У разі критичної поразки РФ закличе КНР допомогти у війні
Владімір Путін загнав себе у безвихідь кривавою агресією проти України. Єдина його надія на порятунок – диктатор Сі Цзіньпін.
Рубрика "китайський ієрогліф". Дві теми, які ще не так явно, але уже проглядаються, – це:
- Політика Європи щодо комуністичного Китаю, в якій є 3 опції сприйняття Пекіну – партнер, конкурент, противник.
- Позиція частини американського політичного істеблішменту, які кажуть, що «надаючи значну військову допомогу Україні, США можуть пропустити момент, пов'язаний із Тайванем».
Чому виокремлено ці дві теми? Тому що чим далі, тим більше стає зрозумілим, – це частина однієї й тієї ж проблеми.
Тут вам і війна РФ, і заявка КНР на роль посередника, але при цьому зростаюча економічна співпраця з Кремлем і питання, хто кого переграє – Путін чи Сі. У тому сенсі, чи Москва скористається Пекіном для продовження війни, чи Пекін зростаючою слабкістю та залежністю РФ від КНР для майбутніх геополітичних амбіцій.
Комуністичному Китаю вдалося немислиме – образно кажучи, посадити російського звіра на ланцюг (через економічний вплив). Але Путін на це пішов свідомо, очевидно, виходячи із того, що йому потім все вдасться відіграти й переграти, з огляду на досвід гібридних тактик.
Так само як і не можна виключати, що у разі критичної поразки РФ закличе КНР допомогти утримати ситуацію від внутрішніх процесів. Як до речі, і Захід в якийсь момент може розглядати комуністичний Китай як функцію миротворця задля упередження хаосу та ядерних ризиків з боку Росії.
Ну, а КНР може зайти, і залишитись там надовше. І тоді вже РФ стане частиною китайської стратегії по отриманню впливу над Євразією.
За будь-якого варіанту ситуація не спрощується. У цьому сенсі єдність та чіткість позиції Заходу (у тому числі у питанні членства України в ЄС і НАТО), як ніколи, важлива не лише з точки зору війни проти України та тієї ціни, яку ми платимо, а з точки зору інтересів самого Заходу та упередження ризиків у повоєнні роки геополітичної турбулентності.
