7 років пРЕЗИДЕНТ ЗЕЛЕНСЬКИЙ

Троянський кінь української державності.

Українське суспільство досі намагається пояснити Зеленського через категорію випадковості. Випадково прийшов у політику. Випадково переміг. Випадково довірився не тим людям. Випадково поставив Баканова на СБУ. Випадково підняв Єрмака до статусу тіньового регента. Випадково заніс Татарова у правоохоронний контур Офісу. Випадково допустив Кулініча до кримського напряму СБУ. Випадково тримав країну у передвоєнній теплій ванні. Випадково побудував систему, де Офіс президента став сильнішим за уряд, парламент, спецслужби, антикорупційні органи й саму логіку республіки.

Вам не здається, що якщо випадковостей стає занадто багато, то це вже не випадковості?

Питання про Зеленського давно не можна зводити лише до того, чи був він юридично завербованим агентом. Це питання для контррозвідки, слідства і суду. Я сфокусуюся на політичному аспекті питання, який значно ширший: чи став Зеленський функціональним резидентом московської логіки всередині української держави? Через систему рішень, зв’язків, кадрових призначень, бізнесових залежностей, переговорних ілюзій, культурних кодів та управлінських інстинктів, які об’єктивно виробляли результат, вигідний Москві.

Саме тому слово «пРЕЗИДЕНТ» тут не є образою, а політичною класифікацією (як мінімум) суспільством. Президент — це глава держави, гарант суверенітету, Верховний Головнокомандувач, людина, яка має захищати інституції та мобілізувати націю перед екзистенційною загрозою. Резидент — це вузол чужого впливу, точка проникнення, середовище, через яке ворожий інтерес отримує доступ до рішень.

Зеленський був обраний президентом демократично (хоча, на думку критиків, значною мірою завдяки технологіям задурювання через серіал, шоу та інфантильні обіцянки), але створена ним система дедалі більше поводилася як резидентура: закрита, персоналістська, непрозора, інфільтрована, вразлива до московських шлейфів і ворожих смислів.

Починати треба з КВК, бо саме там закладалася не політична, а ментальна матриця. КВК був не просто розважальним форматом. Це була імперська школа адаптації колоній до московського культурного центру. Там українська окремішність існувала не як політична суб’єктність, а як матеріал для жарту. Там не формували громадянина. Там формували артиста, який інтуїтивно розуміє, що головне — це реакція залу, схвалення центру, правильний ритм, зручна самоіронія і здатність не виходити за межі дозволеного.

Саме така школа виробляє не державника, а людину сцени. Не суб’єкта історії, а виконавця формату. Не носія місії, а менеджера емоцій.

Зеленський увійшов у політику не з української державницької традиції, не з досвіду спротиву, не з Майдану, не з армії, не з інтелектуального середовища національної модернізації. Він увійшов із пострадянського шоу-бізнесу, де Москва довго залишалася головним ринком, головною сценою, головним символічним центром і головним арбітром успіху.

Ось чому для нього українська держава від самого початку була не сакральною формою історичного виживання, а майданчиком управління масовою емоцією, аудиторією, яка дарує оплески й оплачує його значні гонорари.

Ця культурна залежність швидко отримала продовження у бізнесовій площині. Після 2014 року Московія для нормального українського державника мала бути не просто «токсичним ринком», а територією ворога. Крим уже був окупований. Донбас уже був залитий кров’ю. Українські військові вже гинули.

Але для медійно-бізнесового контуру Зеленського російський простір ще довго залишався частиною економічної інерції. Розслідування «Слідства.Інфо» у 2025 році описувало, як російський кінобізнес колишніх партнерів Зеленського з «Кварталу 95» був перереєстрований після отримання майже 100 млн рублів від російської державної телерадіокомпанії. Сам цей сюжет важливий не лише грошима, а й тим, що демонструє тривкість російсько-пострадянського бізнесового контуру навколо старого середовища «Кварталу».

Оце і є принципова різниця між державником і продюсером: державник після початку війни бачить ворожу інфраструктуру, продюсер бачить роялті, контракти, аудиторію, залишкові права, канали дистрибуції та «наші гроші там».

