120 тисяч осічок: як браковані міни оголили корупційну систему оборонки
Скандал із мінометними мінами: хто відповість за 120 тисяч дефектних пострілів.
У нашому суспільстві сьогодні штучно сформували дві шизофренічні крайнощі. Коли я кажу, що з ворогом неможливо домовитися, бо він прийшов нас вбивати і знищувати під корінь, мене одразу ж звинувачують у пропаганді «війни до останнього українця». Але найстрашніший парадокс цієї епохи полягає в тому, що справжню війну до останнього українця ведуть зовсім не на передовій. Її методично і цинічно ведуть у високих тилових кабінетах.
Найгірше те, що відверті зрадники і мародери сьогодні успішно цементуються в масовій свідомості через ті самі медійні помийки, що й реальні патріоти, прагматичні функціонери, справжні люди, які реально здатні вивести Україну з бідності та прірви. Це класичне ІПСО навиворіт. Цих людей навмисно змішують в одну купу, розмиваючи межі добра і зла, хоча в них абсолютно діаметральні плани на цю країну. Одні будують глуху оборону, технологічну армію і потужну економіку, інші — спокійно пиляють оборонні бюджети, прикриваючись патріотичними гаслами та вишиванками.
Пам’ятаєте історію про браковані міни 2024 року?
Історія з бракованими 120-мм мінами — це не просто епізод. Це ідеальний, кристально чистий рентген цієї гнилої державної машини. У воюючій країні, яка щодня втрачає території та людей, бракований боєприпас — це не «технічний нюанс» і не «логістична накладка». Це зірвана вогнева підтримка піхоти. Це втрачені хвилини, які коштують життів. Це життя, яке обривається не тому, що російський ворог виявився сильнішим, а тому, що твоя ж власна держава вирішила зліпити міну з «лайна і гілок», аби збільшити маржу на держзамовленні.
Арифметика безвідповідальності: від 24 до 120 тисяч зрад
Офіційно ця катастрофа випливла назовні восени 2024 року. Тоді Міноборони та Мінстратегпром намагалися згодувати суспільству стерильну казочку: мовляв, щось десь пішло не так у технології, трохи відсирів порох, якісь проблеми зі зберіганням на складах. «Розберемося», — казали вони.
А далі почалася відверта гра в наперстки з цифрами на крові. Спочатку скромно заявили про 24 тисячі бракованих мін. У січні 2025 року цифра обережно підросла до 30 тисяч, згодом — до 39 тисяч. Система тягнула час, сподіваючись, що фронт усе спише, а суспільство переключиться на інший скандал. І лише навесні 2025 року силовики були змушені вийти з реальною цифрою — понад 120 тисяч бракованих мінометних пострілів, які були не просто виготовлені, а свідомо поставлені війську. 120 тисяч разів український мінометник натискав на спуск — і отримував осічку або розрив у стволі.
«Незамінний» мародер та його патенти на схеми
Сьогодні вже ніхто не приховує, що епіцентром цього злочину став Павлоградський хімічний завод під керівництвом Леоніда Шимана. Цей персонаж — жива хрестоматія української корупції, який успішно господарює на державному підприємстві ще з часів Януковича. Його послужний список вражає: від організації виробництва низькоякісного палива на території держзаводу до оборудок з американськими аферистами на мільйони доларів та примусу покупців працювати через фіктивні фірми-«прокладки». За ці «таланти» НАБУ і САП викотили йому підозри ще задовго до того, як вибухнув мінометний скандал.
Але як відреагувала держава? Можливо, негайно звільнила токсичного управлінця, який зриває обороноздатність? Абсолютно ні. Шимана дбайливо залишили на посаді. В урядових кулуарах запустили зручний гул: мовляв, він «володіє унікальними патентами на зброю», «знає, як влаштовані всі виробничі процеси», і якщо його прибрати — все зупиниться. Більше того, уряд цинічно залишив його ще й генеральним конструктором зі створення боєприпасів. Тобто доведеного факту, що його 120-мм міни тупо не вибухають на фронті (що чудово було видно на відео Бутусова), виявилося недостатньо. Шиман став надто цінним і ресурсним гвинтиком у вертикалі тодішнього куратора оборонки Олександра Камишіна.
Анатомія зради: як легалізувати брак на мільярди
Офіційна версія СБУ, опублікована після арештів, звучить як вирок системі: керівництво заводу свідомо використовувало дешеві неякісні порохи, один з яких взагалі не був призначений для 120-мм мін. Замість штатних детонаторів М-12 завод тупо і безкоштовно брав ті, що надавали Сили логістики ЗСУ, і ліпив їх у свої вироби. Увіткнути деталь від «Хонди» у «Шкоду» і сподіватися, що вона поїде — ось весь секрет виробництва. Мета одна: здешевити собівартість і максимізувати прибуток з державного контракту на понад 11 мільярдів гривень.
Але Шиман не міг провернути це сам. Йому потрібні були підписи військової прийомки. І тут на сцену виходять посадовці військового представництва Міноборони: екскерівник Михайло Шкуренко та очільник групи контролю Юрій Яресько, які закрили очі на брак. Чому воєнпред Шкуренко був таким лояльним? Відповідь лежить у його ж декларації: дружина полковника працює на цьому самому заводі Шимана і отримує там зарплату в один мільйон гривень на рік. Ідеальний, неприкритий конфлікт інтересів, який чудово бачили в Міноборони, але воліли не помічати.
Саме цей воєнпред здійснив паперову магію, щоб Агенція оборонних закупівель (АОЗ) могла укласти контракт. Спочатку в акті спроможності заводу значилося 300 тисяч мін на рік і фіксувалася відсутність серійного виробництва детонаторів. Але в останній версії документа місткість заводу раптово зросла до фантастичних 670 тисяч, а всі ризики кудись випарувалися.
Генеральський «дах» і прикриття Ставкою
Проте Шиман і куплені воєнпреди — це лише виконавча ланка. Справжня системна катастрофа починається там, де схему легалізують і продавлюють генерали та міністри. Агенцію оборонних закупівель буквально ґвалтували і програмували на підписання цих контрактів. На нарадах у Міноборони генерал-майор Замотаєв прямо вимагав укладати угоди, прикриваючись найсвятішим — «необхідністю виконання рішень Ставки Верховного Головнокомандувача».
Ексміністр стратегпрому Герман Сметанін навіть публічно зізнався у цій масштабній маніпуляції: його міністерство свідомо завищувало спроможності заводу у кілька разів і йшло до Міноборони вимагати відповідних контрактів. Тобто на самому верху чудово знали, що натягують сову мільярдного держзамовлення на корупційний глобус Шимана.
Хто в Міноборони дав «зелене світло» цій афері? Уся вертикаль воєнпредів була жорстко зав’язана на заступника міністра Івана Гаврилюка.
