«…А тепер – гірше, ніж… при німцях»?
Полтавка Марія Григорівна Карпенко в листі до редакції написала: «Під час війни, батько майже відразу пішов на фронт, а ми з мамою і бабусею залишалися у Полтаві. Бабуся все повторювала: «Може, обійдеться…». Не обійшлося! І коли німці уже захопили Київ, вирішили евакуйовуватися до Тамбова, де жили батькові родичі. Бабуся нас «випхала» у дорогу, аби рятувалися, а сама залишилася у Полтаві «стерегти хату». Мені вже, мовляв, втрачати нічого. Однак ми з мамою змогли добратися лише до Харкова, де й застряли. Там нас і «наздогнали» німці. Тож фактично два роки жили в окупації. Це тема окремої розмови, а нині хочу сказати інше. Мені було тоді шість років і я вже вчилася читати. Невдовзі після вступу у місто німці почали змінювати у Харкові усі вивіски навіть на торгових точках. Але робили це, як тепер би сказали, толерантно: назви писали крупним шрифтом українською, а нижче – дрібнішим німецькою. Книжок тоді майже не було, тому коли ми виходили з мамою в місто, мені страшенно подобалося читати усі… вивіски: «про-дук-ти», «пе-ру-кар-ня», «кі-но»… Так поступово вивчила і латиницю, почала розуміти німецьку мову (що, до речі, в житті пригодилося і під час навчання в школі, інституті). А сказати хочу ось що… Тепер, коли виходиш в місто, то почуваєшся ще гірше, ніж… при німцях. Бо у Полтаві, особливо в центрі, багато назв тих же магазинів написано англійською, або назви у них такі, що доки не зайдеш всередину, то важко й второпати: чим же там торгують? Невже ми так не поважаємо себе? Або вже пишіть тоді нижче, дрібнішим шрифтом, українські назви…».
Що ж, підмічено й справді дуже влучно: «гірше, ніж… при німцях». Бо навіть німці розуміли, що оскільки тут живуть українці, то принаймні назви магазинів мають бути написані українською.
За радянських же часів «модно» було писати російською. Рудименти цього «стилю», до речі, залишилися навіть у назвах деяких полтавських вулиць і навіть цілих районів. Наприклад, вулиця Уютна. Саме Уютна, а не Затишна, бо так записано і в паспортах місцевих жителів. Або Октябрський район, хоча вулиця все-таки зветься Жовтневою.
Та й на вивісках деяких магазинів і нині можна прочитати «Продукты». Причому, це торгові точки, які відкрилися зовсім недавно. Вочевидь, їхні власники думають, що хтось із російськомовних гостей може чогось не зрозуміти. Або, приміром, не здогадається, що «Хліб» – це «Хлеб», а «Перукарня» – це «Парикмахерская»… Уздовж Київського шосе, наприклад, часто зустрінеш вивіски «Ночлег» (ночівля), «Обеды», «Дешевые цены»…
Уже не кажучи про те, що чимало назв хоч і пишуть українською, але обовязково з «нальотом» іноземщини. «Аміго», «Ніагара», «Блюз», «Континенталь»… Невже гіршою була б назва «Друг»?
Всі ці історії нагадують розповідь одного товариша, який, подорожуючи Бразилією, якось натрапив там на ресторан …«Тaras Bulba» (Тарас Бульба). Чоловіка це наскільки вразило, що він вирішив зайти…А раптом земляки? Та, виявилося, що господар, типовий бразилець, не має… жодного уявлення хто такий Тарас Бульба, а почув він це від одного українця, з яким колись приятелював. Тому для нього наш Бульба – лише умовна, але дуже екзотична як для Бразилії назва.
Доки ж і ми будемо ганятися за «екзотикою»?
Віталій СКОБЕЛЬСЬКИЙ.
«Не здайте мову – бастіон останній!»
Висмикую слова, мов гострі шаблі,
Щоб ними мову власну боронить.
Бажання це мене не полишає:
Боюсь, занапастять «говоруни».
Боюсь, адже звучить щодня в ефірі
Велика «руська», а своя - де-де.
Народ живе, допоки мова й віра –
Все інше потім він собі знайде.
Молюсь щодня за тебе, мово рідна,
Пісні-перлини слухаю й... пишу.
Щоб серед інших мов ти встала гідно.
Я не чиновників - простих людей прошу:
«Не здайте мову - бастіон останній,
Душа ж бо ваша кутається в ній,
Щоб покоління не одне зростало
При вірі й мові на своїй землі!».
Ганна ДЕМИДЕНКО.
с.Писарівка
Новосанжарського району