Людина, яка йде в президенти країни, що воює з Росією, не може мати в голові залишків російської бізнесової нормальності. Не може мислити Москву як колишній ринок, із яким просто «складно». Не може переносити у владу людей зі старого приватного кола так, ніби держава — це продовження продакшну.

Але саме це й сталося.

Pandora Papers показали, що Зеленський і його партнери з комедійного бізнесу мали мережу офшорних компаній, пов’язаних із бізнесом на Британських Віргінських островах, Кіпрі та в Белізі. Серед людей із цього кола були Сергій Шефір та Іван Баканов, які потім увійшли до найвищого державного контуру.

Це не просто офшорна історія. Це демонстрація способу мислення: приватна бізнесова група заходить у державу як кадрове ядро. Україна отримала не президента-державника, а власника бренду, який переніс свій приватний контур у публічну владу.

Звідси Баканов у СБУ. Звідси Єрмак над державою. Звідси Татаров у правоохоронному блоці ОП. Звідси Кулініч у кримському напрямі СБУ. Звідси «Вероніка Феншуй» біля кадрової вертикалі. Звідси Офіс президента як держава над державою.

Так у Зеленського особиста довіра стала важливішою за інституцію. Свій — важливішим за компетентного. Лояльний — важливішим за перевіреного. Особисто знайомий — важливішим за інституційно придатного.

І це було не стилістичною помилкою. Це було концептуальним самогубством державної безпеки.

Головну спецслужбу країни, яка з 2014 року перебувала у стані війни, очолила людина з президентського приватного кола. Не професійний контррозвідник із залізним державним хребтом. Не системний безпековик, здатний очищувати структуру від агентури. А Баканов.

Потім, уже після повномасштабного вторгнення, сам Зеленський звільняв Баканова й Венедіктову на тлі 651 справи про державну зраду та колабораціонізм серед правоохоронців і прокурорів, а також понад 60 працівників структур СБУ і прокуратури, які залишилися на окупованих територіях і працювали проти України.

Якщо система СБУ та прокуратури виявилася настільки просякнута колабораційними ризиками, то питання не лише до окремих зрадників на місцях. Питання до того, хто створив верхній фільтр, через який у державну безпеку заходили не найкращі, а найближчі.

І відповідь веде від Баканова далі — до Зеленського.

На цьому тлі історія Кулініча є лабораторним доказом розкладу. Кримський напрям СБУ — один із найчутливіших у державі, яка втратила Крим через російську окупацію і мала розуміти, що південь та кримсько-російський контур залишатимуться ключовими напрямами майбутньої війни.

Зеленський призначив Олега Кулініча керівником СБУ в Криму у жовтні 2020 року, а звільнив уже після повномасштабного вторгнення. У липні 2022 року Кулініча затримали за підозрою у державній зраді, а СБУ і ДБР оприлюднили матеріали про його співпрацю з ФСБ.

Якщо людина, яку потім підозрюють у роботі на ФСБ, могла опинитися на кримському напрямі СБУ, то проблема не лише в Кулінічі. Проблема — у системі допуску. Хто пропускав? Хто перевіряв? Хто рекомендував? Хто не бачив? Хто не хотів бачити? Чому в державі, яка вже воювала з Росією, найчутливіші позиції могли отримувати люди, щодо яких потім виникали такі підозри?

Так народжується інфільтрована держава, де ворогу не треба ламати двері, бо двері відчинені «своїми» руками.

Татаров не був випадковістю з тієї ж причини. Його поява в Офісі президента в ролі людини, пов’язаної з правоохоронним напрямом, показала, що Зеленському була потрібна не нова правова держава, а керований силовий контур.

Людина зі старої правоохоронної матриці, з тінню януковичівського періоду, з органічною сумісністю з пострадянською системою примусу ідеально підходила не для очищення держави, а для її ручного контролю.

«Схеми» встановили, що Татаров щонайменше дев’ять разів літав до Росії після 2014 року, переважно через Мінськ. Сам Татаров це заперечував, але для людини в правоохоронному контурі ОП навіть така інформація як предмет журналістського розслідування є контррозвідувальним червоним прапором.

