Ветеран українських спецслужб розкрив терористичну сутність РФ
Ветеран Служби зовнішньої розвідки оприлюднив текст про терористичну сутність російської політики.
Статтю генерал-лейтенанта Олександра Христенка оприлюднило видання «Вектор».
Нижче публікуємо текст у авторській редакції.
***
Невибірковий масовий терор, фізичне знищення опонентів у Росії та закордоном як інструменти російської внутрішньої та зовнішньої політики
Установлюючи й утверджуючи в Російській федерації авторитарний режим, Кремль возвів терор в ранг державної політики. Для боротьби зі своїми політичним противниками він активно застосовує методи, які не мають законодавчого або судового забезпечення (вбивства, незаконні арешти, викрадення людей, катування, страти громадян без суду і слідства тощо).
За дорученням держави вони можуть вершитися силовими структурами як всередині країни проти її внутрішніх опонентів, так і за кордоном – аж до проведення спеціальних операцій проти інших держав. Актами «державного тероризму» вважаються також злочини терористичного характеру, вчинені за фінансової, матеріальної та іншої підтримки держави членами терористичних організацій, найманцями, бойовиками приватних парамілітарних структур, лідерами та активістами організованих злочинних угруповань.
В українській політології така практика кваліфікується як «державний тероризм». (Горлач М. І., Кремень В. Г. Політологія: наука про політику. К.: Центр учбової літератури, 2009; Г. Перепелиця. Державний тероризм // Політична енциклопедія. Редкол.: Ю. Левенець, Ю. Шаповал та ін. — К.: Парламентське видавництво, 2011)
Між тим, загальнопринятого юридичного визначення терміну «державний тероризм» у міжнародному праві немає. Навіть у Женевській декларації ООН про тероризм 1987 року, де розкрите це поняття, говориться, що він «проявляється в…», а далі перераховуються 11 (одинадцять) ознак «державного тероризму».
У цій статті для обґрунтування твердження, що Кремль проводить політику «державного тероризму» будуть розглянуті найбільш характерні з них. З цією метою використані матеріали з відкритих джерел - рішення судів, офіційні заяви державних діячів, свідчення учасників злочинів, висновки авторитетних міжнародних правозахисних організацій та інші вагомі докази.
***
1. Першою ознакою «державного тероризму» Женевська декларація визнає «практику поліцейської держави, спрямованої проти своїх громадян, спостереження, розгін зібрань, контроль за новинами, побиття, тортури, незаконні арешти, масові арешти, фальсифіковані звинувачення, показові суди, вбивства». Якщо факти застосування Кремлем насильства проти своїх громадян незаперечні, то визнання Росії «поліцейською державою» потребує обґрунтування.
Довідково: Ще 2014 року британське видання «The Independent», оприлюднило дані, що в Росії на 100 тисяч населення приходиться 564 поліцейських. На той час за їх кількістю на душу населення Росія вийшла на перше місце у світі, значно випередивши Туреччину, Італію, Португалію. Зараз це число зросло у зв’язку з утворенням 2016 року Федеральної служби національної гвардії Росії чисельністю до 340 000 співробітників. Саме вони по-звірячому розправлялися з учасниками протестних акцій в Москві, Санкт-Петеребурзі та інших крупних містах Росії влітку й восени 2019 року. Але надмірна кількість поліцейських не єдиний критерій, за яким держава визнається «поліцейською». Цей політологічний термін вживається щодо країн, де відсутній реальний розподіл влади, а Конституція не є головним законом; де поліція підзвітна своєму керівництву, а не закону і має набагато більше прав щодо громадянина, аніж обов’язків; де будь-які дії поліцейських вважаються законними, за виключенням очевидних порушень законодавства. Останніми красномовними свідченнями наявності підстав вважати Росію «поліцейською державою» є факт засудження до 3,5 років колонії актора Павла Устинова тільки за те, що під час його безпідставного затримання поблизу місця проведення несанкціонованої акції в Москві один з поліцейських вивихнув плече, а також оголошення в міжнародний розшук московського програміста Айдара Губайдуліна, звинуваченого в насильстві щодо представника влади за те, що він жбурнув у поліцейського пусту пластикову пляшку вагою 20 грам, хоча й не попав у нього. Взагалі, «Московська справа», яку розслідує Слідчий комітет РФ за статтею «масові безпорядки» щодо учасників санкціонованих і несанкціонованих акцій протесту «За чесні вибори» є важливим джерелом інформації про політичну кризу легітимності російської влади.
