3 роки анексії Криму. Хроніка «повернення до рідної гавані»

16 березня минає 3 роки, коли Росія провела «рефенедум» в автономній республіці Крим та голосуванням у Держдумі «узаконила» прийняття двох суб’єктів до «рідної гавані».

27–28 лютого близько 300 озброєних «спецназівців» РФ на 10 автомобілях спробували захопити територію Севастопольського загону морської охорони Держприкордонслужби України. Поблизу Євпаторії вони намагалися зайняти один з командних пунктів зенітно­ракетної частини Повітряних сил України, а в аеропорту Сімферополя підрозділ ГРУ Генштабу ЗС Росії заблокував роботу українського держпідприємства «Кримаерорух», що забезпечував аеронавігацію в Криму.

У Севастополі російський «спецназ» двома вантажівками перекрив в'їзд до штабу ВМС України. Спецпризначенці на бронемашинах невдовзі з'явилися в Балаклаві і Бельбеку, де заблокували аеропорт і українську авіабазу.

Незважаючи на очевидне погіршення обстановки й загрозу захоплення кораблів і суден ВМСУ прямо в місцях базування, вони так і не одержали наказу на вихід у море та розосередження, не кажучи вже про перехід у порти материкової частини України. Жоден корабель або судно ВМСУ із Севастополя й озера Донузлав у море не вийшов, хоча спочатку ніякої блокади ще не було.

1 березня кораблі й судна російського ЧФ перекрили виходи зі Стрілецької й Північної бухт Севастополя із завданням не допустити виходу в море кораблів і суден ВМСУ. Крім того, перед носом КУ «Славутич» і корвета «Тернопіль» поставили буксири й тральщик із завданням перешкодити їм у разі спроби відійти від причалу.

З появою у Стрілецькій бухті російських військових була спроба «відриву» кораблів ВМСУ від причалів, але, відтягнувшись на швартових на 5–6 метрів і унеможлививши проникнення на борт сторонніх, вони в підсумку залишилися стояти на своїх місцях. Те саме зробили кораблі в Північній бухті. Команди на вихід у море для розосередження їх командири так і не одержали. Більше того, Київ заборонив виводити кораблі.

Указом від 1 березня в. о. Президента України Турчинов призначив контр­адмірала Дениса Березовського командувачем ВМС України.

Цього дня ввечері в бухті Козачій почали розвантаження російські ВДК «Калінінград» і «Мінськ», які доставили війська й бойову техніку з Новоросійська, в основ­ному зі складу Ставропольського 25 полку спецназу. Щодня морем у Севастополь прибувало по 900 осіб поповнення, не враховуючи техніки.

Цього ж дня відбувся перший мітинг біля штабу ВМСУ, місцеві радикали з російськими прапорами під прикриттям російських автоматників зірвали тут вивіску й українську символіку на воротах.

2 березня призначений напередодні командувачем ВМСУ контр­адмірал Березовський був уже відсторонений від посади за те, що наказав довіреному йому особовому складу не чинити опору російським військовим і здаватися їм у разі блокади частин та кораблів. Новим командувачем ВМСУ призначили контр­адмірала Сергія Гайдука. Проти Дмитра Березовського Генеральна прокуратура України порушила кримінальну справу про зраду.

ВДК «Оленегорский Горняк» Північного флоту й «Георгий Победоносец» Балтійського флоту РФ доставили з Новоросійська в Козачу бухту чергову партію військ і техніки 25­го Ставропольського полку спеціального призначення. Чисельність російського угруповання в Криму перевищила 14 000 осіб.

Удень росіяни захопили штаби Азово­Чорноморського регіонального управління й Сімферопольського прикордонного загону Держприкордонслужби України.

11 кораблів і катерів Керченського загону морської прикордонної охорони (командир загону капітан 1 рангу Юрій Лошак) через загрозу захоплення пішли в Бердянськ.