Татаров у системі Зеленського — це відповідь на питання, чи хотіла Банкова правову державу. Ні. Їй був потрібен силовий механік. Людина, яка знає, як тримати апарат, як гасити справи, як керувати страхом і як робити право не законом, а інструментом двору.

Саме слово «двір» тут принципове.

Бо Єрмак не є відхиленням від Зеленського. Єрмак є найточнішою формою Зеленського як системи. Якщо Зеленський був обличчям, то Єрмак був механікою. Якщо Зеленський був сценою, то Єрмак був кулісами. Якщо Зеленський був емоційним контрактом із суспільством, то Єрмак був тіньовим контрактом з апаратом.

Він не захопив владу сам. Він отримав її від Зеленського. Він не став наддержавним вузлом попри президента. Він став ним завдяки президенту.

OSW ще у 2024 році описував концентрацію влади в Офісі президента та безпрецедентно сильну позицію Єрмака. Аналітики прямо фіксували занепокоєння щодо того, хто насправді ухвалює ключові рішення — обраний президент чи призначений керівник ОП.

Тому казка про те, що «Зеленського обманув Єрмак», політично нікчемна.

Якщо Єрмак діяв від імені Зеленського, відповідальність Зеленського пряма. Якщо Єрмак діяв замість Зеленського, тоді Зеленський допустив узурпацію власної президентської функції.

Обидва варіанти руйнують алібі. У першому випадку це співучасть у моделі. У другому — історична неспроможність керувати державою.

Оман у цій логіці є символом чорної скриньки. Офіс президента й Москва заперечували зустріч Зеленського з Патрушевим, а RFE/RL писало, що офіційного підтвердження перебування Зеленського на тому самому літаку не було.

Але саме це і є проблема: президент воюючої країни не має права на маршрути, які суспільство потім розшифровує через журналістські розслідування, заперечення, напівофіційні пояснення та дипломатичні тіні.

Потім — Мінськ.

«Мінський експрес» — це не географія, а маршрут тіньової політики, договорняків і понятійок. Дані про часті одноденні поїздки Єрмака до Білорусі в перший рік президентства Зеленського підтверджуються журналістськими розслідуваннями.

Одноденна логістика «туди-назад» — це не класична дипломатія. Це формат закритого контакту, звіряння годинників, передачі чутливої інформації, обговорення питань, які не бажають або не можуть проходити через офіційні канали.

Білорусь як тоді, так і зараз не була нейтральним майданчиком. Вона була російським транзитним і силовим контуром, навіть якщо до 2022 року хтось удавав, ніби Лукашенко може бути окремим гравцем.

Після 24 лютого це стало очевидним для всіх: повномасштабна агресія Росії прийшла в Україну, зокрема, з території Білорусі.

Але до того режим Зеленського довго поводився так, ніби Мінськ — це корисний канал, а не елемент російської воєнно-розвідувальної архітектури.

І «Велике будівництво» треба читати не лише як інфраструктурний піар, а як політичну економіку режиму.

Дороги стали не просто асфальтом, а вітриною керованої ефективності. Ця вітрина була потрібна Зеленському як доказ того, що його влада «робить», «будує», «змінює».

Але будь-який мегапроєкт у державі зі слабкими інституціями швидко перетворюється на фінансову екосистему, де політичний рейтинг, підряди, імпорт, логістика, відкати, лояльність і мовчання зростаються в одне ціле.

Зрада майже ніколи не існує без маржі.

«Вагнергейт» у цій конструкції є одним із найважчих епізодів, бо він показує зіткнення інтересів держави з інтересами президентської картинки.

Bellingcat описав спецоперацію української військової розвідки з виманювання російських найманців. За словами колишніх учасників операції, президент був поінформований, а на фінальному етапі, за твердженням Василя Бурби, представники ОП пропонували відкласти операцію, щоб «всеосяжне перемир’я» на Донбасі встигло набути чинності.

Bellingcat обережно зазначав, що не зміг незалежно підтвердити ключову розмову. Але сама логіка конфлікту — операція проти російських найманців проти телевізійної картинки «тиші» — є політично вибуховою.

Хто був бенефіціаром картинки миру? Не Єрмак. Єрмак не вигравав вибори на формулі «просто перестати стріляти». Це робив Зеленський.

