’їзд, який вимагав самоврядування для сибірських українців.
Сірий Клин. Козаки куреня імені Гетьмана Петра Сагайдачного.
Невдовзі після більшовицького перевороту в жовтні 1917 року в Сибіру влада опинилася в руках Тимчасового всеросійського уряду, котрий очолив у ролі верховного головнокомандувача адмірал Олександр Колчак. Останній став одним із провідників «білого руху» й боровся за «єдину й неділиму» Росію.
«Білі», попри проросійську шовіністичну політику, все ж мусили зважати на українців Сибіру. Тим паче, що останні зорганізували низку військових частин – Самарський добровольчий український полк, 1-й Український піхотний полк імені гетьмана Петра Сагайдачного, 2-й Український стрілецький полк, 1-й Карпатськоруський полк, Курінь імені Тараса Шевченка, Полк імені Петра Дорошенка, Український батальйон імені отамана Максима Залізняка. Ці військові частини переважно боролися проти більшовиків.
Українці на Сірому клині створили також свої територіально-адміністративні одиниці – Алтайську Українську губернську раду в Каїнську, Томську й Новомиколаївську Українські окружні ради, а також Акмолинську Українську раду, що діяла на теренах нинішнього північного Казахстану. Всі вони мали представництво у Сибірському парламенті. А в Омську розміщувалася Головна Українська рада Сибіру.
Встановлення радянської влади в регіоні на початку 1920 року призвело до згортання тут українського руху.
Перепис 1926 року показав, що на Сірому клині проживає близько мільйона українців. Тут вони становили найбільшу етнічну групу (близько 40 відсотків від загальної численності населення). Наприклад, у Славгородському окрузі українців було 47 відсотка, у Кустанайському – 41,3 відсотка. Однак культурні потреби українців у цьому регіоні не задовольнялися належним чином – навіть коли в 1920-х – на початку 1930-х років в СРСР проводилася політика коренізації.
У 1930-40-х роках Сірий клин став місцем чергових українських міграцій. На це були різні причини. Деякі українці, як репресовані, були заслані чи виселені сюди. Наприклад, у 1939–1941 роках чималу кількість українців вивезли на Сірий клин із Західної України. Окремі групи українців опинилися на індустріальних будовах цього регіону. Під час німецько-радянської війни 1941–1945 років сюди евакуювали деяких людей з України.
У 1953–1959 роках радянський уряд здійснював освоєння так званих цілинних земель, зокрема й на теренах Сірого клину. Для цього було мобілізовано велику кількість «цілинників» з України, які переважно опинилися на теренах нинішнього Північного Казахстану.
Під час переписів, що проводилися в СРСР після 1926 року, часто українців за межами УРСР записували як росіян. Тому говорити про їхню реальну кількість проблематично. До того ж вони не мали інституцій, які б задовольняли їхні національно-культурні потреби. В таких умовах українці русифікувалися.
І все ж якась частина наших одноплемінників зберегли свою ідентичність на Сірому клині. Свідченням чого і була діяльність громадської організації «Сірий клин», яка донедавна офіційно діяла в Росії. Однак навіть її діяльність (переважно культурна!) виявилася небажаною для російської влади, яка діє за старим імперським принципом: у Росії має бути все російське. І, звісно, місця для українського тут не повинно бути.
