Щоденна «робота» фронтовика — відбивати постійні атаки окупантів

«Завтра робота», — фраза командира звучить як бажаний вердикт. Вени лоскочуться хризолітовими друзками адреналіну.

Нутро набрякає відчуттям осенсовленності та вагомого призначення. Тож уся множина його конотацій вміщується у компактному слові "Помста".

По тому триває пласка пауза; згодом клацання зарядів та ударний біт виходів різних калібрів. Тим часом голос у телевізорі циклічно повторює лукаву мантру "примирення".

Втім, будні фронту щораз хрипом рації передають "у нас 200-й"... Цю сіль правди ніхто не залишить без відплати й поліроване горло трубки спрямовується в бік псячих окупантських позицій.

Далі настає 4-та ранку: поверхню оточуючого світу довкола казарми ламіновано постдощовою вологістю. Біля зброярні прогрівається все прохідний автомобіль; заряди спаковано у будівельні мішки; фугасні та осколкові голки бога Танатоса — напоготові.

- Треба зацепити каву, — говорить крізь завісу легкої усмішки друг "Чех", — без неї війна позбавлена романтики.

Ми стоїмо у калюжі та відчуваємо шелест секунд. Хтось курить і клацає телефон в очікуванні появи командира.

За мить він матеріалізується біля нашої експедиційної групи. Броньований спокій на обличчі, гострий погляд, виразна салафітська борода — незмінний стиль маститого польового командувача...

Старт: металева брама бази розпечатує перед нами дорогу на "нуль". Струнка труба авдіївського коксохіму токсично дихає у підборіддя Бога.

Наш борт на швидкості форсує центр безликого міста. Квінтет війни з інструментами помсти спакувався у тісному салоні автівки.

Стелиться під колесами биті шляхи Донбасу! "Да Вінчі" за кермом, на плечі клекоче рація, тож спека не за горами.

Комусь з нас бронік вперся в ребро; під ним кишеня, де вклався турнікет і сумка з медичним хрестиком. Усі вірять, що цей реманент нам не знадобиться.

Фосфорять спідометри під скупі жарти присутніх. Поряд "Вовк" — обсвистаний перелітними кулями воїн, який щедро ділився з нами-зелепухами мудростями тактики на вишколах 1-ї ОШР.

Впрягаємося в останнє перехрестя вулиць. Там в мороці височіє куб мертвої 9-поверхівки; її поцятковано розколинами від снарядів, забитими дошками та ОСБ вікнами кімнат.

- Раніше тут жили люди,  — констатує командир, — поки не прийшла мразота. У 2016-му будинок пережив 17 пострілів з танку. Вцілів, бо з цегли.

"Да Вінчі" 7 років безвилазно на війні. Тому, як ніхто інший знає сюжети поламаних доль, перемелених людських кісток, домів, розірваних магістралей і електромереж.

Лінія міста згасла за нашими спинами. Під колесами вже стелиться м'ясистий ґрунт антрацитових полів; двигун взяв ноту надриву.

Салон качає мов трюм есмінця в розпал шторму. Це викликає непоясненний усміх на обличчі.

Обрана командиром вогнева позиція "Х" — десь попереду. При в'їзді в червону зону — шлагбаум...