Отже, якщо оперативний інтерес держави був бодай частково підпорядкований політичній картинці миру, то відповідальність не можна замкнути на керівнику ОП. Вона веде до того, хто створив попит на цю картинку.

Зеленський не хотів бути президентом війни. Він хотів бути режисером миру.

Але проблема в тому, що Москва не була глядачем серіалу. Москва була ворогом і сценаристом.

І поки Зеленський намагався продати суспільству формат «ми домовимося», російська держава читала цей формат як слабкість, як вразливість, як готовність платити реальними інтересами за телевізійний ефект.

Далі — січень і лютий 2022 року. Тут «пРЕЗИДЕНТ» проявився у повний зріст.

19 січня 2022 року офіційний сайт президента опублікував звернення Зеленського «Без паніки. З вірою в Україну та мир». 28 січня Reuters передавав його заяви про те, що «танків на вулицях немає», ситуація не більш напружена, ніж раніше, і що «нам не потрібна ця паніка», хоча він і не заперечував можливості ескалації.

Українців не мобілізували як громадян. Їх заспокоювали як глядачів.

Їм не сказали в повний голос: готуйте документи, плани евакуації, аптечки, запаси, тероборону, укриття, комунікаційні мережі, волонтерські ланцюги, транспорт, інженерні рішення.

Їм не дали дорослої правди. Їм дали телевізійну інтонацію контролю.

Це і є той тип політичної комунікації, коли влада боїться паніки більше, ніж неготовності; боїться падіння економічної картинки більше, ніж людських жертв; боїться зруйнувати образ контролю більше, ніж сказати правду.

Так, Зеленський залишився у Києві після 24 лютого. Цей факт існує, і його не треба викреслювати.

Але це був його обов’язок, а не героїзм.

Президент не має права отримувати моральний капітал за мужність у перший день вторгнення і водночас уникати відповідальності за те, що до цього дня країна входила у війну недостатньо мобілізованою, недостатньо очищеною, недостатньо чесно попередженою і надто залежною від вузького кола людей, які мислили не категоріями війни на знищення, а категоріями переговорної керованості.

Після цього історія з «Веронікою Феншуй» уже не виглядає комічною. Я б навіть сказав, що вона стає закономірною.

Коли держава побудована не на протоколах, а на доступі, у центрі завжди з’являються темні канали.

Це можуть бути радники, друзі, астрологи, експерти, переговорники, духовні особи, «смотрящі», свої юристи, свої силовики, свої медійники.

У нормальній державі кадрові рішення проходять через фільтр компетентності, безпеки, публічної відповідальності та інституційної перевірки.

У придворній державі кадрові рішення проходять через близькість до центру, психологічну сумісність і страхи того, хто контролює доступ.

Тепер — антикорупційний блок.

Коли антикорупційні органи не торкаються президентського контуру, вони є вітриною реформ.

Коли вони підходять до двору, їх починають називати проблемою, ризиком, російським впливом або інструментом дестабілізації.

У 2025 році Верховна Рада проголосувала за обмеження автономії НАБУ і САП. Reuters описував це як крок, що надав призначеному президентом Генеральному прокурору ширші важелі впливу на справи та прокурорів цих органів, а критики називали це ударом по незалежності антикорупційної інфраструктури.

Це не боротьба з Москвою. Це боротьба системи за право красти під час війни.

Влада, яка намагається поставити антикорупційні органи під політичний контроль, не захищає державу від російського впливу. Вона захищає власний двір від правди.

Якщо ворог хоче недовіри до українських інституцій, а влада сама руйнує довіру до цих інституцій; якщо ворог хоче дискредитувати мобілізацію, а влада власною брехнею і корупцією робить мобілізацію морально токсичною; якщо ворог хоче посварити Україну із Заходом, а українська верхівка створює скандали, які б’ють по довірі союзників, тоді питання не стільки в агентурній розписці, скільки у функції внутрішньої окупації власного народу.

ФСБ не треба купувати кожного чиновника.

Достатньо, щоб українська влада сама оголосила журналіста ворогом, НАБУ — подразником, САП — загрозою, громадський контроль — «розхитуванням», а правду — «ІПСО».

