В’ячеслав Чорновіл – той, хто розбудив Україну
26 років тому було вбито В'ячеслава Чорновола.
Сьогодні виповнюється 26 років з дня вбивства В’ячеслава Чорновола – голови Народного Руху України. 25 березня 1999 року Чорновіл загинув в автокатастрофі на трасі біля Борисполя. Розслідування справи досі не закінчене, але родичі та колеги вважають, що це було сплановане вбивство.
В’ячеслав Чорновіл народився у 1937 році на Черкащині. Він був сином вчителів, а його батько належав до давнього козацького роду, а мати – до меценатів роду Терещенків. Хоча у радянські часи українські традиції були заборонені, батьки Чорновола всіляко їх підтримували.
«Якби мене запитали, чи жалкую я про те, як склалося моє життя, про відсиджені 15 років, я б відповів: анітрохи..., – говорив В’ячеслав Чорновіл, – і якби довелося починати все спочатку та вибирати, я б обрав життя, яке прожив».
«Чорновіл почав політизуватись під час навчання на факультеті журналістики Київського університету, – пише Василь Деревінський у книзі «В’ячеслав Чорновіл. Нарис портрета політика», – його, вихованого на гаслах дружби народів, інтернаціоналізму вразило, що в столиці України «вовком дивляться, коли ти говориш українською». У молодого комсомольського активіста зневажливе ставлення до української мови викликало спротив, пробудило почуття національної образи і честі».
У 1960-х він став одним з лідерів дисидентського руху в Україні.
Засновник та редактор «Українського вісника», в якому оприлюднювали матеріали самвидаву та хроніки національного спротиву. Член Української гельсінської групи, а згодом Української гельсінської Спілки. Очолив партію Народний Рух України. Балотувався у президенти України.
Разом з Василем Стусом та Іваном Дзюбою узяв участь у прем’єрі фільму Сергія Параджанова «Тіні забутих предків» у вересні 1965-го. Під час якої відбулася акція протесту щодо незаконних арештів української інтелігенції.
1966-го написав дослідження «Правосуддя чи рецидиви терору» – один із найсміливіших зразків тогочасної української політичної публіцистики. Наступного року уклав збірку «Лихо з розуму» (Портрети двадцяти «злочинців»). Тут оприлюднив матеріали про заарештованих 1965-го шістдесятників. Її видрукували за кордоном і заборонили в СРСР. В’ячеслав Чорновіл став лауреатом премії для кращих журналістів світу, що борються за права людини.
За активну журналістську та правозахисну діяльність тричі був ув’язнений та відбув понад 15 років таборів. Переповідають, що якось на допиті слідчий запитав у Чорновола, якби існувала незалежна Україна, якої так прагне допитуваний, то ким би він там був. На що Чорновіл відповів, що редагував би опозиційну газету.
В одному з інтерв’ю В’ячеслав Чорновіл говорив, що хотів би піти з життя «миттєво, на льоту». Його передбачення справдилося.
Чорновіл разом з іншими діячами демократичного руху став ініціатором проголошення Декларації про державний суверенітет України 16 липня 1990 р. та Акта проголошення Незалежності України 24 серпня 1991 р.
Був вбитий 25 березня 1999 році поблизу міста Бориспіль на Київщині. Згідно з висновками кількох експертів, на черепах В'ячеслава Чорновола та його водія Євгенія Павлова є своєрідні тріщини, походження яких незрозуміле – експерти не знайшли елементів автомобіля, які могли спричинити такі ушкодження.
Це частково підтверджує версію, що Павлова та Чорновола могли добивати кастетами вже після зіткнення.
Вже на наступний ранок після загибелі міністр внутрішніх справ Юрій Кравченко, не чекаючи попередніх результатів слідства, заявив, що лідер НРУ і його водій загинули в результаті дорожньо-транспортної аварії, а версія про замах навіть не розглядається.
В 2000 році головний свідок, один із тих, хто знаходився в кабіні самоскида під час аварії, помер від сердечного приступу.
Представники НРУ із самого початку називали загибель Чорновола політичним убивством. Однак справа була закрита вже у червні 1999 року. Розслідування поновилось 27 березня 2001 року, однак невдовзі знову було припинено. У березні 2005 року за проханням депутатів Верховної ради від НРУ президент Ющенко ініціював поновлення розслідування, і 4 квітня 2005 року генеральним прокурором Святославом Піскуном слідчі дії було поновлено.
