«Золоте правило» інуїтів, яке мають запозичити білі люди
У 1960-х роках аспірант Гарвардського Університету пані Джин Бріґґз зробила доволі цікаве відкриття коріння та єства людського гніву.
Маючи 34 роки, жінка подорожувала Полярним колом у Північній Америці, проживши на теренах тундри між Аляскою та Ґренландією у цілому 17 календарних місяців.
Там не було (і зараз майже немає) ні доріг, ні систем опалення, ні продуктових крамниць; взимку температура опускається нижче -40°C, а середньодобова тримається на позначці -5-10°C.
Під час дослідження крайньої Півночі пан Бріґґз переконала сім'ю інуїтів "удочерити" всіх її членів, щоб описати надскладне життя у природних умовах за Полярним колом у Канаді.
Дослідниця з Гарварду швидко зрозуміла, у цих сім'ях відбувається щось дивне: «Я помітила, що дорослі мають виняткову здатність контролювати свій гнів. Власне, інуїти ніколи не злилися. Скажімо, одного разу хтось перекинув киплячий чайник в іглу, пошкодивши крижану підлогу. Ніхто не став обурюватися».
– Шкода, – спокійно сказав винуватець інциденту і пішов знову за водою до найближчої ополонки.
Іншого разу волосінь, на плетіння якої пішло кілька днів, порвалася при першому закиданні вудки, але ні в кого не з'явилося ознак гніву: «Плетімо наново», – тільки хтось з інуїтів і вимовив.
На їхньому тлі пані Бріґґз виглядала як здичавіла дитина, хоча намагалася контролювати свій гнів, вона діяла набагато імпульсивніше – вирішила розібратися, як батьки-інуїти прищеплюють цю здатність своїм дітям?
Одно разу дослідниця побачила, як молода мама грає з розлюченим малюком – хлопчиком близько двох років, – та дає йому гальку, кажучи: «Вдар мене каменем! Ще. Вдар мене сильніше».
Але, коли хлопчик кинув камінь у свою матір, і вона заплющила очі руками й удала, що плаче: «У-у-у-у-у. Це боляче!», – пані Бріґґз була зовсім спантеличена.
Здавалося, її дії суперечили всьому, що науковець з Гарварду знала про культуру інуїтів, однак, виявляється, – це був потужний інструмент, аби навчити дитину контролювати свій гнів.
Мами інуїтів дотримуються золотого правила: ніколи не кричати на маленьких дітей, вважаючи, що лаяти дітей і навіть говорити з ними сердитим голосом – недоречно.
Коли діти зовсім маленькі, це не допомагає, а тільки змушує вас самих рознервуватися, навіть, якщо син чи донька вдарить вас або ж укусить.
Інуїти вважають, що кричати на дитину, тим паче дошкільного віку, – принизливо для дорослої, бо це вчить її злитися, коли не має проблеми; відтак батьки, які контролюють свій власний гнів, допомагають дітям вчитися робити те саме.
Коли інуїтська малеча гнівалася: била когось або впадала в істерику, ніякого покарання не було, натомість батьки чекали, поки син чи донька заспокоїться, а потім розігрували те, що сталося, включаючи реальні наслідки такої поведінки.
«З того, що мені вдалося зафіксувати, діти завжди мали грайливий і веселий тон, як і дорослі. Подібні спектаклі зазвичай починалися з питання, що провокує дитину погано поводитися.
Наприклад, якщо хлопчик когось ударив, то мама могла спитати: "Чому ти не вдарив мене?" Якщо ж дитина "ковтала" цю приманку і била маму, вона не починала кричати або лаятися, а розігрувала наслідки, демонструючи, як їй боляче: "Ти зробив мені боляче і змусив мене плакати – ти цього хотів, так?"
Такі мінівистави мають не лише виховний ефект, а й навчають не піддаватися на провокації, ставати сильнішими емоційно. Вони дають можливість дітям повправлятися у контролі над своїм гнівом, коли вони спокійні», – висновує у своєму дослідженні Джин Бріґґз.
Ця практика є дуже важливою для дітей тому, що, коли людина вже сердиться, їй нелегко придушити свої почуття, навіть дорослому.
Якщо ви практикуватимете контроль емоцій у момент, коли не злитесь, у вас буде більше шансів впоратися з гнівом у критичній ситуації.
Натомість у дітей можна зустріти найширший список різноманітних емоцій, бо у них ще не до кінця розвинулася префронтальна кора головного мозку, тож те, що батьки роблять, реагуючи на емоції малечі, – фізично формує її мозок.
Насамкінець "Останній Бастіон" закликає згадати про те, як сумнозвісну "золоту лихоманку" заведено асоціювати виключно із Північною Америкою, але й у Південній вона досі проявляється де-не-де.