Тоді держава більше не очищується.

Вона гниє зсередини, називаючи запах гниття національною єдністю.

Телемарафон у цій системі став не лише інформаційною бронею проти російської пропаганди у перші дні вторгнення.

З часом він перетворився на внутрішню анестезію.

Reporters Without Borders ще у 2024 році закликали Україну завершити формат «Єдиних новин» і повернути конкуренцію, щоб зміцнити медіаплюралізм.

У телемарафонній державі громадянин знову стає глядачем. Влада — ведучим. Війна — нескінченним ефіром. Критика — небажаним шумом за кадром.

Так само, як і перед 24 лютого: не доросла політична нація, а аудиторія, яку треба заспокоїти, втримати, спрямувати й не пустити за лаштунки.

Але остаточно легенду про «окремого поганого менеджера» добила застава Єрмака.

ВАКС узяв колишнього керівника ОП під варту у справі про легалізацію коштів у проєкті «Династія», а вже 18 травня за нього внесли 154 млн грн застави, після чого він вийшов із СІЗО.

Юридично застава можлива. Закон дозволяє третім особам вносити кошти за підозрюваного.

Але політично це не виглядає як ситуація, коли «друзі допомогли». Це виглядає як демонстрація того, що система здатна мобілізувати величезні ресурси для порятунку своїх.

Українська правда писала, що Єрмак сам заявляв про відсутність таких коштів і сподівався на друзів. Пізніше вся сума була внесена.

У країні, де волонтери збирають на дрони, тепловізори, РЕБи та евакуаційні машини, тіньова каста блискавично мобілізує десятки й сотні мільйонів не на фронт, а на порятунок людини, яка була нервовим центром президентської вертикалі.

Це не просто моральний контраст.

Це соціальний доказ існування окремої держави всередині держави.

Народ збирає по сто гривень на «Мавіки». Солдат шукає гроші на тепловізор. Волонтер закриває збір на пікап. Пенсіонерка віддає частину пенсії на турнікети.

А тіньова держава за кілька днів збирає понад сотню мільйонів на людину, навколо якої розгортається справа про легалізацію сотень мільйонів.

Оце і є моральна карта режиму.

І ця тіньова держава сформувалася не поза Зеленським.

Вона сформувалася при ньому.

Вона виросла на його моделі.

Офіс сильніший за Кабмін. Керівник ОП сильніший за міністрів. «Свої» сильніші за інституції. Медіа мають обслуговувати, а не розслідувати. Антикорупційні органи потрібні рівно доти, доки не торкаються президентського контуру. СБУ має бачити ворога далеко, але не бачити діри біля Банкової. Суспільство має донатити й воювати, але не ставити зайвих питань.

Це не республіка. Це двір у воєнному камуфляжі.

Мало того, двір у столиці «отбившейся окраины от великой россии» — слабкої та несамостійної республіки, захопленої злочинцями й агентами інших країн (не лише московії).

Особливо промовистим є те, що Сергій Тігіпко, колишній віцепрем’єр часів Януковича, став позаштатним радником керівника Офісу президента Кирила Буданова.

Тобто навіть після удару по старому офісному регенту ми бачимо не розрив із малоросійською архітектурою, а її нову мутацію.

Замість одного центру доступу — інший. Замість офісного кардинала — силовий кардинал. Замість демонтажу двору — новий двір. Замість очищення — ротація функції.

Ось чому термін «пРЕЗИДЕНТ» набуває завершеного змісту.

Зеленський не обов’язково мусив хотіти перемоги Росії.

Набагато важливіше інше: чи його система об’єктивно послаблювала Україну так, як це було вигідно Росії?

Слабка і персоналізована СБУ. Інфільтраційні провали. Кулініч. Єрмак над державою. Татаров у правоохоронному контурі. Мінські та білоруські тіні. Оман як чорна скринька. Передвоєнне «без паніки». Офіс над інституціями. Культ лідера. Знецінення критики як «ІПСО». Медійна централізація. Атаки на НАБУ і САП. Фінансова кругова порука. Корупційні скандали, які б’ють по довірі союзників. Спроба звузити все до окремої справи, щоб не бачити системи.