3 березня колишній головком ВМСУ Дмитро Березовський прийняв присягу «на вірність народу Криму». Акцію широко афішували ЗМІ кримських сепаратистів і РФ як «історичну подію». На тлі цього активізувалася агітація серед військових на користь прийняття «кримської присяги» з обіцянкою значного підвищення грошового утримання всім, хто погодиться зрадити українську присягу. Але спроба Березовського схилити до цього штаб ВМСУ закінчилася тим, що його видворили звідти.

На цей час всі українські військові частини, а також підрозділи МВС у Криму були фактично заблоковані в казармах російським «спецназом» (Тамбовська дивізія, Ставропольський полк та інші частини). Повітряний простір над Кримом закрито, а основні аеропорти й аеродроми взято під російський контроль.

Увечері 3 березня на КПП Південної військово­морської бази в с. Новоозерне (озеро Донузлав) приїхав особисто командувач Чорноморського флоту Росії віце­адмірал Вітко в супроводі капітана 1 рангу Фоміна із ФСБ. У грубій формі Вітко поставив вимогу командиру бази скласти зброю. Одержавши відмову в тій же формі, адмірал поїхав ні з чим. Після цього перед КПП з'явилися російські автоматники в масках з двома бронемашинами типу «Тигр­М», які блокували розташування бази із суші, піднявши на всіх доступних місцях російські прапори. А українські моряки вночі ці прапори по можливості знімали, здійснюючи ризикові вилазки за периметр бази.

Після провалу місії командувача ЧФ у Новоозерному з боку моря до блокади підключили ракетний крейсер «Москва» і два ракетні кораблі. У свою чергу ВМС України поставили з боку озера (перед входом у канал) морський тральщик «Черкаси».

4 березня в Криму перебували з короткочасною місією міжнародні спостерігачі, у зв'язку із чим російська сторона постаралася приховати участь своїх військових у блокаді українських об'єктів. Москва все ще побоювалася офіційно оголосити про введення військ, списуючи блокаду на «самооборону Криму». Зі свого боку українська влада не зважилася на силове придушення «самооборонців», як це треба було б зробити з будь­яким незаконним збройним формуванням. Психологічно українські військові, навіть елітні частини дислокованого в Криму армійського корпусу, не кажучи вже про моряків, не були готові стріляти в росіян, які безперешкодно зай­мали їхні частини й об'єкти.

Уранці 4 березня корабель управління «Славутич» (командир – капітан 2 рангу Гончаров) і корвет «Тернопіль» (капітан 3 рангу Ємельяненко) за тривогою провели приготування до бою й походу, знялися зі швартових і спробували відійти від причалу. Але їх спробу негайно блокували судна й кораблі ЧФ РФ.

Увечері того ж дня особовий склад «Славутича» відбив напад групи російських військових і «самооборонців», які підійшли до борту на буксирі й спробували захопити корабель. Одержавши силову відсіч, загарбники ретирувалися.

Цього ж дня близько 17.30 флагман ВМС України фрегат «Гетьман Сагайдачний», що завершив участь у міжнародній антипіратській місії в районі Аденської затоки, пройшов протоку Босфор і взяв курс на Одесу.

5 березня міністр оборони РФ Шойгу заявив, відповідаючи на запитання кореспондентів, що в Криму російських військ… немає. Усі антиукраїнські дії з блокади кораблів і частин він приписав виключно кримській «самообороні».

Тим часом обстановка продовжувала ускладнюватися. У зв'язку з цим українські морські прикордонники терміново перевели в Одесу всі справні кораблі й катери Севастопольського і Ялтинського загонів – усього 12 прикордонних кораблів і катерів, у т. ч. 3 сторожові кораблі, 3 катери типу «Гриф», 1 типу «Орлан» і 5 малих катерів. Вихід у море з фактично блокованої з моря Балаклави відбувся в той момент, коли ракетний корабель ЧФ, що стояв там, відійшов для поповнення запасів.

6 березня ВР АРК прийняла постанову про входження АР Крим до складу РФ і «Про проведення загальнокримського референдуму» 16 березня 2014 р.

