Від учорашнього вечора я вагався: писати це чи ні? Вирішив написати. Це стосується родичів героїв небесної сотні
Від учорашнього вечора я вагався: писати це чи ні? Вирішив написати. Це стосується родичів героїв небесної сотні.
Мені в приват написало кілька з них. Пишуть таке: «Не гнівайтеся на родичів – нам НЕ МОЖНА ГОВОРИТИ». В мене зустрічне питання: а кому, як не вам, у цій країні ще можна говорити???
Мільйон гривень – родичам убієнних, 700 тисяч – важко пораненим, 500 тисяч – середні ушкодження, 200 тисяч – легкі побої. Всім дали звання Героїв посмертно, пільги для дітей при вступі тощо. Дехто з потерпілих на Майдані стали радниками Гройсмана (це взагалі окрема тема, як потерпілий на Революції Гідності може стати радником геноцидного прем’єра). Давайте чесно: багато хто з родичів (не всі) тихенько позабирали звання, матеріальні компенсації – і кривого слова про владу пікнути не можуть. Тому що війна. А може, треба навпаки? Може, якраз родичам Небесної Сотні треба вийти і сказати, що завод головнокомандувача не може вигравати тендер на постачання зброї, а син міністра МВС не може постачати амуніцію – тому що війна. Сидите і затикаєте самим собі рота.
Що означає це «нам не можна говорити?». Це нагадує афоризм «не розхитуйте човна, бо щурів нудить». Я вже починаю губитися в здогадках, хто тут щурі.
А я хочу нагадати, що ваших рідних відстрілювали в центрі столиці, як на сафарі, як на полюванні. Думаю, беркутівцям видавали зброю зі словами «мальчікі, поразвлєкайтесь там». А ви далі ходіть по судах уже три роки, слухайте всі ці свідчення, всю цю беліберду високопрофесійних адвокатів і нікчемних прокурорів. Невже нікому з вас не ясно, що винні у смертях ваших рідних ніколи не будуть покарані? Скільки вже можна торочити «я вірю, ми віримо…». Аваков зумисне не запечатав склади зі спецзброєю, через що кілька десятків беркутні викрали кілька десятків стволів і зникли в невідомому напрямку. Докази по розстрілах згоріли безслідно. По дорозі до Генпрокуратури кудись пропали близько 300 папок-справ. Питання: ви дійсно вірите в якесь правосуддя, чи просто прикидаєтесь дурачками? Скільки років ви ще будете ходити на ті безкінечні суди? Щоб вас остаточно заспокоїти, зроблять показове судилище над кимось із вторинних стрілочників – і на тому все скінчиться. Дорогі мої, ви не прикидаєтеся дурачками – ви ними є. Вибачте, якщо занадто гостро.
Існують два поняття. Справедливість і помста. У цій країні, при цій владі, яка вміє підкупляти і присипляти, справедливості не буде. Я не знаю інших народів, які лишили б непокараним розстрільне сафарі в центрі столиці. Крім нашого високодуховного і високоморального. Ваше мовчання, ваша, даруйте, «обережність» – найкращий доказ того, що всі ми заслуговуємо на життя в лайні. Це дуже розчаровує, бо ніхто інший, як насамперед родичі Небесної Сотні повинні були бути в авангарді всіх змін. Не сталося. Всі розбрелися у свої приватні трагедії, забувши, що їхні родичі не думали про приватне, коли ішли під кулі.
Звання Героїв, а також усі матеріальні виплати ви берете з рук тієї самої влади – і мовчите. Вас уже третій рік водять по коломийці імпотентних судів – ви мовчите. У країні повним ходом триває реванш системи – ви мовчите. Найвищі посади посіли ті, кого засвистував Майдан – ви мовчите. Офшорний скандал – ви мовчите. Відпочинок головнокомандувача на Мальдівах за 500 тисяч доларів – ви мовчите. Коли мовчать інші – це зрозуміло, бо більш ялового народу ще треба пошукати. Але коли мовчите ви, ті, хто втратили на Майдані своїх рідних во ім’я Іншої України – це… як вам сказати… свідоме мовчання.
Я не маю морального права читати комусь мораль. Але всій нагнутій раком країні треба, аби родичі Небесної Сотні вийшли з летаргічного сну. Справедливості НЕ БУДЕ. Вас далі будуть запрошувати хіба що на покладання квітів та вінків. За вашу втрату вони вже заплатили – так вони вважають, це єдина їхня логіка, логіка бабла. А Революція, взагалі-то називалася Революція Гідності. Не здивуюся, як на наступних виборах деякі родини Небесної Сотні будуть помічені в агітуванні за всіх цих негідників. Один родич, що втратив батька, мені сказав: я вже їм пробачив. Вибачте, але мені більше подобається “зуб за зуб”. Ви стали беззубими. Це ваша, звісно, справа, але тоді, коли відкривають меморіальну дошку вашим убитим героям – не забудьте знизу дописати: “Загинув за те, аби ми мовчали”.
Ще раз вибачте. Я буду потім шкодувати за цей пост. Але це потім.
Остап Дроздов