Москва роками намагалася довести, що Україна — це та сама пострадянська корумпована територія, лише з нацистським тризубом.

І найстрашніше те, що система Зеленського часом сама давала їй для цього аргументи.

Не тому, що кожен чиновник був агентом.

А тому, що архітектура влади була побудована за знайомим постімперським принципом: вождь, двір, доступ, лояльність, ручні силовики, контрольований інформаційний простір, недоторканні фаворити, фінансові схеми, презирство до інституцій і страх перед правдою.

Це і є малоросійська мутація під українською вивіскою.

Вона може говорити українською. Може носити військову куртку. Може записувати сильні промови. Може збирати овації на Заході. Може клястися у перемозі.

Але всередині вона все одно мислить державу не як республіку, а як керований актив.

Народ — як аудиторію.

Війну — як фон.

Інституції — як декорацію.

Своє коло — як єдину реальну опору.

Зеленський небезпечний саме тим, що продав стару малоросійську архітектуру в новій емоційній упаковці.

Янукович був грубим, кримінальним, очевидним. Його «Сім’я» була видимою, важкою, регіональною, хамською.

Система Зеленського виявилася гнучкішою, медійнішою, психологічно тоншою.

Замість «Сім’ї» — «команда».

Замість донецького клану — продакшн-клан.

Замість Межигір’я — «Династія».

Замість прямої грубості — хрипка харизма.

Замість страху — рейтинг.

Замість старого малоросійського губернатора — телевізійний «пРЕЗИДЕНТ», який говорить мовою спротиву, але будує всередині держави придворну вертикаль.

Саме тому спроба звузити все до Єрмака є порятунком Зеленського.

Якщо винен лише Єрмак, тоді Зеленський — обманутий.

Якщо винна лише «Династія», тоді проблема — у грошах.

Якщо винна лише «Вероніка», тоді проблема — у забобонах.

Якщо винен лише Баканов, тоді проблема — у кадровій помилці.

Якщо винен лише Кулініч, тоді проблема — в одному зраднику.

Але якщо всі ці лінії з’єднати, ми отримуємо не набір винятків, а систему.

Режим, у якому президентська влада стала дахом для інфільтрованої держави.

Якщо Зеленський знав, що робить його система, тоді це питання співучасті.

Якщо він не знав, тоді це питання історичної неспроможності.

Якщо він контролював Єрмака, тоді контролював саме ту систему, яка тепер сиплеться під тягарем підозр і скандалів.

Якщо він не контролював Єрмака, тоді країною роками керував не обраний президент, а призначений фаворит.

У жодній із цих версій Зеленський не виходить невинним.

Найгірше для українців те, що Зеленський — це симптом суспільства, яке втомилося від складної державності й захотіло простого рішення у 2019 році.

Хотіло не інституцій, а обличчя.

Не політичної нації, а емоційного контракту.

Не важкої правди, а «нормального життя».

Не стратегічної мобілізації, а серіалу, де хороший учитель приходить і все чесно вирішує.

Москва не могла вигадати кращого сценарію, ніж суспільство, яке саме попросило поставити над собою політичний формат, народжений у пострадянському шоу-бізнесі.

Так Україна прийшла до моменту, коли війна за республіку на фронті співіснувала з відтворенням двору в тилу.

Солдати воювали за державу, яку в центрі продовжували розбирати на доступи, потоки, рейтинги, своїх людей, міжнародні картинки та ручні контури.

Волонтери будували реальну оборонну державу знизу, поки нагорі будували керовану вертикаль самозахисту влади.

Народ ставав громадянським суб’єктом, а Банкова намагалася залишити його в ролі глядача.

Ця розмова буде неприємною.

Вона зачепить не лише Зеленського, а й суспільство, яке його обрало.

Не лише Єрмака, а й усіх, хто роками обслуговував Офіс як державу над державою.

Не лише Баканова, а й усю філософію «своїх людей» у стратегічних інституціях.

Не лише Татарова, а й увесь старий силовий контур, який нова влада не знищила, а використала.

Не лише «Вероніку», а й усю культуру непротокольного доступу.

