Олександр Глушаченко: «Я ніколи не фальшивив перед собою!»

Полтавському художнику Олександру Глушаченку виповнилося 85. Свого часу його прадіда-кріпака та ще кількох таких же невільників пан виміняв на породистих хортів у литовського вельможі й поселив  у Писарівці поблизу Абазівки. Дід, який до останнього не хотів записуватися в колгосп, помер від голоду на початку 1930-х. Батько загинув на війні, а підліток Олександр став  годувальником у родині.

Не «Хлібом» єдиним

- У нашій сім’ї всі уміли творити, - згадує Олександр Петрович. – Дід міг і хату збудувати, і човна зробити. Батько був відмінним чоботарем і на гітарі грав. А мати вбирала хату власноруч вишитими рушниками і тканими доріжками, підводила піч мальованими півниками, робила квіти зі стружок. І я малюю, скільки себе пам’ятаю.

Дід подарував Сашкові грошину з портретом Петра І. Хлопець перемалював царя й поїхав з цією творчою роботою вступати до Харківського училища вжитково-прикладного мистецтва. Там трохи покепкували з сільського хлопця, та все ж прийняли.

- Моя викладачка Ніна Дудник відкрила мені творчість імпресіоністів Матісса, Ренуара, Мане, - продовжує художник. – На жаль, матеріальна скрута не дала змоги продовжити навчання у Львівському інституті мистецтв. Після училища працював у Полтаві в першій художній майстерні, оформляв «червоні куточки», дошки пошани, стінгазети, що не мало нічого спільного з творчістю.

На противагу вимушеному прославлянню, хотілося малювати правду. Так у середині 1950-х Олександр Глушаченко створив своїх «Колгоспниць». Три жінки полють колгоспні буряки. Одна з них на мить втомлено випрямилася, вдивляючись у нескінченні бурякові гони. Трохи раніше художниця, лауреат Сталінської премії Тетяна Яблонська написала свою життєствердну картину «Хліб». Зовсім інші колгоспниці, і сонячно піднесена атмосфера – в унісон популярному тоді фільму «Кубанські козаки».

«Колгоспницям» та ще кільком картинам Олександра Глушаченка дали «зелене світло» для участі в художній виставці в Полтаві. Перед відкриттям заходу нагрянула обкомівська цензура. «Неформатні»  картини Глушаченка видалися цензорам такими, що не вписуються в радянську дійсність, і їх зняли з виставки. А художника викликали «на килим» в обком партії до чиновника, що опікувався культурою.

- Мене запитали: «Як ви могли так неправдиво жінок намалювати?», - розповідає митець. -  Я сказав їм, що намалював свою матір. Та якби ця картина з’явилася трохи раніше, то поплатився б за неї волею. Після цього малював більше глечики й пейзажі, що не суперечили духу соцреалізму й не ламали мою душу.

Художник згадує, як тяжко працювала його мати. Кремезну жінку завжди ставили на тяжкі роботи. Материні руки були в мозолях, а ноги - розпухлі. Тому ця картина вийшла правдивою, як саме життя. Після неї були такі ж безпафосні «Бригада комуністичної праці», «Похорон»…

Спокуса Параджановим

1958 року ще молодий тоді кінорежисер  Сергій Параджанов розшукав Олександра Глушаченка в Полтаві, коли приїхав на зйомки фільму «Перший хлопець» (стрічку знімали в Пирятині) за сценарієм письменника Петра Лубенського. Під час поїздки в Опішню побачив роботи полтавського художника в тамтешньому музеї. Творчий почерк Глушаченка вписувався в його кінематографічну уяву. Після попередньої розмови Параджанов повернувся в Київ, на кіностудію ім. О.Довженка, де на той час працював, і домовився з головним художником про нового «довженківця».

Олександра Петровича зустріли на студії, як свого. Один крок відділяв його від роботи на столичній кіностудії, якого так і не зробив. Насамперед тому, що вдома чекала дружина з маленькою донькою, а в Києві жити було ніде. І потім художник розумів, що зачахне як митець серед кінодекорацій і в тіні амбіційного Параджанова.

Сергій Йосипович потім ображався: «Ну з цими хохлами каші не звариш!». Олександр Глушаченко з ним більше не бачився.

Любіть таким як є!

Митець з головою заглибився у вивчення історії мистецтва. Все частіше запитував себе: чому творчість на Заході відрізняється від радянської? Пабло Пікассо став для нього Богом у мистецтві, апостолами – імпресіоністи. Імпресіоністичні впливи є і в творчості Олександра Глушаченка.

Під час Перебудови художника віднесли до когорти «шістдесятників». «Мені не треба було перебудовуватися, - каже він. -  Я все життя був таким, шукав виходу з мистецького тупика». Його перша персональна виставка відбулася 1990-го року, коли він уже вийшов на пенсію.

Та Олександр Глушаченко так і не прогнувся під жодну епоху. Зізнається, що роботи не принесли йому матеріального достатку, хоч і мають попит. А от якесь моральне задоволення дістав.

- Я ніколи не фальшивив перед собою, тож мені не соромно за те, що творив. Один відомий полтавський художник колись давно кричав: «Твої роботи треба в туалеті на стінці повісити!». А вони тепер - у музеях і приватних колекціях.