2. Ще однією ознакою «державного тероризму» Женевська декларація називає «доставку державою ядерної зброї на територію інших держав, у їхні територіальні води або в міжнародні води».
Довідково: Ще 2015 року, реагуючи на нестримані заяви російських політиків, Генеральний Секретар НАТО Йенс Столтенберг висловив занепокоєння можливістю розміщення російської ядерної зброї в окупованому Криму. Коментуючи їх, Секретар РНБО України Олександр Турчинов в інтерв’ю «Укрінформу» заявив, що Росія проводить активні роботи з розміщення на території окупованого Криму ядерної зброї і засобів доставки ядерних зарядів. За його словами, керівництво РФ поставило завдання розгорнути на півострові полк бомбардувальників Ту-22М3 і три дивізіони оперативно-тактичних ракетних комплексів «Искандер-К» й «Искандер-М», у тому числі, укомплектованих ракетами з ядерними боєголовками. Тоді ж, представник ГУР МО України Вадим Скибіцький оприлюднив висновки воєнної розвідки про те, що в Криму у російських окупаційних військ є засоби доставки ядерної зброї. Це літаки, бойові кораблі і підводні човни, розміщені на аеродромах Криму і військово-морській базі у місті Севастополі. Що ж стосується ядерних боєзарядів, які знаходяться на території Південного військового округу, то вони можуть бути швидко доставлені в Крим. 2019 року цей же експерт повідомив, що воєнна розвідка України зафіксувала проведення навчань у підрозділах, які залучаються до транспортування ядерних боєприпасів з території РФ на територію окупованого Криму. Можливість розгортання Росією ядерної зброї на окупованому півострові допускав Президент України Петро Порошенко. Виступаючи на Генеральній асамблеї ООН (лютий 2019 року), він підкреслив: «Не можна виключати і можливе розгортання ядерної зброї на півострові. Інфраструктура вже розвинена, і Росія використовувала останні п’ять років для її відновлення і модернізації».
3. Третя ознака «державного тероризму» - «військові маневри і навчання, що проводяться поблизу кордонів іншої держави (зона до 30 км від смуги державного кордону) і становлять загрозу її незалежності й територіальної цілісності».
Довідково: Після анексії Криму і військової агресії на Донбасі, вона не потребує детальної аргументації. Водночас, оскільки Кремль продовжує нарощувати потенціал для можливого вторгнення в Україну, варто хоча б назвати зосереджені на нашому кордоні військові з’єднання РФ, які регулярно проводять навчання і тренування:
- новостворена Восьма загальновійськова армія Південного військового округу, яка здійснює управління 1 і 2 армійськими корпусами чисельністю понад 30 тисяч осіб, розгорнутими на окупованих територіях Донецької і Луганської областей;
- потужне військове угруповання в Криму (база Чорноморського ВМФ, підрозділи сухопутних військ, повітряно-космічних сил, сил спеціальних операцій);
- дві загальновійськові армії, танкові армії, армійський корпус, армії військово-повітряних сил і ППО, підпорядковані стратегічному командуванню «Захід».
- попри неодноразові заперечення Президента РБ Олександра Лукашенка, існує небезпека того, що територія Республіки Білорусь також може бути використана Росією як плацдарм для агресії проти Заходу, і проти України.
4. Зміст рішення Міжнародного Суду ООН в Гаазі від 8 листопада 2019 року про визнання його юрисдикції у справі за позовом України проти РФ щодо порушення Росією Конвенції про заборону фінансування тероризму, а також Конвенції про заборону расової дискримінації, підтверджує обґрунтованість звинувачень РФ у проведенні політики «державного тероризму». Мова йде про такі ознаки як «атака збройними силами держави цілей, яка представляє загрозу для цивільного населення, що живе в іншій державі» і «створення та підтримка озброєних загонів найманців, з метою знищення суверенітету іншої держави».
Довідково: Нагадаємо, що серед звинувачень, висунутих Росії:
- надання зброї та інших видів допомоги незаконним збройним формуванням;
- збиття літака «Малайзійських авіаліній» рейсу MH17;
- обстріли житлових районів Маріуполя та Краматорська;
- знищення цивільного пасажирського автобуса неподалік Волновахи;
- вибух під час мирного зібрання в Харкові;
- дискримінація щодо української та кримськотатарської громад;
- заборона діяльності Меджлісу кримськотатарського народу;
- низка зникнень, вбивства, самовільні обшуки, затримання;
- обмеження на викладання української й кримськотатарської мов.
