«Справа братів Скитських у дзеркалі сучасних реалій і судової реформи
Нещодавно автору цих рядків потрапили до рук спогади колишнього редактора«Полтавських губернських відомостей», а пізніше й «Полтавського вісника» Дмитра Іваненка — «Справа братів Скитських». Відомий полтавський журналіст доволі детально описує в них розслідування злочину, який сьогодні назвали б резонансним.
І в наш час, коли розмови про судову реформу підійшли до межі прийняття вже відповідних рішень, справа братів Скитських видається автору напрочуд повчальною й для наших правників та законодавців. З огляду на те, що, читаючи спогади Д. Іваненка, доходиш несподіваного висновку: судова система в царській Росії «місцями» була... демократичнішою і прозорішою, ніж у сучасній Україні, а ухвали тогочасних судів — зваженішими і вмотивованішими, ніж це інколи буває нині. Останнє певною мірою пояснюється й тим, що царська судова система не була «відділена від держави» формальною буквою закону, тому рішення мали прийматися такі, які не порушували б спокою навіть в окремо взятому регіоні й були зрозумілими кожному: чому так, а не отак.
...14 липня 1897 року у Полтаві було вбито секретаря духовної консисторії єпархіального управління Олександра Комарова. Варто зазначити, що функції цього органу тоді виходили далеко за рамки нинішніх уявлень про звичайну церковну канцелярію, адже консисторія «втручалася» й у справи світські (зокрема, реєстрація шлюбів і розлучень), мала вплив на культуру й освіту в губернії. Тож сам Комаров був помітною фігурою в Полтаві. Вольового й енергійного чиновника вважали типовим реформатором, він прославився винятковою ревністю до служби, нетерпимістю до консерваторів, до ледарства й недбалості підлеглих.
Тому коли його труп з удавкою на шиї знайшли неподалік місточка в кінці тодішньої вулиці Монастирської, головною причиною убивства публіка почала вважати помсту когось із ображених. На користь цього свідчив і той факт, що вбивство було мало схоже на пограбування — в кишені піджака секретаря консисторії залишився навіть... заряджений револьвер, якого Комаров завжди носив із собою. Втім, це означало ще й те, що на чоловіка напали зненацька й після короткої боротьби (у Комарова були зламані два ребра, окуляри й парасолька) задушили, а труп відтягли у найближчі кущі. Цікава деталь: після того, як труп Комарова було знайдено, доктор Міхнов з асистентами тут, на місці, зробив розтин тіла, отож одразу всі, хто був поруч (і журналісти також), дізналися про справжню причину смерті. Там слідчі пізніше знайшли недопиту пляшку горілки й залишки «Московської» ковбаси. Це означало, що вбивці (а їх, ймовірно, було двоє) добре знали маршрут Комарова, чекали його тут спеціально, а тому, побачивши, як той спускається з гори, не встигли навіть закінчити трапезу. Були й інші версії.
Однак, відкинувши всі інші версії, слідство спинилося на першій, що базувалася на причетності до вбивства братів Скитських — Петра й Степана — дрібних чиновників консисторії, в яких із самого початку не склалися стосунки з Комаровим, а Степану навіть загрожувало звільнення. «Звичайно, вони — хто ж іще!?» — якось дуже швидко з вуст в уста поширилася Полтавою ця «версія», й одним з перших підтвердив її над труною Комарова навіть єпископ Іларіон. За кілька днів Скитських арештували.
Не аналізуватимемо перебіг самого слідства, зауваживши лишень, що тодішні«пінкертони» були надто обмежені в пошуках доказової бази, оскільки, скажімо, про дактилоскопію (відбитки пальців) на той час іще нічого не знали. Отож здебільшого все грунтувалося на непрямих доказах — показаннях свідків тощо. Втім, поліція активно використовувала й заборонені «методи роботи», які й нині є в арсеналі сучасної міліції. Наприклад, після арешту Скитських «розвели» по різних камерах і до Петра «підсадили» якогось п’яницю, а насправді «сексота», який мав вивідати в брата відомості, що цікавили поліцію. Цей співкамерник вів з Петром довірливі бесіди, а потім повідомив, що, користуючись прихильністю одного з конвоїрів, може дістати... горілки й закуски. Пропозицію було прийнято, й наступної ночі «невідома рука передала у віконце вузлик з пляшкою горілки, ковбасою і хлібом». Новий товариш після чаркування запропонував Петрові навіть... написати листа братові, який невдовзі й потрапив прямо до рук... поліцейського пристава Червоненка — головного натхненника тієї «акції». Цим пізніше вдало скористався захист Скитських, якому в такий спосіб вдалося притиснути до стінки поліцію.
Перше судове засідання у справі відбулося 17 березня 1898 року. Пристрасті навколо цієї події сягли тоді апогею: за свідченнями Іваненка, коли Петра та Степана виводили з тюрми, тут зібрався величезний натовп людей, які, співчуваючи братам, супроводжували їх вулицею Кобеляцькою до самого приміщення суду, паралізувавши рух однією з центральних вулиць міста (факт вражаючий для сучасних містечкових процесів, які викликають цікавість хіба що в журналістів).