Тим часом російські військові в Криму посилили блокаду кораблів і частин ВМС України. Уранці 6 березня біля входу в канал, що з'єднує озеро Донузлав з відкритим морем, Чорноморський флот затопив корпус списаного ВПК «Очаків», перекривши вихід кораблів з Південної військово­морської бази України. Наступного дня поблизу «Очакова» росіяни затопили ще одне судно – списаний водолазний бот «ВМ­416».

7 березня вранці з аеродрому авіабригади ВМС у с. Новофедорівка українським авіаторам вдалося підняти в повітря й відправити на материк протичовновий вертоліт КА­27. Екіпаж вертольота, який протягом останніх шести місяців виконував миротворчу місію в Індійському океані (разом із фрегатом «Гетьман Сагайдачний»), прибув за своєю штатною технікою, виконав зліт і на гранично малих висотах пішов на запасний аеродром в Очакові. Загалом із Криму на материкову частину вдалося перегнати 9 літаків і вертольотів морської авіаційної бригади – три Мі­14, два Ка­27ПЛ, два Бе­12, два Ан­26.

Увечері цього дня в Севастополі російські автоматники штурмували українську військову частину А2355. Протаранивши армійським КамАЗом ворота, вони увірвалися в розташування частини. Також був атакований командний пункт тактичної групи «Крим» Повітряних сил України. Серед нападників були козаки, а також місцеві радикали, озброєні бітами й світлошумовими гранатами.

8 березня штаб ВМС України в Севастополі (вулиця Соловйова, 1) повністю блокований зовні «самооборонцями» і «спецназом». Обмежено подачу води, відключено подачу електроенергії, почалося глушіння мобільного зв'язку. Особовий склад залишався на своїх місцях під командуванням контр­адмірала С. Гайдука.

10-­12 березня на вході в Північну бухту Чорноморським флотом було виставлено бонове загородження.

Тривало перекидання морем російських військ і бойової техніки в порти Феодосія, Ялта й Севастополь.

Починаючи з 1 березня Державною прикордонною службою України було зафіксовано 39 випадків порушення російською стороною міжнародних договорів, зокрема з питань: порядку заходження військових кораблів РФ (15 суден і кораблів), порядку здійснення польотів військової авіації РФ (14 випадків, 48 літальних апаратів), порядку перетинання державного кордону України в пункті пропуску «Крим – Поромна переправа» (10 випадків). За цей час через зазначений пункт пропуску на територію України без відповідного дозволу перемістили 139 одиниць автомобільної, спеціальної й броньованої техніки Збройних Сил РФ, у т. ч. 4 ракетні системи залпового вогню «Град», 6 бронетранспортерів, 111 вантажних, 6 спеціальних і 7 легкових автомобілів, 5 мікроавтобусів.

Одночасно тривало захоплення об'єктів самої Прикордонної служби. Станом на 13 березня було заблоковано або виведено з ладу 47 об'єктів, у т. ч. Азово­Чорноморське регіональне управління Сімферопольського прикордонного загону, Керченського, Севастопольського і Ялтинського загонів морської охорони, 10 відділів прикордонної служби, пункти пропуску «Сімферополь – Авіа» і « Крим – Поромна переправа», 29 постів технічного спостереження.

14 березня у зв'язку з загрозою захоплення Південної військово­морської бази в Новоозерному найбільш боєздатні кораблі ВМСУ – ВДК «Костянтин Ольшанський», СДК «Кіровоград», морські тральщики «Черкаси» і «Чернігів», прийнявши повні запаси палива, прісної води й продовольства, відійшли від причальної стінки на середину озера. Штаб бази заблокували російські автоматники й козаки, котрі вимагали здати українські об'єкти й кораблі.

15 березня всі 11 кораблів і катерів Керченського загону морської прикордонної охорони перейшли з Бердянська до нового місця базування в Маріуполь.

16 березня відбувся невизнаний референдум щодо статусу Криму й приєднання півострова до Росії з метою узаконення його анексії.

