Українська розвідка. Погляд у минуле
Зазирнувши у глибину століть, по-новому прочитуєш ті далекі події нашої історії.
Щойно у видавництві «АДЕФ-Україна» вийшла нова книга дослідника історії національних спецслужб Олександра Скрипника «Українська розвідка. Прадавні часи».
У ній на підставі літописних джерел, академічних праць дослідників історії України, українського війська і національних спецслужб відтворено картину зародження й становлення розвідувальної діяльності на теренах України у прадавні часи – від східних слов’ян і Київської Русі до Гетьманської козацької держави.
Інтернет-видання «Вектор Ньюз» докладно розповідає про цю книгу та розміщує уривок із неї. Текст статті ми публікуємо без істотних змін.
Автор всебічно аналізує тогочасні події і прагне в доступній формі донести їх до читача. Відтак нарівні з історичною хронологією подає нариси, замальовки, народні перекази і легенди. У них оживають вивідувачі київських князів Володимира Великого і Ярослава Мудрого, гетьманів Петра Сагайдачного, Богдана Хмельницького, Івана Мазепи, Пилипа Орлика та інших козацьких ватажків.
Навіть побіжне ознайомлення зі змістом книги вже дає уявлення про те, які історичні події не обходилися без застосування розвідки. Ось лише окремі назви нарисів: «Похід Аскольда на Царгорорд», «Таємна дипломатія Ярослава Мудрого», «У близькому оточенні польського короля», «Хмельницький повсюди свої очі мав», «Залаштункові стратегії Івана Мазепи».
Нова книга разом з попередньою («Українська розвідка. 100 років боротьби, протистоянь звершень»), що побачила світ роком раніше і виконана у такому самому стилі, склали своєрідний двотомник, в якому відтворено історію української розвідки від найдавніших часів до сьогодення.
Попри те, що хронологічні рамки дослідження давньої історії української розвідки охоплюють V–XVIII століття, книга актуальна і сьогодні. Вона дає змогу зрозуміти, наскільки розвідка є важливим і незамінним інструментом у процесі державотворення, відсічі ворогам, захисті рідної землі і національних інтересів.
Зазирнувши у глибину століть, по-новому прочитуєш ті далекі події нашої історії. І тоді стає ще зрозуміліше, чому за радянських часів вони трактувалися у викривленому світлі або взагалі замовчувалися, чому образи окремих тогочасних українських діячів і досі паплюжаться російською пропагандою.
Водночас знання тих подій дає поштовх для розуміння того, що відбувається сьогодні навколо України, природи російської агресивної політики і діяльності її спецслужб.
Адже те, що діялося у XVII – XIX століттях на теренах України, та імперська політика Московської держави стосовно Української гетьманської держави та інших країн з роками лише посилювалося, набувало нових рис і у різних формах проявляється в наш час. І це ще один аргумент на підтвердження того, наскільки важливо знати й розуміти історію, вчитися на минулих помилках, аби не повторювати їх знову й знову, брати на озброєння все краще з того, що було в історії національного війська і спецслужб.
Розвідувальна діяльність у період Руїни
Смерть Богдана Хмельницького стала поворотним моментом в історії Української національно-визвольної революції. Подальший період історії України другої половини XVII століття характеризувався розпадом державності і загальним занепадом. Він позначився різким загостренням соціально-політичної боротьби й посиленням втручання сусідніх держав у внутрішні справи України і отримав назву Руїна.
Під час Руїни Україна була поділена по Дніпру на Лівобережну та Правобережну, і ці дві половини ворогували між собою й водночас перебували у сфері впливу сусідніх держав – Польщі, Московії, Кримського ханства, Османської імперії, які намагалися за будь-що поширити свою владу і присутність на українських землях. Українські лідери цього періоду здебільшого не мали широкої народної підтримки своєї політики. Лише окремі з них, хто більше дбав про національні інтереси, а не про власні амбіції, робили все можливе, щоб вивести Україну із занепаду.
Характерно, що саме такі особистості залишили помітний слід в історії, і це стало можливим завдяки притаманним їм військовій майстерності, дипломатичному хисту і вмінню збирати відомості про плани й наміри супротивників, мати своїх людей у стані як ворогів, так і союзників.
Іван Виговський
Одним із таких гетьманів був Іван Виговський – колишній особистий писар Богдана Хмельницького, а невдовзі – генеральний писар Війська Запорозького. Він створив потужну і високоефективну Генеральну канцелярію і зосередив у своїх руках чимало владних повноважень, зокрема й організацію розвідувальної діяльності. Під контролем Виговського було все дипломатичне листування, таємна кореспонденція. Є згадування про те, що він намагався встановлювати таємні контакти за кордоном із прицілом на свої майбутні політичні плани, мав власні джерела інформації, про які ніхто не знав.
Тобто це був уже досвідчений державний діяч, який знав ціну такій гострій специфічній зброї як розвідка і вмів нею користуватися.
