Жертви та кати Голодомору: психологічні наслідки
За тих часів смертна кара була звичайною справою. І кати не приховували роду своїх занять, передавали навички свого ремесла синам.
У Франції трудова династія катів Сансонів служила цьому ремеслу мало не півтора століття. Одкровення професійних катів тоді сприймалися європейським обивателем з цікавістю.
Щось подібне було й у царській росії; хіба що там ката боялися, оточували його певним містичним ореолом. Відомий також випадок, коли ображений недоплатою за вже здійснені страти кат звернувся до адвоката з проханням допомогти.
Так ось, усі адвокати у цьому місті категорично відмовилися допомагати скривдженому. Зовсім не припинивши спілкування з товаришами з юридичного цеху – суддями, які відповідно до закону виносили смертні вироки.
Совєцька влада своїх каральних акцій не афішувала. Лише на початку свого існування київське відділення Надзвичайної Комісії публікувало у газеті імена жертв своїх репресій.
Ці кілька випусків спеціальної газети зберігаються в архіві СБУ. Далі все було буденно й таємно: ліквідацію в'язнів Соловецького концентраційного табору було проведено у Карелії в урочищі Сандармох капітаном НКВД Міхаілом Матвєєвим у 1937 році.
Він особисто розстріляв 1111 ув'язнених, із них – 267 українців. Миколу Зерова, Леся Курбаса, Миколу Куліша, Валер'яна Підмогильного та багатьох інших.
Капітан поспішав, розстріли з 24 жовтня по 4 листопада встиг завершити вчасно, до святкування чергової річниці жовтневої революції. Спогадів про свою своєрідну діяльність Матвєєв не залишив.
Не кожній в'язниці в СССР була надана така честь. Зі мною в уральському таборі сидів свої 15 років львів'янин Роман Гурний – мужній, впевнений у собі український патріот, він розповів мені про свій психологічний стан у камері смертників і пережиту ним процедуру заміни страти на 15 років ув'язнення в таборах суворого режиму.
Моторошній процедурі, вочевидь розрахованій на раптову смерть від інсульту або інфаркту. Страти за допомогою Голодомору були зовсім іншими.
Повільними, тривалими і тому страшнішими: ані імітацій судових вироків, ані якихось конкретних звинувачень. Вина лише в тому, що ти українець, який мешкає в селі або в невеликому містечку.
Саме тому ти небезпечний, як і всі твої малі діти. Кат – багатоликий, від Сталіна з Кагановичем до звичайного ними на те уповноваженого.
З таких самих як і ти селянських синів. Не всі виконавці витримували це видовище повільного вбивства, траплялися самогубства, навіть серед керівництва НКВД, яке особисто бачило реалії Голодомору.
Багато хто спивався, навіть ті, чия старанність у страчуванні мільйонів була відзначена державними нагородами. Багатьох, не чекаючи їхнього кінця в алкогольному психозі, стратило сталінське правосуддя.
Приводи знаходили будь-які, від участі у таємній троцькістській змові до зайвої жорстокості в роботі в тому ж таки НКВД. Як було у випадку арешту Міхаіла Матвєєва...
Суцільний кафкіанський абсурд, неосмислений, парадоксальний. Молоді комсомольські активісти, отруєні ідеологією, брали участь у цьому, захищаючи себе від психологічної руйнації "інтересами класової необхідності".
Серед них був майбутній дисидент, радянський генерал Петро Григорович Григоренко. Він усвідомив свій молодий гріх, свою провину, він один, а тисячі інших?
Архіви все ще мовчать! І навряд чи ми колись дізнаємося, як переживали своє минуле сталінські кати.
Йдучи в інший світ. Сталін і Каганович так і не зазнали гіркоти прозріння. Як і Міхаіл Матвєєв, який після короткого арешту все своє життя присвятив ремеслу тюремщика і ката.
А було б цікаво дізнатися про долю їхніх дітей. Тих, хто відійшов від батьківського ремесла ката або залишився в ньому.
У тій же особливій трудовій династії. З дітьми катів, які служили Адольфу Гітлеру, все ясніше.
Хтось спокутував провину батька в глибокій релігійній вірі. Хтось, увірувавши в батьківську безвинність, намагався відмити бруд з батьківського імені, що в'ївся на віки; як син Лаврентія Берії у СССР.
Вочевидь, можна спробувати увійти у психологічний (і психіатричний ) світ цих нині вже покійних людей за допомогою психоаналітичних спекуляцій. Як робив багато хто, досліджуючи світ катів та жертв нацистської Німеччини.
Наприкінці 90-х минулого століття я познайомився з літнім подружжям, що пережило Голодомор. Яке не відразу, з побоюваннями, але повірило у незворотність демократії в Україні.
Вони зізналися: «У нас дочка, ми ніколи не говорили з нею про пережите нами в юності. Ми боялися цією страшною правдою зіпсувати їй життя»!
Подібне було у родинах жертв сталінського табірного терору. Яка тут психотерапія із запізненням у 50-60 років, який уже тут психоаналіз...
Ми, як і раніше, несемо в собі своє минуле, що переважно проявляється в байдужості до нього. Давно, на рубежі століть мої співробітники зафіксували десятки відеоінтерв'ю наших співгромадян, які вижили після нацистських та радянських екзекуцій.
Як ви думаєте, скільки разів українське телебачення показало цей трагічний фільм? Жодного разу, бо Наталія Вітренко та Ілля Ківа нам цікавіші.
Автор – Семен Глузман, провідний науковий співробітник Інституту досліджень Голодомору Національного музею Голодомору-геноциду
