Темрява війни любить жерти людей

(Текст подано мовою оригіналу зі збереженням авторської стилістики без виправлень і скорочень. Увага! Присутня ненормативна лексика).

Тяжке, жорстке, але потрібне... На десятому місяці великої війни та дев'ятому році війни з РФ – час зрозуміти, що просто пересидіти й повернутись у білому пальті на марш перемоги не вийде!

Війна за виживання стосується всіх, тобто кожного окремо теж. Просто "пересидіти у безпеці" з винцем на пляжі не вийде.

При всій глибокій повазі до особистого вибору – мене трошки дивують численні одкровення: «Я не буду ставити своє життя на паузу». Для багатьох перекур уже розкіш, а все минуле уже delete.

Не забувайте ті мільйони, залучені у війні на різних етапах, які й вам додають іміджу "переможців" в Європі. Складно сказати, як би приймали наших людей, якби ми справді здалися за три дні.

То, що ж буде далі? А, ось що: буде багато болю, буде багато сліз, будуть великі криваві битви попереду, саме тому мене злять розмови про «Я купую квитки на травневі в Ялту» і розмови про те, що треба повертати Кубань (от нащо?).

Як учора мені сказала під час інтерв'ю Марія Берлінська: «Треба просто поїхати десь на пару годин під Вугледар». І оцю легкість буття, як рукою зніме, зразу вітверезлює, чому наш стяг ще не "Донбас-Арені".

Мені шкода, що за останні 10 місяців, (а насправді боротьба за визволені триває із грудня 2013-го) наші люди дізналися:

• що таке вижити під завалами;
• як воно жити без рук, ніг, а найгірше із випаленою душею;
• як це страшно – зав'язувати сину не краватку, а руки в труні;
• як боляче, коли закохана наречена кидає не весільний букет через плече, а грудку мерзлої землі на груди своєму чоловіку;
• як стискається серце, коли мама оплакує маленький гробик або, коли тато розуміє, що крихітка, яку він привів до дитсадка усього годину назад – загинула під уламками гелікоптера.

Біль – це коли жовтих кухонь без опорних стін стає все більше. А від відео на тій жовтій кухні із днем народження маленької дівчинки залежить – скільки танків нам дадуть на Рамштайні ті, хто хотів би зберегти "особливі стосунки з РФ".

Довоєнного життя "в момєнтє" і "в рєсурсє", яким ми його знали – вже не буде, але буде нове і треба зібрати всі сили. Десь так само, як у тій самій кульмінації голлівудського блокбастера, коли герой у рваній футболці й закривавленим обличчям встає – і добиває моторошну тварюку.

У нас не буде такого життя як раніше, його треба перезбирати й нарешті дати відповідь самому собі: «Хто я?». Тож, допоки ви живий – працюйте, зробіть щось корисне для спільнот, де ви є.

Цілуйте дітей, піклуйтеся про батьків, не шкодуйте найкращого посуду і найкращого одягу, не шкодуйте косметики – краще вам аніж оркосамиці. Заведіть кота, собаку чи щура, про якого ви давно мріяли, але вагались і, якщо ви прожили цей день і вижили – скажіть: «Дякую».

І подумайте, для чого сили небесні та ЗСУ вас зберегли, для якої цілі та місії. Такі новини, як із Дніпра і Броварів – підкошують, збивають із ніг і переконують, що справедливості нема, її не існує.

Але темрява війни любить жерти людей, ми ж не єдині, не унікальні. Такі трагедії переживали всі суспільства, які хотіли підкорити чи стерти вороги, а тому всю ненависть і біль на помсту і єдину ціль – сусідній пушкіністан має зникнути!