СЛОВ'ЯНСЬКА МІФОЛОГІЯ
Чому Великдень це не Песах, а слов'янське свято.
Багато хто з вас, читаючи наші дописи, ставив собі питання: чому ми віднесли Паску та великодні повір’я до слов’янської міфології? Адже тут немає звичних для вас домовиків, мавок, повітруль та інших класичних персонажів, знайомих із фольклору, які стали відомими широкому загалу завдяки художній адаптації Дарки Корній наукових робіт Пантелеймона Куліша, Олександра Потебні, Володимира Гнатюка, Валерія Войтовича та інших видатних фольклористів і дослідників української спадщини.
Та тільки все на Землі має свій початок — і цей початок — прадавня віра людства в те, що колись світ зміниться на краще. А як це має статися, люди втілювали у народні перекази, з яких і виросла міфологія.
Тож Великдень — це не про християнство, а про прадавню віру. І ми зараз вам це доведемо.
Ще задовго до того, як до наших земель прийшло християнство, слов’яни мали свій Великдень. Він означав не воскресіння, а день, коли Сонце переганяло ніч, а світло ставало господарем неба. Це був час оновлення, коли природа прокидалася, і люди дякували за нове життя.
Вираховували свято просто: чекали весняного рівнодення, дивилися на першу повню, а тоді вже — першу неділю після неї. Так і жили: стежили за небом, рахували ночі, і коли Місяць повен стояв у воді, а день додавався, знали — прийшов Великдень.
До свята пекли хліби — великі, круглі чи витягнуті вгору, щедро прикрашені плетивами. І ця форма мала своє значення: вона нагадувала не лише Сонце, а й фалічний знак — символ сили, родючості, вічного руху життя. Те саме бачимо і в старих слов’янських ідолах, і в маківках храмів, що пізніше виросли на святих місцях.
Свято було гомінке й тепле. Водили хороводи біля вогнищ, котили палаючі колеса, просили у води щедрого літа. На яйцях виводили прості знаки — Сонце, дощ, урожай — і клали їх біля порогу, щоб хата була повна добра.
Сьогодні часто згадують про «прадавні» вірування. У деяких історичних джерелах, таких як «Слово о полку Ігоревім», згадується шанування Сонця і весняного оновлення, де мовиться: «І вже кричать у лугах русичі, славлячи час весняний». У «Києво-Печерському патерику» теж знаходимо натяки на давні весняні вірування: «У час весни і обновлення світу, як звикли люди давні в радості співати і славити Сонце ясне». У «Повісті минулих літ» у записах про народні звичаї говориться про святкування пробудження природи й принесення жертв воді та землі.
Навіть у «Велесовій книзі» трапляються натяки на весняні свята: «Коли Сварог відкриє теплі води і Ярило обійме землю, тоді святкуємо Великдень Сонця».
Археологічні знахідки також підтверджують святкування весняного оновлення в дохристиянські часи. На території слов'янських поселень виявлені керамічні вироби із символами Сонця, птахів і рослин, які пов'язують із обрядами весняного пробудження.
Знахідки з трипільсько-кукутенської культури — глиняні моделі хаток, статуетки богинь родючості та орнаменти зі спіралями й колами — теж свідчать про повагу до циклів природи і святкування початку нового життєвого кола. Дослідники вказують, що деякі обряди Трипілля могли зберегтися у зміненому вигляді в слов’янських традиціях, зокрема у святкуванні весни та шануванні землі як живої істоти.
За висновками фольклориста й археолога Бориса Рибакова, якого вважають найвидатнішим дослідником слов'янської культури, святкування початку весни у слов’ян не прив’язувалося суворо до дня весняного рівнодення. Рибаков, аналізуючи археологічні дані, народні перекази і календарні обряди, зазначав, що справжнє святкування весняного оновлення припадало на час після першої повні після рівнодення, коли вже помітно перемагав день і природа справді оживала. Подібні мотиви простежуються у фольклорі: в обрядових веснянках згадується «розлив вод», «зелені береги» і «Сонце, що гріє землю», що вказує на більш пізній весняний період, а не на сам день рівнодення. Тому слід розуміти, що слов'яни більше орієнтувалися на реальні природні знаки, ніж на астрономічну дату.
А те, що давні народи добре розбиралися в астрономії, — беззаперечний факт, адже вони чудово орієнтувалися в сузір'ях, відстежували фази Місяця і знали, що повня кожного року настає по-різному. Тож цілком імовірно, що саме формула обчислення Великодня — перша неділя після першої повні після весняного рівнодення — була тим давнім знанням, яким володіли волхви для визначення свята Великодня. Християнські священники пізніше ницо вкрали цю формулу, так само як і більшість великодніх обрядів. Та й саме слово «Великдень» зовсім не біблійне за походженням, а має явно національний, слов'янський корінь.
Рідновірські уявлення, що почали оформлюватися у 1960-х роках, дійсно звертаються до справжніх імен давніх богів, які збереглися в народній пам’яті. При цьому вони значною мірою спиралися на праці дослідників, таких як Борис Рибаков, Валентин Седов, Євген Ковальов, а також Олексій Лосєв. Своєрідне переосмислення міфологічної спадщини з художнім забарвленням зустрічаємо у творах Дарки Корній, яка орієнтувалася на популярні наукові реконструкції та літературні міфологеми, зокрема праці Віктора Петрова-Домонтовича.
Та як виглядали самі обряди, достеменно невідомо: письмових згадок майже не лишилося, лише уривки, натяки та перекази по селах. Через це сучасне відтворення традицій більше спирається на пізні літературні уявлення та здогадки, «витягування» правди з церковних рукописів.
Науковці, такі як Борис Рибаков і Валентин Седов, досліджуючи праслов’янську спадщину, підкреслювали: справжня віра не потребувала вигаданих богів і складних систем. Вона жила там, де люди разом виходили на пагорб і співали до Сонця.
Тому справжня пам’ять збереглася не в нових книжках, а в переказах бабусь, у весняних іграх дітей — у тому, як досі в деяких селах збирають росу на Великдень або як дівчата катають писанки по траві.