Не лише заставний «общак», а й усю касту, яка має мільйони на порятунок своїх, але не має морального обов’язку перед фронтом.

Демонтаж ілюзій

Спроба звузити все до Єрмака є порятунком Зеленського.

Якщо всі ці лінії з’єднати, ми отримуємо систему, у якій президентська влада стала дахом для інфільтрованої держави.

Москва не могла вигадати кращого сценарію, ніж суспільство, яке саме попросило поставити над собою політичний формат шоу-бізнесу.

Цей ретроспективний аналіз не є публіцистичною провокацією.

Це центральне питання діагностики.

Якщо ми назвемо цю систему просто «помилками», вона виживе.

Якщо назвемо її функціональною резидентурою — почнеться справжня розмова.

Зеленський не просто допустив Єрмака — він створив умови.

Він приніс із КВК філософію, за якою зал важливіший за правду.

Запам’ятайте ці сім років не як політичну епоху, а як період наймасштабнішого інституційного знущання в історії країни.

Це історія про людину, яка формально отримала ключі від Української держави, але замість розбудови броньованої фортеці перетворила її на знімальний майданчик.

У владні кабінети була інстальована найгірша пострадянська логіка сцени, де державний протокол і холодний розрахунок були замінені придворними інтригами, ручним доступом до «вуха» та кулуарною лояльністю.

Цей режим вибудував стіну з непрозорих каналів впливу, керуючись виключно страхом перед неконтрольованою правдою та втратою оплесків.

Це не управління державою в стані екзистенційної загрози.

Це трагедія актора в ролі президента, який став ядром абсолютно гнилої державної машини.

Системи, що в критичний момент історії спрацювала не як моноліт української суб’єктності, а як прохідний двір.

Вона виявилася настільки проникною, позбавленою належних фільтрів та інфільтрованою ворожими агентами, що фактично перетворилася на тіньову адміністрацію московських кураторів, ворожок і «рішал», які комфортно працювали під прикриттям українського прапора.

І ціна цього кривавого політичного шоу — не просто абзац у підручнику.

Цю ціну викарбувано на хрестах.

Це катастрофа повномасштабного вторгнення, до якого країну готували шашликами.

Це сотні тисяч полеглих військових та закатованих цивільних, чиїми життями нація оплачувала некомпетентність влади, здані південні рубежі та віру в можливість «домовитися посередині».

Це понад десять мільйонів зламаних доль і вимушених біженців, які втратили Батьківщину, бо держава не спромоглася виконати свою базову захисну функцію.

І поки країна стікала кров’ю на фронті, ця ж система, яка, на думку автора, згнила зсередини, розгорнула внутрішній тиск на суспільство.

Вона продукувала закони та регуляції, які часто сприймалися критиками як ставлення до власних громадян не як до основи держави, а як до ресурсної бази.

Замість мобілізації економіки — фіскальний тиск.

Замість порятунку майбутнього — деградація освіти і науки.

Замість сучасної медичної інфраструктури, здатної витримати удар війни, — подальше послаблення системи охорони здоров’я.

Ці сім років — вирок системі, яка довела: коли замість сталевої інженерії державних інституцій обирають придворне болото, країна неминуче рухається до руїни.

Якщо українська нація взагалі має намір вижити фізично, якщо в нас залишилася воля зберегти свій Народний дім — справжню Республіку, а не колоніальну декорацію для олігархічних корпорацій, ми зобов’язані здійснити безжальний демонтаж ілюзій.

Ми маємо поставити головне запитання, остаточно випаливши в собі будь-який страх перед телевізійними міфами та піар-голограмами, які нам нав’язували роками.

Час подивитися в очі холодній реальності: ким насправді був і залишається Зеленський для України?

Чи є він тим самим «президентом опору», яким його старанно змальовували політтехнологи, чи від самого початку виявився інституційною функцією, що сприяла деградації державних механізмів?

Відповідь на це запитання більше не стосується політичних рейтингів чи партійних симпатій.

Це тест на реальну здатність нації до опору.

Від того, чи вистачить нам мужності дати на нього чесну відповідь, залежить лише одне: чи існуватимемо ми на політичній та демографічній карті світу завтра.

Джерело