5. Найбільш характерними ознаками політики «державного тероризму» Женевська декларація вважає:
- «вбивства і спроби вбивств державних діячів інших держав або національно-визвольних рухів, що вчиняються державою, незалежно від того, виконуються вони за допомогою військового удару, спеціальних операцій чи найму агентів»;
- «таємні операції розвідувальних або інших державних сил, спрямованих на дестабілізацію або підпорядкування іншої держави, національно-визвольного руху або міжнародного мирного руху»;
- «продаж зброї, що підтримує продовження регіональних воєн і затримує політичне вирішення конфліктів».
Щоб довести причетність Росії до вчинення таких дій, достатньо назвати приклади, які вже стали хрестоматійними:
а) вбивство 13 лютого 2004 року в місті Доха екс-виконувача обов’язки Президента Чеченської Республіки Ічкерія Зелімхана Яндарбієва. Тоді катарський суд визнав винними у вчиненні цього злочину двох російських громадян, яких засудив до 25 років ув’язнення. Зачитуючи вирок, суддя заявив, що: «… російське керівництво видало наказ про ліквідацію колишнього чеченського лідера. План вбивства обговорювався в штаб-квартирі російських спецслужб в Москві». Факт причетності злочинців до кадрового складу російських спецслужб визнав також у спеціальному звернені до катарської влади на той час виконувач обов’язки міністра закордонних справ РФ Ігор Іванов.
Довідково: Твердження Кремля, що спосіб знищення російськими розвідниками Зелімхана Яндарбієва нічим не відрізняється від тих, які у боротьбі з тероризмом застосовують інші спецслужби, є непереконливим. По-перше, на той час жоден суд, у тому числі російський, винним Яндарбієва у вчиненні терактів не визнавав, а оголошення Росією 2001 року його в розшук по лінії Інтерполу є досить спірним рішенням, позаяк було політично вмотивованим. По-друге, якщо Росія визнавала Яндарбієва міжнародним терористом, то чому Президент РФ Борис Єльцин 1996 року вів з ним переговори в Кремлі, а Голова Уряду РФ Віктор Чорномирдін підписував з ним Угоду «Про припинення бойових дій в Чечні»? По-третє, внаслідок вибуху могли постраждати невинні жертви, які разом з Яндарбієвим і його сином у день вбивства поверталися з п’ятничної молитви.
б) отруєння 2006 року у Великій Британії колишнього співробітника МВС і ФСБ РФ Олександра Литвиненка, який за місяць до своєї загибелі отримав підданство Великобританії. За висновком судді Високого Суду Лондона Роберта Оуена, зробленим на підставі вивчення матеріалів британських спецслужб, операція з його вбивства, ймовірно, проводилась зі згоди тодішнього Директора ФСБ Миколи Патрушева і Президента РФ Володимира Путіна. Слід зазначити, що отруєння Литвиненка ретельно готувалось, було здійснено професійно, а сама ліквідація перебіжчика супроводжувалася низкою операцій прикриття.
Довідково: Як відомо, першим, на кого впала підозра у вбивстві Олександра Литвиненка був італійський адвокат Маріо Скарамелла. Він контактував з жертвою в день отруєння, попереджав Литвиненка, як свого однодумця, про небезпеку, а головне - в організмі Маріо Скарамелли також був виявлений «Полоній», від якого загинула жертва. На той час українській розвідці цей персонаж був добре відомий. Рівно за рік до отруєння Литвиненка в Лондоні, у жовтні 2005 року в Італії, дорогою в Неаполь поліція затримала автофургон з чотирма заробітчанами зі Львова. У результаті обшуку серед десятків коробок була знайдена одна, у якій знаходились один чи два, точно не пам’ятаю, постріли для ручного протитанкового гранатомета (РПГ). Як з’ясувалось, автофургон був затриманий за зверненням в поліцію Маріо Скарамелли. Той точно вказав на тайник і заявив, що українці, за завданням спецслужб, нібито готували замах на нього у зв’язку з роботою в складі парламентської комісії сенатора Паоло Гудзанті. Нагадаю, що ця комісія була створена за ініціативою партії Сільвіо Берлусконі «Forza», на підставі відомостей з «архіву Мітрохіна». Таку назву отримали матеріали радянської розвідки, вивезені у Велику Британію колишнім співробітником архівного підрозділу ПГУ КДБ СРСР майором Василем Мітрохіним. Комісія Паоло Гудзанті вивчала вплив КДБ СРСР на італійських політиків періоду «холодної війни». Головним підозрюваним у співпраці з радянською розвідкою був, лівоцентристський політик Романо Проді - на той час основний конкурент Берлусконі у боротьбі за посаду прем’єр-міністра Італії. Попри те, що італійський суд повністю виправдав українців, які випадково опинилися в центрі шпигунського скандалу, а щодо Маріо Скарамелли виникли обґрунтовані підозри в інсценуванні замаху на самого себе, в європейському інформаційному просторі ще довго гуляла байка про українців-терористів. Вона мала два варіанти: українці – агенти КДБ-СБУ і українці - ісламські терористи. Автори цієї сенсації, щоб зробити з львівських правовірних християн бойовиків «Аль Каєди», у знайдену коробку з пострілами для РПГ підкинули ще й Коран. Показово, коли після арешту українців в Італії виник гучний скандал ми звернулися за консультацією до СЗР РФ, адже знали, що у справах парламентської комісії Паоло Гудзанті Маріо Скарамелла бував у Москві і контактував з високопосадовцями російських спецслужб, На жаль, відповіді від російських партнерів ми не отримали. І якби не професійні дії британської поліції, яка не зупинилась на версії причетності до вбивства Литвиненка Маріо Скарамелли, а почала перевірку інших, що зрештою вивели слідство на колишнього співробітника КДБ СРСР-ФСО РФ Андрія Лугового, загроза проведення масштабних дезінформаційних кампаній з компрометації України та її спецслужб була б реальною.