2 червня 2011 року Генеральна прокуратура України, провела ексгумацію тіла В’ячеслава Чорновола. 23 лютого 2012 року Бориспільський міськрайонний суд Київської області відмовився закрити кримінальну справу за фактом загибелі колишнього лідера партії «Народний Рух України» В’ячеслава Чорновола. Однак справа з розслідуванням далі не просунулася і згодом її розгляд припинили за строком давності.
Ексзаступник генерального прокурора України Микола Голомша 15 вересня 2021 року заявляв, що В'ячеслава Чорновола і його водія вбили ударами кастета в потилицю.
Попрощатися з ним прийшло до 200 тис. людей. Труна з тілом стояла в Київському будинку вчителя (колись там засідала Центральна Рада), а черга бажаючих вшанувати загиблого простяглася аж до Хрещатика.
Поховали В’ячеслава Максимовича Чорновола на Байковому кладовищі.
Найяскравіші цитати політика — про ув’язнення, корупцію та російський імперіалізм.
Про себе
«Я політик всієї України. Може, це трохи голосно і про себе так не говорять… Але в мене східний менталітет і при цьому я в чомусь галичанин».
Про владу
«Я не прагну якоїсь великої влади, я є самодостатньою людиною. Якби я не був головою Руху, можливо, я якийсь газетно-журнальний синдикат створив би, бо це те, що я люблю, або працював би десь у виконавчій владі, щоб реалізувати свої ідеї».
Про ув’язнення
«Перебираючи в пам’яті тюремні роки, пригадую, як було важко у перші дні після першого арешту. Мене кинули в камеру до смертників. Хотіли відразу зламати. Але мене не можна було зламати, адже я вже тоді написав свої книги «Правосуддя чи рецидив терору» і «Лихо з розуму» — про те, як хтось ламавсь, а хтось вистояв. Ці мої книжки сприймалися як своєрідна інструкція поводження на слідстві. Вже пізніше тюремщики не раз казали в’язням: «Що? Навчилися у Чорновола?».
Про Україну
«Дай Боже нам любити Україну понад усе сьогодні — маючи, щоб не довелося гірко любити її, втративши. Настав час великого вибору — або єдність і перемога та шлях до світла, або поразка, ганьба і знову довга дорога до волі».
Про єдність
«На запитання, звідки ви родом, відповідав: я — людина всієї України. Завжди вважав Україну однією цілісною державою».
«Не розумію самого змісту [понять] «захід» — «схід». Ми — єдина держава, єдиний народ зі спільною долею. Думати треба про державу, а не висловлювати один одному претензії".
Про державну мову
«Допустити дві державні мови, або одну державну, а одну офіційну — значить, зруйнувати державу. Я завжди наводжу як приклад євреїв, які відродили вже мертву мову і об’єдналися навколо неї».
Про українізацію
«Ми завжди були противниками насильницької русифікації. Ми завжди виступатимемо проти насильницької українізації. Але нам потрібна така національна політика, яка допомогла б кожному громадянину республіки самому [...] відчути органічну потребу вивчити державну мову і гордитися знанням цієї мови».
Про росію
Про російський імперіалізм
«Коли нам кажуть, що російський народ у цьому не винен, я згоден, але не зовсім. Він був вимушеним носієм цієї імперської ідеї. Йому вносили це в гени. Почуття імперськості вносилося в гени простої людини. Чернишевський про це колись дуже добре сказав, що коли починаються якісь внутрішні негаразди, тоді необхідно покликати з печі російського мужика, викликати його патріотичні почуття та шукати десь турка зовнішнього, щоб він не бачив турка внутрішнього».
Про корупцію
«Корупція існує всюди. Злодії, наркоділки, сутенери й інші покидьки завше зацікавлені мати покровителів у владних структурах. Тому вони не жаліють грошей, щоб підкупити поліцая чи суддю. [...] Однак чим вище у владні структури проникає ця зараза — тим менше ренегатів вдається знайти. Тому корупція на Заході подібна до піраміди, де внизу багато негідників, а вгорі — щоразу менше зрадників. В Україні все навпаки. [...] На одного такого, що має змогу дати хабаря, припадають десятки й сотні тих, що прагнуть його отримати».
