Україна – територія пограниччя

Ці питання можна вважати надважливими, оскільки вони певним чином, хай і опосередковано (найчастіше – через геополітику) впливають на наш політичний вибір, а також перш за все вибір цивілізаційний, і, нарешті, популярне зараз питання, вибір інтеграційний. Від визначення характеру України в етнокультурній площині залежить і її політичне майбутнє.

Саме такі дослідження мають відповісти широкій масі людей на питання, а чи слід взагалі Україні брати участь у політичній та економічній інтеграції, чи має це бути інтеграція на Захід, чи слід обрати східний вектор? А чи може нікуди не слід йти та слід стати осердям міцного місцевого геополітичного утворення по типу Балто-Чорноморського союзу.

На ці питання нам дасть відповідь історія, економіка, і звичайно, ж, історія нашої культури та геополітика. Такий вибір робиться далеко не завжди суто з позицій виключно економічної доцільності.

Дещо сакральне заворушилося у нас, коли нависла загроза вступу до російського "Мутного Тайожного Союзу"; і це не питання одного року чи двадцяти. Цивілізаційний вибір формується цілими епохами з невеликих, але різких кроків назустріч тому чи іншому векторові розвитку.

Нехтування вектором цивілізаційного вибору та історичним призначенням країни призводить до трагедій, одну з яких ми можемо бачити у наші дні на нашій території. Саме тому дослідження у сферах історії культури, орієнталізму, політології та геополітики є дуже актуальними, оскільки допомагають обґрунтувати вибір вектора розвитку держави або допомогти його зробити, якщо його досі немає.

Унікальність України полягає у тому, що це країна – фронтиру чи пак порубіжжя. Небагато знайдеться країн у світі, які живуть затиснуті між цивілізаціями: Європа, Росія-Московія, Ісламський світ.

Україна виступає зоною комунікацій та конфронтацій, які завжди присутні у прикордонні. Закон фронтиру – самодостатність і самозахист: якщо ти не можеш жити за цим законом – тебе порвуть на шматки.

Люди, які живуть на фронтирі, не мають триматись за територію, за державу, за бюрократію, за відчужені форми. Основою тут є рухлива, але дисциплінована спільнота.

Чинником, що організує людей прикордоння, цементує державні утворення, довершує стилістику, додає подвиги та звершення в архітектоніку нації є – спільнота (каста, організація, клан, партія, стан, клас, орден – називайте як хочете). Ідея ж України як великого пограниччя, себто Великого кордону (Степового кордону) має нібито плавно витікати хоча б вже з самої назви етнічної території – "Україна" (у краю, крайня, та що знаходиться у краю), однак не все настільки просто й однозначно.

Трактування цього терміну неоднозначне й етимологія самого слова досі до кінця не визначена точно – "Україна" в значенні "прикордонна територія" є лише однією з популярних версій. Інша справа з історичним описом українських земель – тут їх прикордонний характер різко впадає в око протягом багатьох епох.

Поступово змінювався етнічний склад населення по обидва боки кордону, однак, їх пограниччя лишалось незмінним. Територіально цей великий кордон можна окреслити дуже грубо і неточно – приблизно на межі лісостепової та степової зони в центральній та південній Україні; на Заході та на Сході окреслити межі більш-менш точно ще складніше.

Козацтво як одночасно особливий військовий та громадянський стан є так само виявом оцього прикордонного характеру українських земель (і не лише українських, російські козаки так само активно долучалися до прикордонної служби навіть у ХХ столітті, особливо Уссурійське, Амурське та Забайкальське козачі війська). Схожими структурами були гайдуки, секеї, граничари та інші козаки – у різних країнах Східної Європи вони виконували прикордонні та військово-міліційні функції, поєднуючи життя воїна і землероба.

Взагалі сам характер козацького життя, що поєднувало елементи мирного і військового стилю існування відверто натякає нам на прикордонний характер козацької ойкумени, що мусить завжди бути готовою до оборони. Майже такий самий характер мали різного роду територіальні утворення граничарів, секеїв та інших іррегулярних військових спільнот на кордонах Західного та Східного світу.