в) найгучнішим провалом російських спецслужб останніх років слід вважати отруєння у березні 2018 року колишнього співробітника російської воєнної розвідки, полковника Скрипаля і його доньки. За словами Прем’єр-міністра Великобританії Терези Мей вчинення цього злочину, внаслідок якого загинула невинна британка, санкціонувало російське керівництво, а міністр безпеки Співтовариства поклав відповідальність за отруєння Скрипалів особисто на Володимира Путіна. Показово, що намагався вбити свого колишнього колегу Скрипаля, полковник російської військової розвідки Герой Росії Анатолій Чепіга, який отримав це високе звання не після трьох відряджень в Чечню, а 2014 року, за участь в анексії Криму і війні на Донбасі.
***
Характеризуючи російську політику «державного тероризму», важливо звернути увагу на ще один важливий доказ, який експерти часто належним чином не оцінюють. Це відкрита і прихована підтримка Росією організацій, які більшістю цивілізованих держав визнаються терористичними. Російське керівництво не включає до Федерального списку терористичних ті організації, які займають чітко виражену антизахідну, антиамериканську, антиізраїльську позицію.
Довідково: Так, незважаючи на те, що Євросоюз, США, Канада, Японія, Ізраїль, частково Австралія і Великобританія вважають правлячий у Секторі Газа палестинський ісламістський рух ХАМАС терористичною організацією, Росія її такою не визнає, а лідери ХАМАС на запрошення Президента РФ Путіна постійно відвідують Москву. Російські військовослужбовці в одному окопі з бійцями елітного військово-політичного формування - Корпусу Стражів Ісламської Революції (КСІР), яке є частиною Збройних Сил Ірану, захищають режим Башара Асада в Сирії. І це попри те, що 2019 року влада США, Саудівської Аравії і Бахрейну визнали КСІР терористичною організацією. У сирійському конфлікті їх активним союзником виступає воєнізована ліванська шиїтська організація ХЕЗБОЛЛА, яка визнана терористичною в Євросоюзі, США, Канаді, Ізраїлі, Єгипті, Лігою арабських держав, країнами Перської затоки, а також частково Австралією і Великобританією. Багаторічні зв’язки пов’язують Росію з заснованою на марксистсько-ленінській ідеології Робітничою партією Курдистану (Курдською робітничою партією), діяльність якої заборонена в Євросоюзі, США, Великобританії, Канаді, Австралії, Туреччині, Нідерландах, Німеччині, Новій Зеландії, Франції, на Філіппінах, а також у Казахстані, Молдові, Азербайджані.
Якщо співпрацю з вказаними терористичними організаціями ще якось можна пояснити геополітичними інтересами і логікою боротьби Росії за регіональне лідерство у багатому на вуглеводи Близькому Сході й Середземномор’ї, то виправдати Кремль у видачі ліцензій на вбивства за кордоном представників опозиції, неможливо. Адже вони суперечать загальновизнаним нормам і принципам міжнародного права, міжнародним договорам РФ і навіть їхнім федеральним законам.
