«Я тут господар»: як 71-річну українку ледь не депортували з «Ізраїлю»
В «Ізраїлі» розгорівся скандал через затримання 71-річної українки в аеропорту.
Іноді достатньо кількох хвилин в аеропорту, щоб назавжди змінити ставлення людини до країни, яку вона любить і вважає своїм домом.
Від початку війни між росією та Україною мої батьки живуть разом зі мною та моєю сестрою, громадянкою «Ізраїлю», в «Ізраїлі». Моїй мамі 71 рік. Вона ніколи не порушувала закон, ніколи не працювала нелегально й ніколи не просила допомоги у держави. Усі її діти — громадяни «Ізраїлю». Тут її родина, її онуки, її єдина опора і єдиний дім.
Кілька днів тому ми всією родиною вирішили ненадовго полетіти на Кіпр — лише на шість днів, щоб перепочити, змінити обстановку й подарувати дітям трохи спокою. Звичайна сімейна поїздка. Перед в'їздом до «Ізраїлю» ми отримали для мами офіційний дозвіл ETA-IL.
Але справжнє випробування чекало на нас після повернення.
На паспортному контролі маму зупинили. Її відвели до окремої кімнати, не дозволивши нікому з родини пройти разом із нею. Четверо її онучок, народжених в «Ізраїлі» та громадянок цієї країни, одна з яких — зовсім маленька дитина, плакали й не розуміли, що відбувається.
Потім почався допит. Хоча те, що відбувалося далі, важко назвати звичайною перевіркою документів. Це було приниження.
Літня жінка, яка пережила війну, втрату дому та вимушену еміграцію, стояла перед людиною у формі й намагалася пояснити найпростіше:
що їй нікуди повертатися;
що вся її родина перебуває в «Ізраїлі»;
що тут живуть її діти та шестеро маленьких онуків;
що вона просто хоче бути поруч із ними.
Вона плакала.
У відповідь пролунала фраза, яку неможливо забути:
«Я тут господар. Ти не в'їдеш до "Ізраїлю"».
«Ти українка, а тут країна для євреїв. Тобі тут нічого робити».
Це сказали не злочинниці.
Не людині, яка порушила закон.
Не загрозі безпеці.
А 71-річній жінці, єдина «провина» якої полягала в тому, що вона — українська біженка, яка більше не має іншого дому.
Того ранку в моєї мами стався серцевий напад. Наші діти плакали й не розуміли, чому їхню бабусю хочуть депортувати. В одну мить звичний світ нашої родини перетворився на страх, безпорадність і приниження.
Коли мамі стало зле в імміграційній в'язниці, вона попросила води та ліки. Замість допомоги її почали переконувати підписати відмову від апеляції. Зрештою таблетку й воду їй дала інша жінка, яка також чекала на депортацію.
Скажіть, як би ви поставилися до ситуації, якби десь в іншій країні літньому євреєві сказали: «Ця країна не для вас»?
Я завжди вважала, що «Ізраїль» — це держава, яка має особливо добре пам'ятати, до чого призводить приниження людей за національною чи людською ознакою. Саме тому те, що сталося, стало для нас таким потрясінням.
І лише завдяки людям, які втрутилися не за посадою, а за совістю, мамі зрештою дозволили залишитися поруч із родиною ще на три місяці. Після цього на неї чекає примусова депортація та життя на самоті. Ці три місяці нам дозволили провести разом під величезну грошову заставу.
До цього вона ніколи не порушувала візового режиму, а ми завжди чітко дотримувалися всіх правил.
Ця історія — не лише про нас.
Вона про те, як страшно, коли система перетворюється на інструмент тиску й приниження. Коли людське співчуття залежить не від закону, а від випадковості та примхи працівника, який вирішив познущатися з літньої жінки й зробити нещасною всю нашу велику родину.
Ми багато років живемо, працюємо й будуємо своє життя в «Ізраїлі». Ми сплачуємо податки, виховуємо тут дітей і щиро любимо цю країну. Саме тому те, що сталося, стало для нас таким важким ударом.
Держава вимірюється не гучними гаслами й не промовами політиків. Вона вимірюється тим, як у ній ставляться до слабких, літніх і беззахисних людей.
Я дуже сподіваюся, що подібні історії перестануть відбуватися за зачиненими дверима аеропортів і що людська гідність ніколи не залежатиме від настрою чи особистих поглядів конкретного чиновника.
P.S.
У понеділок я зустрічаюся з адвокатом, щоб розпочати офіційний процес і домогтися перевірки дій усіх причетних до цієї ситуації. Я вважаю, що подібні випадки не повинні замовчуватися.
Також я планую звернутися до медіа та правозахисних організацій, тому що переконана: суспільство має право знати про такі історії.
Після того як ця публікація набрала понад пів мільйона переглядів, я вирішив трохи відкрити завісу...
Цей допис написав Євген Гальперін, чоловік Вікторії, який є євреєм на сто відсотків. Вікторія не просила мене цього робити, але в мене немає Facebook.
Я є нащадком коенів і правнуком Лейба Гальперіна — житомирського та запорізького рабина, який втратив свого сина Володимира (батька мого батька) на фронті в перші дні війни, пережив Голокост та евакуацію. У 1952 році його особисто відвідувала Голда Меїр для дуже приватної розмови. Свідком цієї зустрічі був мій 86-річний батько, який на початку війни перебував в евакуації дитиною.
Мій другий дід воював із першого до останнього дня війни й був кавалером численних бойових нагород.
Що таке антисемітизм, я знав із дитинства, тому що на гаражі мого діда-інваліда писали: «Жид, забирайся до "Ізраїлю"».
Я приїхав до «Ізраїлю» у 1993 році сам. На власне здивування, опинився учнем єшиви, а в мене, 17-річного хлопця, відібрали все, включно з кошиком абсорбції. Я боровся з усіх сил і до моменту нашого знайомства з Вікою та її родиною вже працював інженером в одній американській компанії.
Ми одружені 16 років, і вся її родина — це моя родина. Віка аполітична, спілкується й дружить із людьми з різних країн, зокрема з дуже відомими особистостями.
Я ж, навпаки, дуже гостро реагую на будь-яку несправедливість, яка відбувається в моїй країні. Я залишився з бабусею в аеропорту, шукав контакти депутатів Кнесету й готовий зробити все, щоб захистити членів своєї родини.
Я доведу цю справу до кінця.
І окремо звертаюся до коментаторів та всіх тих, хто прикривається своїм юдаїзмом і спадщиною вигнання як фіговим листком для виправдання власної жовчі та ненависті.
У бабусі виявили пухлину, і вже близько року вона перебуває під наглядом лікарів та отримує лікування. Її депортація фактично рівнозначна смертному вироку. Ми намагаємося проводити якомога більше часу разом усією родиною.
Життя — це бумеранг. І коли вам самим доведеться шукати допомоги, ви можете зустріти таких самих людей, якими є сьогодні самі.
Автор: Вікторія Гальперіна