Уранці 19 березня в Севастополі почався штурм розташування штабу ВМСУ місцевими радикалами й «спецназом», причому попереду, як і обіцяв на прес­конференції в Ново­Огарьово 4 березня президент РФ Путін, ішли жінки й діти, а російські автоматники – позаду. Після тарана воріт вантажівкою нападники прорвали оточення українських моряків і увірвалися на територію штабу, де відразу ж спустили український прапор і підняли російський. Після цього в розташування для переговорів прибув командувач ЧФ, а після їх завершення командувача ВМСУ контр­адмірала С. Гайдука росіяни забрали з собою. Інші працівники й службовці штабу, усього близько 50 осіб, вільно залишили розташування частини. Незважаючи на наявність зброї, жодна зі сторін не зважилася на її застосування.

20 березня почався штурм бази ВМСУ в Новоозерному. Проломивши за допомогою бульдозера під російським прапором паркан, атакувальники увірвалися в розташування бази. Попереду вони пустили жінок і дітей, за якими йшли козаки й «самооборонці», а замикали стрій російські автоматники. Незважаючи на готовність більшості особового складу дати відсіч, командування зайняло іншу позицію, посилаючись на відсутність чітких інструкцій з Києва й поступово схиляючись до переходу на бік окупантів. Очевидці прямо вказують на зраду кількох старших офіцерів із числа керівництва. У результаті базу здали загарбникам.

А в Стрілецькій бухті до 60 російських «спецназівців» у супроводі кримської «самооборони» атакували український корвет «Хмельницький», що стояв кормою до причалу, за 5 метрів від нього. Напад був несподіваним. Після того, як російський буксир притиснув «Хмельницький» до причалу, на нього з вантажівки­хлібовоза, що стояла там, висадилася група захоплення. Кілька офіцерів укрилися в ходовій рубці, задраївши вхід. У відповідь «спецназівці», розбивши ілюмінатор, кинули усередину гранату зі сльозогінним газом, після чого офіцери були змушені вийти на палубу, де їх побили й поклали обличчям донизу. Як повідомлялося, під час штурму на корветі було виведено з ладу устаткування ходового містка, дизель­генератор і управління головними двигунами. Потім моряків змусили спустити прапор і залишити корабель.

20 березня припинила теле­ та радіомовлення телерадіокомпанія ВМСУ «Бриз», розташована на Історичному бульварі. А ввечері російський «спецназ» почав чергову спробу захоплення корвета «Тернопіль», що стояв у Північній бухті. Спочатку до корвета підійшов буксир ЧФ, з якого кидали у воду поблизу українського корабля світлошумові гранати. О 18:37 розпочався штурм. Усього загалом у ньому брали участь до 20 озброєних «спецназівців» у масках.

Екіпаж корвета за тривогою зайняв свої місця, врубив сирену й зустрів атакуючих струменями води зі шлангів. Але сили виявилися нерівними і о 19.08 мокрі й злі росіяни заволоділи кораблем, поклавши його матросів і офіцерів обличчям на палубу. Уранці 20 березня під контролем російських автоматників екіпаж «Тернополя» залишив свій корабель, на якому був спущений прапор ВМСУ й піднято російський.

Із цього моменту в Севастополі залишалися лише два кораблі під українськими прапорами – корабель управління «Славутич» у Північній бухті та підводний човен «Запоріжжя» у Стрілецькій.

Того ж дня за згодою українського командира частини, котрий зрадив Україну, росіяни зайняли склад ПММ і низку інших об'єктів ВМСУ в Севастополі.

Події в районі Новоозерного продовжували розвиватися в такий спосіб. Після закінчення строку російського ультиматуму щодо здачі командир бригади наказав раніше виведеним на середину озера Донузлав кораблям підійти до зайнятих окупантами причалів і здатися. Тральщик «Черкаси» (капітан 3 рангу Ю. Федаш) відмовився, тоді як три інші кораблі, «Костянтин Ольшанський», «Кiровоград» і «Чернігів», виконали наказ. Але після відсторонення командира бригади «Ольшанський» знову відійшов від причалу й став на якір. Два інші кораблі залишилися стояти біля причалу.