***
Результати аналізу практики ліквідації політичних опонентів кремлівському режиму за кордоном дають підстави зробити припущення, що в Росії ХХІ століття обов’язково має існувати позасудовий порядок санкціонування вчинення таких злочинів, врегульований рішеннями вищого політичного керівництва країни. Звичайно, він має найвищий рівень секретності, вочевидь, гриф «особливої важливості».
Водночас, метод історичної ретроспективи дозволяє скласти уяву про нього, хоча б у загальних рисах. Застосування цього методу виправдане через те, що ФСБ, СЗР, ФСО вважають себе правонаступниками ВЧК-ГПУ-НКВД-КГБ, свято оберігають і примножують традиції гвардії «залізного Фелікса».
Так, 20 грудня, в день підписання Леніним 1917 року декрету про створення ВЧК в Росії на державному рівні щорічно відзначають «День працівника органів державної безпеки». Вітаючи їх 2017 року зі 100-річним ювілеєм ВЧК, Володимир Путін наголосив: «Як би не змінювались епохи, абсолютна більшість людей, обравши цю важку професію, завжди були справжніми державниками і патріотами, які достойно і з честю виконували свій обов’язок…».
Отже, в листопаді 1929 року, після втечі помічника й особистого секретаря Сталіна Бориса Бажанова і його спільника – співробітника ОГПУ Аркадія Максимова навздогін зрадникам і як застереження всім, хто замишляв щось подібне, вищий орган державної влади СРСР - Центральний виконавчий комітет (ЦВК) опублікував постанову. Там повідомлялось: «Особи, які відмовляються повертатись в Союз РСР, оголошуються поза законом». Вона передбачала: а) конфіскацію всього майна засудженого; б) розстріл засудженого через 24 години після того, як його особистість буде встановлена. Закінчувалась ця постанова нечуваним формулюванням: «Цей закон має зворотну силу». Відмінять цю постанову тільки через 30 років, а до 1959 року згідно з нею відстріл опозиціонерів буде поставлений на потік. Жертвами радянського роежиму стануть – білогвардійські генерали, Лев Троцький, видатний радянський розвідник, неповерненець, який відкрито засудив сталінізм, уродженець Галичини Ігнатій Рейсс (Порецький), лідери українського національно-визвольного руху Євген Коновалець, Лев Ребет, Степан Бандера, ймовірно, Симон Петлюра, єпископ Мукачівської греко-католицької єпархії Теодор Ромжа. 1952 року за дорученням Сталіна радянська розвідка навіть готувала вбивство керівника Югославії маршала Йосипа Броз Тіто.
Чіткі команди щодо їх фізичного знищення давало вище партійно-радянське керівництво СРСР, а Сталін разом Єжовим і Берією навіть особисто інструктував організатора і виконавця вбивств – одного з керівників радянської розвідки, уродженця Мелітополя Павла Судоплатова. У своїх спогадах «Разведка и Кремль» той залишив свідчення, що в одному із сейфів на Луб’янці у запечатаному конверті з написом «без дозволу вищих інстанцій не розкривати» і грифом «цілком таємно». зберігався спеціальний журнал записів усіх ліквідацій з посиланням на відповідні рішення вищих державних органів.
Російські історики спецслужб наполягають, що після вбивства 1959 року Степана Бандери Радянський Союз відмовився від цієї злочинної практики. При цьому вони посилаються на колишнього очільника ПГУ КДБ СРСР, останнього Голову КДБ СРСР Леоніда Шебаршина. Між тим, є підстави критично сприймати слова цього авторитетного фахівця, талановитої людини, відомого майстра афоризмів.
По-перше, спроба отруїти і зрештою вбивство Голови Революційної ради Афганістану Хафізулли Аміна в грудні 1979 року були здійснені спецназом КДБ СРСР. Рішення про його ліквідацію приймало Політбюро ЦК КПРС.
По-друге, очевидним є кураторський слід ПГУ КДБ СРСР в організації вбивства болгарськими спецслужбами дисидента Георгія Маркова.
По-третє, колись цілком таємна «Розвідувальна доктрина» СРСР, яка була затверджена 1974 року і залишалась чинною до 1991 року, «у сфері здійснення спеціальних операцій», серед інших ставила перед ПГУ КДБ СРСР завдання «проведення спеціальних заходів щодо зрадників Батьківщини і операцій з припинення антирадянської діяльності найбільш активних ворогів Радянського Союзу».
Вочевидь, суворо утаємничена «Розвідувальна доктрина Російської Федерації» та інші документи концептуального характеру, які визначають завдання і напрямки діяльності сучасних російських спецслужб, мало чим відрізняються від радянських. Хіба що в їхніх текстах ідеали «соціалістичного інтернаціоналізму» замінені на ідеали «Русского мира».