Особлива нарада судової палати була представлена старшим головою Харківської судової палати М. Красовським (голова), членами палати (Компанієць, Губерт, Юр’єв), а також «становими представниками», серед яких — проводир дворянства С. Бразоль, міський голова В. Трегубов, старшина Василівської волості М. Кудря. Троє останніх виконували роль своєрідних «народних засідателів», оскільки вважалося, що місцева влада теж має нести відповідальність за все, що відбувається на«підвідомчій» території.
Розгляд справи тривав чотири дні: засідання починалися об 11-й годині дня і тривало щоразу до пізнього вечора. Було допитано 77 свідків, дружину покійного, членів консисторії, священиків, поліцейських чиновників... До зали суду публіку пускали вільно, але, враховуючи надзвичайну цікавість до події, бажаючим бути присутніми в суді видавали спеціальні квитки, отож їх власниками передусім ставали працівники судів і адвокати — вважалося, що вони не лише мають набувати таким чином досвіду, а й апріорі повинні «підстраховувати» суд від необдуманих рішень. Цікаво й те, що для представників преси не лише «забивали» спеціальні місця, а й для зручності роботи встановлювали спеціальний стіл.
Зваживши всі «за» й «проти», судова палата виправдала Скитських, у місті був справжній фурор. Але вже 22 травня прокурор Давидов виніс протест щодо вироку. Далі справу розглядали в сенаті, де погодилися з тим, що «судова палата піддалася настроям суспільної думки» й справу передали на новий розгляд — тій само Харківській палаті, але із заслуховуванням уже не в Полтаві, а в Харкові. А Скитських у середині листопада знову взяли під варту. У зв’язку з цим полтавська адвокатура вирішила «солідаризуватися», щоб забезпечити надійний захист братів. Для цього навіть відрядили до Петербурга й Москви присяжного повіреного Дмитрієва для «запрошення когось із світил столичної адвокатури».
Харківський процес висвітлювала значно більша кількість журналістів, однак жодних проблем газетярі й цього разу не відчули. Цікаво, що «Полтавські губернські відомості» публікували щоденні звіти про перебіг процесу: за свідченням редактора Дмитра Іваненка, він передавав кореспонденції поїздом, і вже наступного ранку вони з’являлися в газеті. Апогеєм цього процесу стали свідчення Полтавського архієпископа Іларіона, який не скористався своїм правом «дати їх на місці» і спеціально приїхав до Харкова, щоб виступити в палаті. Свідчення владики завершили процес і після виступу прокурора близько другої години ночі(!) голова палати Чернявський зачитав вирок: «Винні!»
Цього разу вже захисники Скитських подали касаційну скаргу, і розгляд справи знову потрапив до сенату. Учасником цього процесу вкотре став і Дмитро Іваненко: газета продовжувала стежити за справою. Цікаво, що за тодішньою традицією на такі засідання запрошували й студентів юридичного факультету університету та училища правознавства, які звільнялися від «планових занять», щоб «набиратися досвіду». Судова палата сенату, зрештою, скасувала ухвалу Харківської палати і передала справу для нового розгляду в Київську палату.
Третій розгляд справи Київською палатою знову відбувався в Полтаві. Ажіотаж був неабиякий! «Свіжий розгляд» підігрівався й намірами суду провести слідчий експеримент — відтворити всі події того трагічного дня «безпосередньо на місцевості». У зв’язку з цим засідання кілька разів переносили, щоб дочекатися нормальної погоди. Такий день настав 28 травня 1899 року, коли судова палата разом з усіма учасниками процесу, супроводжувана небаченим натовпом та кінними поліцейськими, попрямувала до сумнозвісного містка, де майже два роки тому й знайшли тіло Комарова. Нині це видається досить незвичайним, а тоді судова палата впродовж двох днів «відновлювала хід подій на місці»: виставляли свідків, які того дня, ніби то, бачили тут Скитських, судді, прокурори й журналісти ходили стежками кожного з них, фіксували час...
27 травня суд виніс остаточний вердикт: братів Скитських знову виправдали «за недостатністю доказів». За свідченнями Іваненка, це був день, який надовго запам’ятався полтавцям, як свято правосуддя: тисячний натовп жителів міста супроводжував захисника Скитських Карабчевського від суду до «Гранд-Отелю», де йому кілька разів доводилося виходити на балкон, щоб послухати бурхливі овації.
...Так закінчилася «справа братів Скитських». Як це часто буває нині, її визнали «глухарем», і спроб повернутися до убивства Комарова більше не було. Степан Скитський пізніше служив «по акцизу» в Харкові, а Петро переїхав до Умані, де працював керуючим економії. Їхні адвокати — Карабчевський, Куликов і Зеленський — стали неабиякими знаменитостями. Однак пізніше сам Зеленський потрапив до тюрми за спробу отримати подвійну оплату за векселем, а, вийшовши на волю, захворів і помер (за заповітом йому поклали до труни вдячний лист братів Скитських за допомогу в організації їхнього захисту).
Убивць Комарова так і не знайшли. Та, за свідченням сучасників, справа братів Скитських стала прикладом торжества правосуддя, отож вона є повчальною і в сучасних умовах — з огляду на цілу низку резонансних злочинів, розслідування яких вже тривалий час «затягується» й у нашій країні. Адже понад як сто років тому навіть царський суд знайшов сміливість сказати, що «розкриття злочину не є можливим». І на цьому поставити крапку.
Віталій СКОБЕЛЬСЬКИЙ.
Фото з книги Дмитра Іваненка «Спогади і роздуми».
