Як небезпечно намагатися "подивитися в очі московитам". Грузинський досвід
Спогади очевидця про трагічні події у Сухумі 1993-го року. Наслідки бажання "миру за будь-яку ціну"
Підписання 27 липня 1993 року договору про припинення вогню між грузинами й абхазами (по факту з тими ж москалями), за посередництва Росії мало ПОВЕРНУТИ МИР в цей красивий куточок планети.
Грузини повірили в цей договір, а так само в запевнення російських політиків, які гарантували виконання його.
За договором грузинська сторона повинна була вивести війська і важку техніку (яка так заважала абхазам взяти Сухумі) за межі Абхазької автономної республіки, абхази ж повинні були відвезти свої війська на 30 км від лінії розмежування, віддати затвори від гармат російським спостерігачам, а також вивести з Абхазії всіх північнокавказьких добровольців і найманців з Росії.
Перестрілки припинилися. Люди боязко, але все ж поступово почали повертатися додому. Почалося відновлення будинків, пошкоджених війною. Тисячі людей, які відвезли своїх дітей подалі від бомбардувань в центральну Грузію, повернулися привізши з собою все своє рухоме майно.
Запрацювали в повну силу всі установи, школи та інститути. На вулицях з’явилися дітлахи. Люди самотужки вставляли вікна, ремонтували свої будинки.
Тим часом грузини виводили війська. Ті з вояків, які були з центральної Грузії зі своїм озброєнням, їхали додому. Ті, які були місцевими жителями – просто здавали свою зброю російським десантникам, які були спостерігачами в районі розмежування.
Важку техніку грузини вирішили вивезти кораблями в Поті, для цього зафрахтували кілька великих десантних кораблів у Росії, тим самим оголивши свої позиції.
МНС Росії вирішив надати допомогу Очамчирському району, а точніше місту Ткварчелі. Сотні вантажівок, завантажених, як думали грузини, борошном і цукром, проїхали через Сухумі в напрямку Ткварчелі без належного догляду.
Це була ще одна помилка. Під борошном лежали сотні ракет “Градів” і снарядів для танків і гармат, автомати, гранатомети, патрони. Все це дуже посилило Східний фронт абхазів. Більшість супроводжуючих цей вантаж десантників залишилися в Ткварчелі “для охорони вантажу”, а фактично для підготовки штурму Сухумі з тилу.
16 вересня 1993 року абхазькі формування, дочекавшись, коли останній грузинський танк покине Сухумі, в черговий, але не в останній раз порушили угоди про припинення війни, Росія ж у черговий раз підтримала Абхазію проти Грузії.
Вранці 16 вересня ми встали як зазвичай, я збирався в університет, чекав стипендію… Раптом з боку Келасурі (схід Сухумі) стали доноситися звуки розривів. За рік війни слух був натренований на відміну цих звуків від всіх інших, і помилитися було не можливо. Це означало тільки одне – знову почалася війна.
Ми кинулися до телевізора, як раз йшли московські новини. Москва сухо повідомляла, що абхази, порушивши угоду про перемир’я почали штурм Сухумі та що до них будуть застосовані санкції.
Почалося масоване бомбардування Сухумі, місто обстрілювали з усіх видів важкої зброї. З нашого ж боку важкого озброєння взагалі не було, всі танки й гармати були вивезені далеко в Поті, за 200 км від Сухумі. Більшість автоматів були здані, зброя залишилася тільки у поліцейських, та й у них було мало патронів.
З’явилися перші біженці, хто на машинах, хто на тракторах, хто пішки – вони тікали з сіл навколо Сухумі до центру міста. Розповідали, як вранці абхази вривалися в села, розстрілювали молодих чоловіків, захоплювали заручників.
Промайнуло звістка про те, що в селі Ахалдаба, на схід від Сухумі в заручники потрапили близько 300 мирних жителів, в основному жінок і дітей.Абхази заявили, що якщо грузини спробують відкрити дорогу на Сухумі – ці заручники будуть вбиті, і хоча дорога так і не було відкрито грузинами, всі ці заручники були по звірячому вбиті.
У місті в терміновому порядку почали збиратися народні ополчення, ті місцеві жителі, які під час війни служили в армії, прийшли до своїх військових частинах. Більшість не мало зброї, а якщо і мало – то мисливську. У терміновому порядку їх послали на ті ділянки фронту, де абхази та їх союзники пішли на прорив.
На заході Сухумі, вся лінія фронту, яка проходила у свій час по річці Гуміста була розмінована. Абхазькі танки без перешкод пройшли через Гумістінскій міст і захопили Ешера.
До цього моменту в Сухумі прийшла перша допомога – два Су-25 грузинських ВВС спробували бомбити позиції абхазів, спробували, але так і не змогли зруйнувати мости через Гумісту.
У Сухумі прилетів президент Грузії Шеварднадзе, який заявив, що ЯКЩО СУХУМІ ВПАДЕ, ТО ВІН ЗАЛИШИТЬСЯ В СУХУМІ й загине в ньому (ага, залишився).
27 вересня 1993 року, у велике православне свято, Воздвиження Хреста Господнього, впав Сухумі, загинули тисячі його жителів.
Ще вранці у його мешканців і захисників була надія що місто вдасться відстояти, тому що через р. Кодорі прийшла підмога. Однак сталося несподіване: абхазькі загони зайшли в місто з різних сторін.
Знесилені захисники не могли чинити опір, один за іншим здавалися стратегічні об’єкти: залізничний вокзал, ринок, і в підсумку абхази вийшли до Будинку уряду, який стали розстрілювати з усіх видів зброї, гаубиць, “зеушек”, гранатометів. Будівля загорілася, залишені там люди до останнього чекали підмоги, але вона так і не прийшла.
В результаті грузинська влада міста на чолі з Шартава здались абхазам. Але це вам не Європа. На місці абхази розстріляли декілька осіб, решту засунули в «Рафік» і повезли в бік Гудаути. По дорозі машину зупинили, бранців відвели в піщаний кар’єр і розстріляли.
У місті теж тривали вбивства мирних жителів, в основному грузин. В першу чергу знищували інтелігенцію, лікарів, вчителів… У ті дні загинули тисячі сухумчан, сотні тисяч стали біженцями з своєї землі.
Читати також: «УНСО і Грузія» ― нова книга до 30-ї річниці створення УНСО
Матеріал опрацював Валерій Пальчик "Останній Бастіон"