***
Наявна у відкритому доступі інформація вказує на те, що основним виконавцем замовних вбивств своїх опонентів за кордоном Кремль визначив військову розвідку - ГУ ГШ МО РФ (колишнє ГРУ). Але, вочевидь, убивство Яндарбієва, замах на Скрипалів, виконавцями яких були офіцери військової розвідки РФ - це лишень «вершина айсбергу». Так, виступаючи 2 листопада 2018 року на урочистостях з нагоди 100-річчя російської воєнної розвідки, Володимир Путін підкреслив її вагомий внесок у збереження в Сирії режиму Башара Асада: «Величезну роль у знищенні ватажків бандитів… відіграла військова розвідка». Під час анексії Криму й утверджуючи на півострові окупаційний режим, незмивною ганьбою покрили себе також співробітники ФСБ РФ, які тероризували й продовжують переслідувати кримськотатарських активістів і проукраїнськи настроєних жителів півострова. За оприлюдненою в квітні поточного року Службою безпеки України інформацією, кадрові офіцери російських спецслужб організовують терорисчтину діяльність в Україні з території окупованого Донбасу. При цьому ГУ МО ГШ РФ і ФСБ діють спільно, використовуючи «співробітників» МГБ ДНР, МГБ ЛНР та найманців з РФ. Жертвами вчинених ним терактів стали офіцери спецслужб України – генерал ГРУ МО України Шаповал і полковник СБУ Хараберюш. Згідно з заявою Голови СБ України Василя Грицака: «Це були спільні операції ФСБ і ГУ ГШ МО РФ…, а справжнім організатором вбивств був начальник Департаменту контррозвідувальних операцій, генерал-лейтенант ФСБ РФ Дмиро Мінаєв».
***
На відміну від України й закордоння, довести причетність російських спецслужб і вищого політичного керівництва Росії до організацій терористичних актів на своїй території, складно. Про справжню роль російських спецслужб в організації підривів житлових будинків у Буйнакську, Москві, Волгодонську восени 1999 року, попри наявність багатьох ознак, ми дізнаємось після падіння авторитарного режиму Володимира Путіна, а зараз можемо говорити лише у ймовірній площині.
На жаль, нерозкритим вважається вбивство журналіста Дмитра Холодова, у вчиненні якого обґрунтовано підозрюються співробітники ГРУ ГШ МО РФ, котрі «невірно зрозуміли вказівку» на той час Міністра оборони РФ Павла Грачова «закрити йому пельку». На документуванні «чеченського сліду» зупинилось слідство над виконавцями вбивств журналістів Анни Політковської (дівоче прізвище Мазепа, яка народилася в Нью-Йорку, в сім’ї радянського дипломата Степана Мазепи, де він працював у представництві Української РСР при ООН).
Президент Литви Даля Грибаускайте виразила думку багатьох, відгукнувшись на загибель затятого противника путінського режиму, щирого друга демократичної України Бориса Немцова таким чином: «Убивство Бориса Немцова показує, що Росія сповзає вниз, у темряву терору проти власного народу». Не встановлені замовники й організатори резонансних вбивств чеченської правозахисниці Наталії Естемірової і американського публіциста Пола Хлебнікова.
До зміни політичної влади в Росії шанси на розкриття цих справ мінімальні.
***
Для посягання на життя визначених російською владою противників, поряд з вогнепальною зброєю і вибухівкою, спецслужби традиційно використовують також отруйні і радіоактивні речовини, токсичні гази.
З цією метою вже в перші роки Радянської влади був створений, і ймовірно функціонує й по цей день, спеціальний науково-дослідницький підрозділ, який виготовляє, досліджує, випробовує, розробляє токсичні речовини і вдосконалює методику їх застосування. Про наявність такої зброї в арсеналі сучасних російських спецслужб, а також її високу ефективність свідчить, зокрема, спосіб ліквідації в результаті «агентурно-бойової операції» ФСБ РФ лідера арабських найманців в Чечні Хаттаба. Той миттєво помер, відкривши оброблений сильнодіючою отрутою конверт. Британські слідчі органи довели, що смерть Литвиненка настала внаслідок отруєння радіоактивним «Полонієм», а батька й доньку Скрипалів труїли нервово-паралітичної речовиною «Новичок». При цьому, заради об’єктивності, слід зазначити, що фізичне знищення терористів, застосування щодо осіб, причетних до терористичної діяльності тортур та «інших спеціальних методів дізнання», а також репресивних заходів щодо їх родичів практикується також силовими структурами різних країн, у тому числі США, Ізраїлю та інших.