Слід сказати, що характеристику України як великого культурного кордону розвивали не лише вітчизняні історики та філософи, але і польські фахівці, які, однак були звинувачені їх українськими колегами в антинауковості та фальсифікаціях. Пік історико-філософської дискусії щодо України як великого культурного кордону двох цивілізацій (підцивілізацій) припадає саме на 1920-1930-ті роки, збігається з поразкою національно-визвольних змагань за незалежність України та поразкою усіх державних проєктів української нації, як республіканського, федеративно-соціалістичного, так і консервативно-гетьманського.

Власне, Україна знову потрапила під жорна двох великих сил – із Заходу і Сходу затиснена Польщею та РСФСР вона була фактично поділена між ними. Михайло Грушевський казав про чималу вину географічного розташування України у поразці спроб національного державотворення: «У багатій святими, благородними, навіть блискучими часом проявами, але сумній своїм реальним змістом історичній спадщині, яку тисячоліття історичного життя передало сучасним поколінням, українська територія багато завинила».

І це не дивно! Адже майже в усі епохи в Україні були сконцентровані сили двох потужних цивілізацій, їх геополітичні та економічні інтереси, що не давали довгий час вільно розвиватися місцевому українському політичному інтересові.

Однак, протистояння Схід-Захід, фатальне для української нації, нерідко бачилось учнями Грушевського у потрійному вигляді Захід-Степ-Північ (Росія). Причому протистояння Заходу (Польщі) зводилось в основному до культурних зіткнень, Степові в боротьбі за освоєння земель, Росії-Півночі протистояння відбувалося в расовому та культурному контекстах.

Через Україну часів Козаччини (мабуть, одного з найяскравіших феноменів, що засвідчують пограничний характер нашої землі) проходив ряд важливих кордонів, зокрема:

1. Етноконфесійний – між християнами та мусульманами.
2. Етнокультурний – між культурами Заходу та Сходу.
3. Екологічний – між лісом та степом.
4. Гідрографічний – між басейнами Чорного та Балтійського морів.

Отже, не дивно що саме на цих землях переплелися інтереси багатьох народів та політичних груп. Відтінок пограничності нашої культури можна прослідкувати у назві нашої країни – Україна.

Проте тут дослідити точну етимологію слова дуже складно, тим більше не бувши фаховим мовознавцем. Досить вірогідно, що назва походить від спільнослов'янського слова "край" (kraj) з додаванням суфікса "-ина/-іна", що у слов'янських народів використовується для позначення певного простору.

Слід відрізняти слово "країна" від "окраїна", воно використовувалось на позначення лише частини "країни". Український філолог Г. Півторак з цього приводу пише таке: «У період феодальної роздрібненості Русі (з XII століття), коли від неї почали одне за одним відділятися незалежні князівства, слова україна набуло значення "князівство". Вперше згадану в Іпатіївському списку "Повісті минулих літ" україну дослідники розуміли по-різному: як пограничну з Київською землею територію Переяславської землі; як усю Переяславську землю, названу україною через те, що вона межувала з половецьким степом; як первісну Русь (тобто, Київську, Переяславську і Чернігівську землі); як усю Русь».

Тобто, як бачимо, академічною спільнотою думка про етимологію назви з опертям на прикордонний характер земель у часи формування державності так само не виключається і розглядається як одна з базових гіпотез. Іншою близькою до "пограничної" версії є версія міністра юстиції УНР С. Шелухина, що у свої часи вважав, що «Україна означає "украяна" [посічена, розділена, від слова кроїти, краяти – прим. авт.]. Я трактую цю назву таким чином, що первісна територія Русі була посічена кордонами й не становила державної цілості, отож було прийнято такий етнонім та назву країни».

Хоча казати більш точно про якусь гіпотезу як абсолютно панівну дуже складно і через брак джерел того часу, прогалини в історії та мовознавстві та й просто через велику давність походження назви. Одне можна сказати точно: Україна як пограниччя розуміється деякими навіть і її назві, що безумовно дуже важливий фактор.