Чому балтійським республікам вдалося, а Україні ні?
Естонія, Латвія та Литва спромоглися викристалізувати свої нації ще 100 років тому. Ми ж і по нині борсаємося у націєтворенні на тлі війни.
(Текст подано мовою оригіналу зі збереженням авторської стилістики без виправлень і скорочень. Увага! Присутня ненормативна лексика).
От ті люди, які постійно тицяють нам приклад країн Балтії, які «змогли» й проклинають українців, що у 1991 році вибрали Леоніда Кравчука, а не В'ячеслава Чорновола, напевно, забули, що зміна влади із комуняцької на дисидентську відбулася не тільки у них. Але, й скажімо, у Сакартвело.
І це мало зовсім не такі райдужні наслідки... У 1991 році росіяни та обрусачені (змосковщені у різний спосіб люди — прим. ред.), які органічно не переварювали все українське, національне, становили як мінімум третину населення.
Вони проживали компактно, анклавом, у великих індустріальних містах, і за підтримки РФ цілком могли утворити якесь «Придніпров'я». (Згадайте мєшковський Крим, який фактично відокремився від України і який тимчасово, сяк-так вдалося заспокоїти тільки Кучмі, і то ціною Автономії й договору про оренду ЧФ РФ).
Балтів — естонців, латвійців, литовців — відпустили, бо вони на відміну від Закавказзя й України не були стратегічно важливими територіями. Тими землями, по яких проходили альтернативні шляхи доставки енергоносіїв до Європи, щоби заколисати самовдоволений Захід.
Україні до 2004 року не було опції «хороший, український президент + громадянський мир». У 2004 році така опція з'явилася, але опції «хороший український президент, що втілює свою програму демократичним шляхом» і досі нема.