***
Ще однією ознакою «державного тероризму визнається «скасування громадянських прав і свобод, положень конституції і законів під приводом протидії тероризму».
Як відомо, відповідно до Закону РФ «Про протидію тероризму» на ФСБ РФ покладена відповідальність за збір і підготовку матеріалів для прийняття рішення про визнання судами Російської Федерації організацій терористичними (всього 31). Серед них - «Партія ісламського визволення» («Хізб ут-Тахрір аль Ісламія»), прихильники якої з числа кримських татар жорстоко переслідуються ФСБ РФ в анексованому Росією півострові. Але правлячому режиму цього виявилось замало. Керовані Кремлем законники обґрунтували ще й теорію боротьби з «екстремізмом» (політичним, релігійним, національним), як ідеологічним підґрунтям тероризму. 2002 року в Росії був прийнятий Федеральний закон РФ «Про протидію екстремістській діяльності». Дарма, що жоден з нормативно-правових актів ООН, де вживається термін «екстремізм», не дає йому чіткого визначення. А у національних законодавствах США, Німеччини, Великобританії, Франції він геть відсутній. Слідом за РФ, мавпуючи законодавство колишньої метрополії, «екстремістська діяльність» переслідується кримінальними кодексами деяких пострадянських держав – Білорусі, Казахстану, Молдови, Таджикистану.
Довідково: Попри спротив вітчизняних фахівців режим Януковича також роздмухував жупел «екстремізму», намагаючись запровадити в Україні відповідальність за фантомну «екстремістську діяльність». Спочатку рішенням РНБО від 25 травня 2012 року «Про заходи щодо посилення боротьби з тероризмом в Україні», а згодом диктаторськими законами 16 січня 2014 року.
Боротьба з «екстремізмом» дозволила суттєво посилити роль ФСБ РФ, як стрижневої опори правлячого в Росії політичного режиму, вдосконалити вибудувану систему державного контролю за процесами, що відбуваються практично у всіх сферах людської діяльності: духовній, інтелектуальній, науковій, політичній, військовій, управлінській, творчій, а також у галузях освіти, охорони здоров’я, культури, медіа, юриспруденції тощо. Зокрема, за аналогією зі складанням списків терористичних організацій, відповідно до Закону РФ «Про протидію екстремістській діяльності» в Росії запроваджено практику визнання організацій екстремістськими (всього 60) і заборони їх діяльності на території країни.
Довідково: Якщо серед українських організацій честі бути визнаним терористичною удостоївся лише «Правий сектор» (Терористичне співтовариство – структурний підрозділ «Правий сектор» на території Республіки Крим»), то перелік українських екстремістських організацій виглядає більш представницьким: «Правий сектор», «Українська національна асамблея – Українська народна самооборона» (УНА-УНСО), «Українська повстанська армія» (УПА), «Меджліс кримськотатарського народу», «Українська організація «Тризуб» імені Степана Бандери», «Українська організація «Братство» (всього 6).
Згідно з Законом РФ «Про протидію екстремістській діяльності» Міністерство юстиції Росії, починаючи з 2007 року, складає і щорічно оновлює «Федеральний список екстремістських матеріалів». Він охоплює роботи на релігійні теми, образотворчого мистецтва, музичні, історичні, літературні твори, фільми, публікації, лозунги, веб-сайти, які за матеріалами ФСБ РФ визнані російськими судами екстремістськими. Станом на 30 грудня 2018 року їх перелік становить 4885 пунктів. Чільне місце у списку «екстремістських матеріалів» займають праці українських авторів і на українську тематику, насамперед, про спротив України імперській політиці Кремля, Голодомор, лідерів ОУН-УПА та інших діячів національно-визвольного руху.
***
Російська Федерація задовго до анексії Криму і військової агресії на Донбасі демонструвала всьому світові, що вважає Україну державою з сумнівною історичною легітимністю, яка повністю належить до сфери її «життєво-важливих інтересів».
Свідченням прагнення поширити свою юрисдикцію на Україну були спроби Кремля схилити керівництво нашої держави підписати Договір про співробітництво країн-учасниць СНД у боротьбі з тероризмом.