У різних дослідженнях зазначається, що агентом Івана Виговського був татарський товмач великого візира Сефер Кази-аги, котрий під час сепаратних польсько-кримських переговорів під Кам’янець-Подільським у грудні 1653 року передав генеральному писареві відомості про їхній зміст. Тоді ж Виговський послав до Стамбула писаря серба Миколу Маркевича, який знав турецьку мову і нарівні з офіційними контактами мав вивідувати інформацію про потаємні задуми султана і його близького оточення. Грек Теодозій Томкевич, львівський купець та міщанин, за завданням генерального писаря брав участь у дипломатичних контактах Гетьманської держави з урядами Речі Посполитої та Швеції у 1658 році.
Саме завдяки Виговському було створено широку агентурну мережу, яка сповіщала про все важливе, що діялося не тільки в Україні, але й у Польщі, Литві, Чехії, Моравії, Сілезії, Австрії, Османській імперії, Кримському ханстві, придунайських державах.
Уже на гетьманській посаді І. Виговський, нарівні з тим, що був підписаний Переяславський договір із Московською державою, намагався заручитися підтримкою інших сусідніх держав задля гарантування безпеки українських земель. Він підтримував тісні відносини з Річчю Посполитою, підписав угоду зі Швецією, почав переговори з Кримським ханом про укладання договору. Він був справжнім державним діячем, розумним і освіченим, розсудливим і поміркованим, умів мислити масштабно, тримати в полі зору усі зміни в політиці інших держав як на сході, так і на заході, прагнув заглядати далеко наперед і прораховувати всі можливі ходи.
Дії гетьмана не пройшли повз увагу московського уряду, який довго зволікав із визнанням гетьманства І. Виговського, вимагаючи від нього чималих поступок, спрямованих на ліквідацію Гетьманської держави. Прагнучи послабити владу гетьмана і сильніше прив’язати українські землі до Московії, царський уряд підтримав внутрішню опозицію проти нього, яку очолили кошовий отаман Яків Барабаш та полтавський полковник Мартин Пушкар. Усе це зрештою призвело до того, що Українська держава розкололася на два табори і почалася громадянська війна, яка обернулася національною трагедією і коштувала багатьох тисяч життів.
У вересні 1658 року з ініціативи Виговського між Річчю Посполитою і Гетьманщиною під містом Гадяч підписали договір, за яким Київщина, Брацлавщина та Чернігівщина утворювали Велике Князівство Руське, яке нарівні з Польщею та Литвою ставало третім рівноправним членом Речі Посполитої з повним збереженням гетьманського правління, прав і звичаїв українського народу.
Вдатися до такого кроку гетьмана спонукали численні порушення царською стороною міждержавної угоди, укладеної в Москві за підсумками Переяславської ради: московити замість обіцяної військової підтримки козаків у боротьбі з поляками пішли з ними на сепаратне перемир’я, втручалися у внутрішні справи Гетьманщини, посилювали військову присутність на Лівобережжі, підбурювали антигетьманську опозицію до збройних виступів.
Водночас у тексті Гадяцької угоди була така фраза, що козацькі війська воюватимуть разом із військами польськими й литовськими проти спільних ворогів, але не проти Московського царства. Виговський був дипломатом і розумів силу північного сусіда.
Але навіть попри це Москва сприйняла цю угоду як зраду. Прагнучи бути до кінця послідовним, Виговський намагався пояснити свої дії у спеціальному маніфесті, в якому дав чітку оцінку тогочасної політики Московської держави.
«…Цар не виправдав надій України, – зазначав він, – не давав їй допомоги проти ворогів, умовлявся з Польщею про поневолення козаків, наказав ставити фортецю в Києві, щоб держати нарід в ярмі; царські воєводи відмовляли гетьманові почестей, підтримували бунти, нищили край, фальшиво інформували царя про події в Україні. Та зрада підступної Москви залишила слід на усьому: вона готує нам ярмо – насамперед домашньою, громадянською війною, тобто нашою власною зброєю, без ніякої нашої вини. Все те ми виявили для нашої невинності, а тепер примушені підняти законну оборону та вдатися до сусідів з проханням про допомогу для своєї свободи. Не в нас лежить причина війни, що розгорілася…»
Навесні 1659 року московський цар оголосив Виговському війну і направив в Україну військо під командуванням князя Олексія Трубецького, чисельність якого становила, за різними даними, від 100 до 150 тисяч осіб. Гетьману довелося докласти неймовірних зусиль, щоб у стислі строки зібрати вірні козацькі полки, закликати на допомогу кримську орду, мобілізувати найманих вояків із Польщі, Молдавії, Валахії, Трансільванії. Це стало можливим завдяки заздалегідь налагодженим добрим контактам із правителями сусідніх країн.
Зрештою, вдалося зібрати приблизно 50 тисяч осіб об’єднаного війська. Наприкінці червня Іван Виговський підійшов із цим військом до Конотопа, де чотири тисячі козаків під командуванням ніжинського полковника Григорія Гуляницького неймовірними зусиллями утримували Конотопську фортецю і на понад два місяці затримали наступ московитів вглиб українських земель.
