Українські дороги вздовж і впоперек вкриті попелом війни та запахом смерті

За труною йдуть сотні людей; тричі кидаю грудки землі у могилу, в небо тричі злітає луна від пострілів. Пити не цокаючися, вилкою їсти не можна.

Часу мало – час знову на Схід. Центральна Україна, закляклі Черкащина і Дніпровщина, напівпорожні дороги: тут кожна третя машина розцяцькована знаками й брудом війни.

Там, де були ліси – тепер поля, а там, де були поля – тепер ліси. У землі лежать списи, стріли, бойові сокири, мечі, спресовані тисячами років...

Над цим всім гігантські агрохолдинги ростять пшеницю, кукурудзу, жито, просо, овес. Зерно, вирощене коло могил на кулях, у здобреній ріллі, вивозять оцими порожніми дорогами, а далі, домовившись – морем.

Агрохолдинги (ще до війни) скаржаться на брак робітників, немає кому працювати. Частина могил розорана, частина все ще в строю перед небом і щосили нагадує про те, що так було завжди.

Над дорогами, де сновигають машини, непорушно сидять чорні ворони зграями, чекають, чим закінчиться. Все головне відбувається не тут...

P.S. Багато годин за кермом, вертаюся в розташування, воно зустрічає мене багатоголосим хором генераторів; далі ж чую людські молоді голоси. Під акустичну справжню гітару звучить "Тихо прийшов, тихо пішов", а потім – щось на вірші Тараса Шевченка, далі переспівують Андрія Хливнюка.