Довідково: Нагадаю, 1999 року, спираючись на відпрацьовані СБ спільно з МЗС України аргументи, українська урядова делегація, утрималась від його підписання. Деякі статті були розцінені українськими експертами як свідчення бажання РФ створити умови для застосування своїх спецпідрозділів на території інших держав. Більш того, країна, яка погоджувалась приймати такі формування позбавлялась права висловлювати претензії до іноземних спецпідрозділів у зв’язку зі смертю, тілесними ушкодженнями, нанесенням шкоди майну фізичних і юридичних осіб під час виконання завдань, передбачених Договором. Історія довела правильність зайнятої Україною позиції. Під час Помаранчевої революції 2004 року, попри присутність в Україні співробітників російських спецслужб, вони не наважились брати участь у силових акціях проти претестувальників.
Враховуючи досвід Майдану 2004 року, Кремль значно розширив права російських спецпризначенців на пострадянському просторі. У грудні 2004 року набув чинності Закон РФ «Про ратифікацію Договору про співробітництво держав-учасниць СНД у боротьбі з тероризмом» з низкою суттєвих поправок до його тексту. Відтепер, на військовослужбовців антитерористичних формувань РФ, котрі беруть участь у проведенні антитерористичних заходів на території країн СНД, законодавство цих держав не поширюється.
2012 року, скориставшись зміною політичної ситуації в Україні, лобістам інтересів Кремля в Україні вдалося включити до Рішення РНБО України «Про заходи щодо посилення боротьби з тероризмом в Україні», введеного в дію Указом Президента України В.Ф.Януковича №386/2012 від 08.06.2012 року, доручення МЗС України «вивчити питання і підготувати пропозиції» про приєднання України до вищезазначеного Договору. Утім, це доручення спочатку вдалося «забалакати», а згодом й переглянути. Не будь цього зроблено, російські спецпризначенці мали б повне право брати участь в антитерорисчній операції, оголошеній 19 лютого 2014 року тодішнім Головою СБ України Олександром Якименком і не нести за це жодної відповідальності.
***
Донедавна, оцінюючи тенденції розвитку міжнародного тероризму в світі, ми впевнено стверджували, що тероризм в Україні виявляється у проявах, характерних для початкової стадії його розвитку, а лідери міжнародних терористичних організацій не розглядають нашу державу як об’єкт своїх злочинних посягань. Її територія слугувала лідерам та активістам таких організацій місцем вербування нових прихильників, здобування коштів легальним і нелегальним шляхом на підтримку однодумців, у рідких випадках - підготовки до вчинення терактів у «третіх» країнах, а головне, використовувалась як транзитна, з метою легалізації, реабілітації, лікування, відпочинку бійців, отримання ними освіти тощо.
Жоден з вітчизняних експертів не міг тоді спрогнозувати, що обстановку по лінії боротьби з тероризмом в Україні кардинально змінить Російська Федерація, спецслужби якої, попри різні ситуації, вважались найбільш близькими і надійними партнерами. Але саме розвідувальні органи і спеціальні служби країни-агресора брали безпосередню участь у віроломній анексії Криму й організації військової агресії на Донбасі. Саме вони зараз здійснюють керівництво диверсійно-терористичною діяльністю ДНР-ЛНР, які вчиняли терористичні акти в Україні, через що проблема протидії тероризму набула у нас в державі особливої актуальності.
Відтак, враховуючи досвід і силу противника, пропоную включити до рекомендацій конференції такі пропозиції:
1. Визнати, що головною загрозою поширення тероризму в Україні є політика «державного тероризму» з боку Російської Федерації.
2. Підкреслити, що значне місце в її реалізації відведено російським спецслужбам.
3. Пріоритетними напрямами діяльності України з організації ефективної протидії такій політиці вважати:
- покращення міжнародної взаємодії та обміну інформацією між партнерами з НАТО і країнами Євросоюзу з питань боротьби з тероризмом;
- посилення взаємодії та обміну інформацією з протидії тероризму на національному рівні між суб’єктами боротьби з тероризмом й іншими уповноваженими органами;
- поліпшення науково-методичного, фінансового, матеріально-технічного, кадрового забезпечення діяльності антитерористичних підрозділів спецслужб.
- вдосконалення законодавчого забезпечення боротьби з тероризмом.
Зокрема:
а) запропонувати Верховній Раді України прискорити розробку і затвердження дієвого механізму реалізації вимог статті 24 Закону України «Про боротьбу з тероризмом» щодо визнання в судовому порядку організації, відповідальної за вчинення терористичного акту, терористичною;
б) запропонувати МЗС України вивчити питання щодо доцільності відпрацювання пропозицій про внесення до Женевської декларації про тероризм 1987 року додаткової ознаки «державного тероризму» - «насильницьке протиправне відторгнення території та її одностороннє включення до свого складу».