Виговський просувався із застосуванням перевіреної роками тактики дій козацького війська в поході. На напрямку дій головних сил попереду на відстані від 6 до 15 кілометрів йшов кінний розвідувальний загін чисельністю до 100 осіб. У свою чергу розвідувальний загін висилав наперед і на фланги розвідувальні роз’їзди чисельністю від 5 до 10 козаків. Це дало змогу вчасно помітити і розбити невеликий передовий загін московитів. Від полонених дізналися про місце перебування основних сил князя Трубецького і, що важливіше, про переконання у таборі супротивника, що союзники козаків кримські татари прибудуть на підмогу не скоро.
На основі цих відомостей Виговський спланував дії, за яким татари сховалися в засідці в урочищі Торговиця на схід від села Соснівки – головного козацького табору. Сам Виговський вирушив на чолі невеликого загону під Конотоп. Рано вранці 27 червня козаки напали на військо Трубецького і, скориставшись панікою у його лавах, захопили велику кількість коней та вигнали їх у степ. Оговтавшись, московська кіннота контратакувала козацький загін, і Виговський відступив за річку Соснівку до свого табору.
Наступного дня, 28 червня, Олексій Трубецький послав боярина Семена Пожарського на чолі 30-тисячного загону відбірної московської кінноти з наказом наздогнати і розбити козаків, які так зухвало вчинили напад на їхній табір. Подальший перебіг подій засвідчив, що розвідка московитів у цій ситуації діяла не найкращим чином і не мала достеменних відомостей про місце перебування і чисельність козацького війська.
Пожарський переправився через річку Соснівку й отаборився на іншому її боці. Решта московського війська на чолі з Трубецьким залишилася в таборі. Тим часом п’ятитисячний загін козаків зайшов їм у тил, захопив міст через Соснівку, зруйнував його і загатив вночі річку, затопивши низину навколо неї.
Починаючи 29 червня 1659 року вирішальну битву, яка увійшла в історію як Конотопська битва, Іван Виговський достеменно знав розташування ворога, його сили, рельєф навколишньої місцевості. Козацька розвідка у цій ситуації спрацювала бездоганно. На додачу мали необхідні відомості від захоплених у полон московитів.
Битва розпочалася з того, що вночі невеликий козацький загін несподівано, як вихор, увірвався в табір Пожарського. Невдовзі козаки уповільнили натиск, навмисно дали змогу супротивнику отямитися, а самі почали вдавати, що не туди заскочили і повернули назад, втікаючи до села Соснівки. Коли Пожарський побачив «безладну втечу» козаків, він кинувся з усіма силами переслідувати утікачів.
Виговський впустив Пожарського у Соснівку настільки, щоб ударити на нього зусібіч. За умовними сигнальними пострілами з гармат інший загін козаків атакував московське військо з тилу. Пожарський схаменувся, але було вже пізно. Організованого відступу не вийшло, почалась панічна втеча до греблі. Але втікачі всюди наражалася на перепони і пастки.
На греблі і перед нею утворилися затори. Кіннота і піхота робили спроби перебратися через річку вплав, але загатна гребля зробила своє діло: важка московська кіннота й піші топились у багнистих пливунах. Остаточно приголомшила супротивника атака кримських татар. Оточення виявилось повним. Упродовж дня розгром довершували. Усього знищили майже все військо, що було під командуванням Пожарського, а це 30 000 осіб. Сам князь був захоплений у полон разом з князями Львовим, Ляпуновим, Бутурліними, Скуратовим, Куракіним та іншими.
Почувши про розгром Пожарського, князь Трубецький відкликав решту московського війська з облоги Конотопа і почав відступ з України. Козаки з татарами кинулися навздогін і переслідували ворога упродовж трьох днів аж до московського кордону. У запеклих боях захопили багато артилерії, бойові знамена, скарбницю й майже увесь обоз московського війська.
У битві під Конотопом Московська держава зазнала однієї з найбільших у своїй історії поразок. Її військо втратило від 40 до 50 тисяч воїнів, хоч деякі джерела подають більшу цифру. Українське військо втратило загиблими приблизно 4 тисячі козаків, кримська орда – 6 тисяч вершників.
«Цвіт московської кінноти, що відбув щасливі походи 1654 і 1655 років, – писав про ці події російський історик Сергій Соловйов, – загинув за один день, і вже ніколи після того цар московський не був у змозі вивести в поле такого блискучого війська. У жалібній одежі вийшов цар Олексій Михайлович до народу й жах охопив Москву. Трубецький, на котрого поклали найбільші надії, муж на війні щасливий і ворогам страшний, утратив таке величезне військо! Після здобуття стількох міст, після здобуття литовської столиці царська Москва тепер затремтіла за свою власну безпеку: з наказу царя люди всіх станів поспішили на земляні роботи з укріплення Москви».
Докладнішу інформацію як про нову книгу, так і про подарункове видання у 2-х томах у футлярі можна дізнатися у видавництві (www.adef.com.ua).
