Вогонь проти слова: трагедія книгарні «Київська Старина»
Як денікінці палили українські книги у Києві.
19 вересня 1919 року у Києві було розгромлено одну з найстаріших україномовних книгарень «Київська Старина». Було спалено 40 543 книжки українською мовою.
Книгарня була розташована на Безаківській вулиці (нині — Симона Петлюри) неподалік залізничного вокзалу. Її заснували члени «Київської Старої Громади» у 1898 році, майже одночасно з видавництвом і часописом. Завідував книгарнею Сергій Єфремов зі «Старої Громади». Безпосередньо опікувався роботою книгарні її управитель — літній Василь Пилипович Степаненко (Василь Літописець) — фольклорист, діяч Братства тарасівців.
Книгарня була справжнім центром українського культурного життя у Києві. Худий і кволий Василь Пилипович два десятиліття порався на милицях у тісноті та напівсутінках за прилавком і виховував цілі покоління українських патріотів, надихав любов’ю до гнобленої Батьківщини. Ця скромна людина вміла зовсім непомітно прищеплювати молоді особливу пошану до рідної справи. Він був переконаним самостійником, із сталим державницьким світоглядом. Придбавши нові книги, покупці поверталися до книгарні, щоб обговорити вже прочитане.
Влітку 1918 року тут оселилася Книгоспілка — щойно зорганізований видавничий кооператив. У книгарні ще зберігалися величезні запаси книжок, останніх видань і навіть уже великих раритетів. Починаючи з березня 1917 року, всі передреволюційні видання розпродавалися надзвичайно швидко.
На Царській (тепер Європейській) площі було розтрощено бюст Шевченка. Установлений Центральною Радою новий стиль календаря було скасовано — повернулися до старого. Чиновники, які працювали у структурах УНР, не могли розраховувати на продовження кар’єри.
На пам’ятнику Богдану Хмельницькому відновили нещодавно знищені написи:
Відновили друк чорносотенної газети «Киевлянин». У першому ж номері на передовиці розмістили фотографію Денікіна та його звернення «К населению Малороссии!».
З міського бюджету припинили фінансування українських гімназій: денікінці дозволяли витрачати на ці потреби виключно приватні кошти.
19 вересня 1919 року у книгарню на Безаківській завітав чоловік, який замість того, щоб придбати книжку, заявив, що книгарню має бути зачинено. Зчинився скандал. Виявилося, що це був представник «Комісії Будиловича». Працівники книгарні добре знали це прізвище — уже покійного на той час відомого українофоба, професора Антона Будиловича, члена-кореспондента Петербурзької академії наук. Його дисертація була присвячена мові первісних слов’ян. Він видавав газету «Окраины России». Син Борис наслідував свого батька.
Співробітники книгарні відмовилися припиняти торгівлю. Посланець «від Будиловича» почав погрожувати викликом денікінської «Государственной стражи». Перед такою загрозою довелося поступитися. Домовилися, що буде складено список книжок, торгівлю припинять, і книгарі вирушили до Будиловича. Розмова у готельному номері тривала три години.
З’ясувалося, що денікінці, захопивши Київ, створили «Комісію для збирання військово-історичних матеріалів Визвольної війни від більшовиків». Ця комісія на чолі з відомим українофобом Анатолієм Савенком підпорядковувалася відділу пропаганди Особливої наради при головнокомандувачі Збройних сил Півдня росії. Борис Будилович був його заступником.
Будилович заявив приголомшеним працівникам книгарні, що будуть вилучені «вредные» книжки, наприклад, про козацтво. Він зазначив, що подібна акція вже була проведена у Полтаві і, нібито, нічого страшного не сталося, і що навіть перших три томи «Історії України-Руси» Михайла Грушевського не вилучили.
Будилович обрав зі списку 118 назв книжок — виключно україномовних, навіть тих, що свого часу пройшли царську цензуру, — і наказав їх спалити. Книгарі безуспішно боролися за кожну книгу, особливо за ті, що були в одному примірнику, пропонували передати їх до бібліотеки. На це Будилович відповів: «Моя місія — знищити книгу цілком, а ви хочете віддати її туди, де з неї кожен зможе користуватися».
Загалом було знищено 40 543 примірники українських книжок.
Розгорівся великий скандал. Русофільська газета «Киевлянин» спершу оголосила дії Будиловича самочинними, але згодом виявилося, що він діяв за наказом військового губернатора № 20 від 31 серпня. Щоправда, наказ тримали у секреті й не оприлюднювали.
Зрештою, Борис Будилович спробував виправдатися. Він надіслав листа до редакції газети «Промінь», у якому назвав публікації про погром книгарні «наклепницькими випадами агентів Петлюри і Бронштейна». Авжеж, виправдатися борцю за «русский мир» перед українцями не вдалося.
Будилович згодом, під час нового наступу більшовиків, утік із Києва, а пізніше загинув на Дону. Книгарня продовжила роботу, але у 1920-х роках її закрила вже більшовицька влада.