Спроби прорватися у відкрите море здійснювали рейдовий тральщик «Генiчеськ» і морський тральщик «Черкаси». Першому це практично вдалося, але вже на зовнішній стороні невеликий корабель був перехоп­лений російськими буксирними суднами. Потужними струменями води із протипожежних систем ті змусили тральщик повернутися.

Морський тральщик «Черкаси» спробував відтягнути один із невеликих затоплених кораблів з фарватеру, але потужності його машин для цього явно бракувало. На прохання до командира однотипного тральщика «Чернігів» допомогти в цьому, об'єднавши зусилля, й прорватися в море, той відповів відмовою. Тому тральщик «Черкаси» був змушений припинити спроби прориву, він відійшов до ВДК «Костянтин Ольшанський» і став на якір. До слова, на тральщику бракувало особового складу – буквально напередодні написали рапорти й зійшли на берег два офіцери, мічман та 9 матросів і старшин.

20 березня припинив існування Морський радіотехнічний загін особливого призначення ВМС України (радіоелектронна розвідка) у Севастополі, захоплений російським «спецназом». Знищивши все цінне у військовому відношенні устаткування й документи, особовий склад залишив розташування частини, де був піднятий російський прапор. 60% особового складу залишилися вірними українській присязі, інші перейшли до росіян або звільнилися.

Також припинила існування 36­та бригада берегової оборони ВМСУ в Перевальному. Частина особового складу, близько 200 осіб (із 1000 за штатом), зведена в батальйон, залишилася вірною українській присязі, стільки ж перейшли на бік окупантів, інші просто звільнилися.

21 березня. Станом на 10:30 російські прапори піднято над 23 незаконно захопленими російським «спецназом» у Севастополі кораблями й суднами ВМСУ, включаючи корабель управління «Донбас», ракетний корвет «Придніпров’я», корвети «Хмельницький», «Луцьк», «Тернопіль», ракетний катер «Прилуки» та інші.

Довго відмовлялися здаватися моряки підводного човна «Запоріжжя» (капітан 2 рангу Шагієв). Тільки 21 березня росіяни фактично заволоділи субмариною, на якій стався розкол серед особового складу. Одна частина моряків задраїлася всередині корабля, відмовляючись здаватися, тоді як інша фактично перейшла на службу до окупантів, взявши участь у спуску українського прапора та демонтажі українського герба й таблички з назвою свого корабля.

Субмарину перевели в Південну бухту, де 22 березня урочисто підняли Андріївський прапор. Щоправда, це мало скоріше символічне, ніж практичне значення, оскільки човен до складу ЧФ так і не ввійшов.

Останнім у Севастополі був захоплений «Славутич». Уночі, близько 22:00 до його корми наблизився високобортний буксир «Шахтар», з якого на палубу українського корабля почали швидко висаджуватися російські «спецназівці». Нападники мали бойову зброю, якій моряки не могли нічого протиставити. Під час штурму, що тривав дві години, українські моряки, які зібралися на даху рубки корабля, співали «Варяг» і гімн України, гучномовець розносив слова по Північній бухті, викликаючи повагу навіть з боку росіян. Потім динаміки затихли. Уранці особовий склад залишив корабель і зійшов на берег, а на «Славутичі» загарбники підняли свій прапор.

Цього ж дня російський «спецназ» штурмом зайняв українську авіабазу в Бельбеку, а морські піхотинці – корвет «Вінниця», що стояв у Новоозерному.

23 березня морський тральщик «Черкаси» здійснив чергову спробу прориву в море, пройшовши між корпусами двох затоплених росіянами на фарватері в Донузлаві кораблів. Це майже вдалося, але вже на зовнішньому боці каналу до нього підійшов російський буксир «МБ­304», ударив його в лівий борт і виштовхнув носом на обмілину, з якої тральщик із труднощами знявся й повернувся назад.

У ніч на 24 березня у відповідь на спроби українських кораблів, тральщиків «Генічеськ» і «Черкаси», вирватися з блокадної пастки російський флот терміново відреагував затопленням на фарватері, що з'єднує озеро Донузлав з морем, ще одного судна – списаного водолазного бота «ВМ­413».

Уранці 24 березня російські морські піхотинці атакували рейдовий тральщик «Генiчеськ», що стояв на якорі. У тумані до борту підійшов катер із групою захоплення, його помітили пізно, тральщик не встиг дати хід і навіть вибрати якір. Нападники побили кількох моряків, особливо тих, хто чинив опір, включаючи командира, після чого всіх поклали обличчям донизу на палубу. Захоплений тральщик перевели до причалу в Новоозерному, де екіпаж зійшов на берег, а командира затримали для допиту.

Того ж дня атакували й ВДК «Костянтин Ольшанський» (капітан 2­го рангу Коваленко). Станом на 24 березня на ньому з 98 осіб за штатом налічувалося всього 20 матросів, старшин і офіцерів. А ще на «Ольшанському» мало місце шкідництво – хтось зі своїх же, можливо, перед списанням на берег залив у цистерни прісної води соляр, унеможлививши в такий спосіб її використання за прямим призначенням, а отже скоротив термін перебування корабля у відриві від причалу.

Близько 18:00 до корабля, що стояв на якорі, підійшли на швидкохідних катерах близько 200 російських морських піхотинців. За десятиразової кількісної переваги над беззбройними моряками вони досить швидко заволоділи кораблем, хоча команда запекло чинила опір захопленню. У результаті опір було зломлено, моряки вишикувалися на кормі, частина з них, близько 10 осіб, співала гімн України, при цьому спустили український прапор. Перед цим команда вивела з ладу машини корабля та всі найважливіші системи, тому до причалу в Новоозерному його довелося вести на буксирі.

У Феодосії російський «спецназ» зайняв територію батальйону морської піхоти ВМСУ (командир підполковник Делятицький), при цьому 130 осіб із морпіхів прийняли рішення їхати на материк для продов­ження служби, інші 350, переважно з числа жителів Криму, звільнилися або перейшли на російську службу.

Цього ж дня в. о. Президента України Турчинов підписав указ про виведення українських військ з Криму й Севастополя.

25 березня на озері Донузлав російський «спецназ» на трьох швидкісних катерах із групами захоплення на борту за підтримки вертольотів переслідував український тральщик «Черкаси». Але корабель був на ходу й успішно маневрував. Групу захоплення на палубу тральщика вдалося висадити з вертольота лише ввечері. Спецназ вивів з ладу пост управління машинами й корабель втратив хід. Під час штурму «спецназівці» зламали перегородки приміщень, де переховувалися моряки, й силою виводили їх нагору. Через дві години, коли опір було подолано, буксир «Ковель» під російським прапором відвів захоплений корабель у Новоозерне.

26 березня прапори Росії були підняті вже в усіх 193 дислокованих на території АРК військових підрозділах і установах Збройних Сил України. За українськими оцінками, вартість військового майна, залишеного в Криму, становить 439 млрд.

31 березня в Севастополі припинили роботу редакція й видавництво газети «Флот України» і журналу «Морська держава». Жоден офіцер не порушив присяги Україні. Колектив у повному складі виїхав до Одеси для подальшої роботи.

За підсумками кримського протистояння, на тлі безсумнівного героїзму й вірності присязі одних і відвертого зрадництва інших, виникає запитання: чому все­таки кораблі ВМСУ не вийшли в море відразу після виникнення небезпеки захоплення і хто в цьому винен? Питання не зайве. Чому це змогли зробити моряки­прикордонники вже 2 березня, які почали виведення своїх кораблів і катерів у порти материкової України?

Віктор Карпенко